Петро ГЛАДІЄВСЬКИЙ

Третього вересня Узбекистан попрощався зі своїм багатолітнім лідером. Президента республіки Іслама Карімова поховали на кладовищі Самарканда, поруч з могилами братів і матері, в меморіальному комплексі Шахі-Зінда. Чи відомо, хто стане наступним правителем центральноазійської держави?

 

 

Перед тим, як відповісти на це запитання пригадаймо біографію Іслама Карімова, яка є надзвичайно цікавою. Він народився на піку сталінських репресій – 30 січня 1938 року в місті Самарканді Узбецької РСР в родині службовців – іранця Абдугані і таджички Санобар Карімових.

 

1941 року батьки віддали трирічного Іслама в самаркандський сиротинець, щоправда вже через рік забрали додому. Але в 1945 році знову віддали до дитбудинку. Так фактично він і зростав без батьків.

 

У чому причина такої жорстокості тата й мами? Відповідь проста: за два роки до народження Іслама (а він вже був третім сином у родині) його батько потрапив до в’язниці й вийшов щойно 1941 року. Тому Абдуганові стати натуральним батьком третього сина було доволі проблематично.

 

Сиротинське дитинство не могло не накласти свого відбитку на формування характеру майбутнього узбекистанського лідера. Існують відомості, що 7-8 класах дитячобудинівець Карімов прославився на Самаркандському ринку під прізвиськом «крадій динь». За деякими відомостями, в старших класах він із ножем у руці погрожував учителям, які ставили йому низькі оцінки. Був відвертим шибеником і забіякою.

 

Тим не менше, завдяки своєму твердому характеру він зумів вирватися з кримінального світу й взятися за голову. Після закінчення середньої школи вступив до Середньоазійського політехнічного інституту в Ташкенті.

 

Загалом кар’єра Іслама Карімова що професійна, що партійна формувалися напрочуд стрімко. А як для дитячобудинківця – то й узагалі неймовірно. Відомо, що його життєвому успіху дуже посприяла підтримка двох могутніх покровителів – Шарафа Рашидова, котрий з 1959 року був комуністичним босом Узбецької РСР, та Ісмаїла Джурабекова – партійного та політичного функціонера Узбекистану, котрий вважався хрещеним батьком самаркандського політичного клану.

 

Чому ці два можновладці допомагали ситуативному сироті? Можемо лише висловлювати певні припущення. Джурабеков був, як і мати Карімова, так званим самаркандським «іроні», тобто, вихідцем з іранської родини. Чи були в них ближчі взаємини – історія, як то кажуть, це замовчує.

 

Шараф Рашидов же з 1937 до 1941 року працював в Самарканді редактором газети «Красный Узбекистан». Ходять чутки, що саме він міг і бути натуральним батьком Іслама. Погоджуюся, що версія доволі хистка, й немає жодних її доказів. Але водночас гіпотеза доволі зманлива, бо ставить усе на свої місця. Рашидов, повноправний правитель Узбекистану з 1959 року, міг навіть позашлюбному синові забезпечити будь-яке кар’єрне зростання.

 

1960 року Карімов закінчив політехніку, отримавши спеціальність інженера-механіка, працював на заводі «Ташсільмаш», обіймав посади помічника майстра, майстра та технолога заводу.

 

Але Іслам Карімов розумів, що доля приготувала для нього значно серйознішу роль. 1967 року він закінчив Ташкентський інститут народного господарства й отримав спеціальність «економіст». З переходом на роботу в Держплан Узбецької РСР почався його стрімкий шлях на політичний Олімп. Він досить швидко з посади головного спеціаліста перескочив у крісло першого заступника голови Держплану республіки. І вже 1983 року Карімова було призначено міністром фінансів Узбецької РСР. Потім – заступником голови Ради Міністрів республіки, головою Держплану.

 

Далі він пішов партійною стежкою. І, як це не парадоксально, остаточному політичному апогею Іслама Карімова посприяла політична і фізична смерть його чи то хрещеного чи то натурального батька Шарафа Рашидова. 1983 року, як відомо, Генеральна прокуратура СРСР розпочала так звану «узбецьку справу», ще її називали «бавовняною справою». Слідство з’ясувало, що керівництво республікою організувало карколомні схеми для, так би мовити, отримання «нетрудових прибутків». Мільярдні зловживання стали підставою для арештів багатьох високо посадовців. Сам же тодішній перший секретар ЦК Компартії УзРСР Рашидов чи то помер від атаку серця, чи то застрелився, чи то його застрелили.

 

У будь-якому випадку карні органи СРСР розчистили перед Карімовим кар’єрний майданчик. Сам же він успішно пережив чистку і 1986 році став заступником голови Ради Міністрів УзРСР, поєднуючи цю роботу з посадою глави Держплану. Забіжу трішки наперед: ставши повноправним правителем незалежного Узбекистану, Карімов випустить із місцевих в’язниць усіх фігурантів «бавовняної справи», посиливши таким чином армію своїх адептів…

 

А вже 23 червня 1989 року Михайло Горбачов призначив Карімова першим секретарем Компартії Узбекистану (тобто, фактично главою республіки), забравши до Москви на посаду голови Ради Національностей Верховної Ради СРСР попереднього узбекистанського партійного боса Рафіка Нішанова.

 

24 березня 1990 на сесії Верховної Ради УзРСР Карімова було обрано президентом республіки. Через півтора року УзРСР перетворилася на самостійну Республіку Узбекистан, а Карімов на своїй посаді залишається й понині.

 

Варто зазначити, що під час розпаду СРСР Карімов підтримав сили, які виступали за збереження Союзу. Відомо, що в серпні 1991 він дав сигнал гекачепістам, що готовий цілковито їм підпорядкуватися. Карімов збирався підписати новий союзний договір. Однак після провалу путчу він зразу ж переорієнтувався, й під його чуйним керівництвом 31 серпня Республіка Узбекистан проголосила повну незалежність від СРСР.

 

Єдиний раз ситуація, коли Карімов міг злетіти зі свого «трону», склалася в грудні 1991 року. Тоді в Узбекистані відбулися перші всенародні вибори президента. Головним його конкурентом виступав Салай Мадамінов (Мухаммад Саліх) – літератор, громадський діяч, лідер демократичної партії «Ерк» («Свобода»). За офіційними результатами голосування, оголошеними Центрвиборчкомом, за Саліха проголосувало лише – 12,7% виборців, проте, згідно з оголошеними до цього на радіо Узбекистану даними – 33%. А за підрахунками незалежних спостерігачів, Саліх мав би здобути більшість голосів.

 

Утім, тоді жодної «кольорової» революції не сталося. Щоправда, у січні 1992 року був виступ студентів в університетському містечку Ташкента, який жорстоко подавили міліція і внутрішні війська зі застосуванням вогнепальної зброї. Кілька студентів тоді загинули.

 

Загалом на руках Карімова чимало крові. Чого вартує хоча б андіжанська розправа з протестувальниками 2005 року. Коли мітинг проти суду над місцевими підприємцями був розігнаний БТР-ами й кулеметами. Офіційно тоді повідомлялося про 187 загиблих. Згідно з незалежними даними, вбитих було понад тисяча осіб.

 

З демократичною опозицією Карімов не церемонився. Досить скоро Саліха і його партію було оголошено екстремістами, їм приписали скоєння теракту в Ташкенті (який, скоріш за все, був інспірований спецслужбами). Саліх був змушений через Азербайджан тікати до Туреччини, а згодом він отримав політичний притулок у Норвегії.

 

В Узбекистані залишилася лише «кишенькова опозиція». Тож на наступних президентських виборах (2000, 2007, 2014 років) Карімов стабільно набирав свої понад 90 відсотків голосів виборців, без проблем продовжував свою каденцію через відповідні постанови.

 

30 січня 2016 року Карімову виповниться 78 років. На його уродини всі йому бажали довгих років життя й процвітання. Звісно, мудрі люди подумували про те, що смерть не щадить найвладніших осіб, але якось всі в Узбекистані були переконані, що принаймні до кінця каденції Іслам-ака таки дотягне. Не дотягнув…

 

Чи слід очікувати якихось заворушень в Узбекистані, спровокованих несподіваним відходом правителя у сади вічного блаженства? Однозначно спрогнозувати складно. Більшість експертів схиляється до думки, що в Узбекистані реалізується туркменський варіант, коли на зміну одному туркменбаши прийшов новий, узгоджений тамтешніми політичними кланами. Всі його акцептували, всі задоволені.

 

В Узбекистані теж ніби не проглядається якихось тектонічних зсувів в політикумі. Адже за 27 років свого правління Карімов зумів упокорити всі тодішні політичні клани. Він фактично домігся того, що консенсус кланів було замінено принципом лояльності до себе.

 

Можна припустити, що смерть Іслам-ака може спровокувати зворотній процес, коли клани знову почуються на силі. Як свідчення цього можна трактувати таке тривале зволікання з оприлюдненням інформації про смерть президента Узбекистану. Адже, скоріш за все, повідомлення інформаційної аґенції «Фергана» про те, що Карімов помер ще 29 вересня, відповідало дійсності. Потім було напівофіційне спростування від «джерела в адміністрації президента». 2 вересня було чергове повідомлення про смерть уже від аґенції Reuters з покликом на три дипломатичних джерела, і чергове спростування від уряду Узбекистану, що мовляв Карімов живий, хоч і в критичному стані. Хоча було відомо, що ще ввечері 1 вересня в соцмережах з'явилися перші повідомлення про те, що влада блокувала кілька районів Самарканда, щоби розчистити кладовище Шахі Зінда, а також площу Регістан. Зрозуміло, з якою метою.

 

Того ж дня, тобто, 2 вересня, вже по обіді пролунало повідомлення про смерть Карімова, яке вже можна було назвати «офіційним», оскільки слова жалоби й співчуття злетіли з уст прем’єр-міністра Туреччини Біналі Їлдирима на засіданні свого кабінету. Проте Ташкент знову ж не підтвердив це повідомлення. Інформаційні аґенції сходили з розуму упродовж цього тижня: вони то подавали інформацію про смерть Карімова, то спростовували її.

 

Щойно ввечері в п’ятницю, 2 вересня, з’явився офіційний комунікат від узбекистанського уряду про смерть Іслама Карімова: «2 вересня 2016 року після важкої хвороби пішов з життя видатний державний і політичний діяч, президент Республіки Узбекистан Іслам Абдуганієвіч Карімов». Далі в повідомленні уточнюється, що 2 вересня о 20.15 зафіксовано зупинка серцевої діяльності, а щойно о 20.55 констатовано біологічну смерть.

 

 

Таким чином узбекистанський уряд виставив дурнем прем’єр-міністра Туреччини, який офіційно заявив про смерть Карімова кількома годинами раніше. І це при тому, що у Ташкента з Анкарою й так непрості взаємини. Утім, зараз розмова не про це.

 

Гарячковість повідомлень і зволікання з офіційними підтвердженнями свідчить, що провідні політичні сили вели бурхливу суперечку щодо наступника й, припускаю, досі її не завершили. Вони, очевидно, ще б із кілька днів позволікали з офіційним повідомленням про смерть Карімова, але зовнішній тиск був занадто сильним, тягнути вже не було змоги.

 

Хто ж може заступити авторитарного лідера, який жорстко правив країною останні 27 років? Є кілька таких осіб.

 

Передовсім слід згадати особу, яка формально вже стала виконувати функції президента. Згідно з Конституцією Узбекистану, в разі дострокової відставки президента влада передається голові сенату – верхньої палати парламенту. І протягом трьох місяців повинні пройти нові президентські вибори. Таким чином десь до кінця цього року посаду голови держави обійматиме Нігматулла Юлдашев.

 

Чи може він і залишитися президентом надалі? Більшість експертів відповідають на це запитання радше неґативно. Відомо, що Юлдашев – суто технічна фігура. Як професійний досвідчений правник він дуже добре дбав за всіма формальними моментами роботи парламенту. Хоча, як відомо, немає нічого постійнішого за тимчасове.

 

Авторитетний експерт із питань Центральної Азії, виходець із Ташкенту, професор Каліфорнійського університету Рустам Бурнашев, коментуючи президентські шанси Юлдашева, висловлює таке припущення: «За специфікою своєї роботи колишній міністр юстиції (Юлдашев очолював Міністерство юстиції Узбекистану з 2001 до 2015 року – Z) більше підходить для того, щоби ґарантувати дотримання всіх необхідних процедур і балансу інтересів. Саме ця роль і може забезпечити стабільні політичні перспективи майбутнього президента. Безумовно, дуже популярна думка про те, що той, хто приймає посаду глави держави за посадою, є тимчасовою фігурою. Мовляв, насправді ж то ми знаємо, що вирішуватися все буде по-іншому. У жодному разі не хочу відкидати чинника домовленостей, але багато хто з лідерів пострадянського простору прийшли до влади саме як компромісні фігури або як люди, які можуть підтримувати баланс інтересів».

 

Тобто, політичні клани Узбекистану, які, як ми підозрюємо, досі не дійшли згоди, кого зробити «халіфом», можуть погодитися на «халіфа на годину», як на фігуру, до якої ніхто не має особливих претензій. А коли настане відповідний момент, то її нібито завжди можна прибрати й поставити когось «достойнішого». Якщо, звісно, цей «халіф» за той час не зуміє позбутися цієї тимчасовості.

 

Що ж, з Юлдашевм більш-менш зрозуміло. Розглянемо особи інших претендентів. Щодо потенційних наступників Карімова експерти сходяться на думці, що це: прем'єр-міністр Шавкат Мірзіяєв, його перший заступник (і за сумісництвом міністр фінансів) Рустам Азімов, а також голова Служби національної безпеки Рустам Іноятов.

 

Як найімовірнішого кандидата називають Мірзіяєва, який пов'язаний родинними вузами з одним із найбагатших олігархів Росії, етнічним узбеком Алішером Усмановим. Мірзіяєв є уродженцем Джизакської області, має досвід управління рідним регіоном і Самаркандської областю (рідною для Іслама Карімова). Примітно, що Мірзіяєв обіймає посаду прем'єр-міністра від 2003 року. Це означає, що Карімов всі ці роки був задоволений роботою керівника кабміну.

 

Саме прем'єр-міністр країни 31 серпня покладав, замість Карімова, вінок до монумента Незалежності й гуманізму під час Дня незалежності Узбекистану. А 1 вересня Мірзіяєв терміново вилетів до Самарканду, мабуть, щоб особисто взяти участь в підготовці траурних заходів. Все це нібито свідчить, що саме він став тепер фігурою №1 в Узбекистані. Тому й вибори президента, очевидно, доведеться виграти саме йому. Хоча не будемо поспішати.

 

Не менш серйозним претендентом вважається й Іноятов, який, як і годиться керівникові спецслужби країни, є людиною вкрай непублічною. Майбутній шеф розвідки та контррозвідки народився в Сурхандар’їнській області 1944 року, закінчив факультет сходознавства Ташкентського державного університету за фахом «іраністика», служив в КДБ, під дипломатичним прикриттям працював в Афганістані. Службою нацбезпеки він керує аж від 1995 року.

 

Апаратну силу глава СНБ набрав після придушення згаданого заколоту в Андіжані 2005 року. Слідом за цією подією на почесну пенсію пішов міністр внутрішніх справ Закір Алматов. Таким чином Іноятов став незаперечним «силовим» лідером. А для авторитарної країни це має неабияке значення.

 

З приводу взаємин всесильного шефа нацбезпеки і прем'єра існують дві неофіційні версії. За однією з них, Мірзіяєв є ставлеником Іноятова. У цьому випадку цілком можна припустити, що глава СНБ посприяє приходу до влади свого соратника, залишившись в силу професійної звички в тіні. За іншою версією, Мірзіяєв не користується підтримкою силових структур, і в цьому випадку сходження до вищого посту в державі для нього ускладнюється. А Іноятов має всі шанси методами, звичними для пострадянських спецслужбовців, розчистити собі шлях до президентства.

 

І останній зі серйозних претендентів – міністр фінансів і економіки Рустам Азімов. Він народився в столиці республіки, закінчив Ташкентський університет і магістратуру Оксфордського університету.

 

Азімов є висококваліфікованим фахівцем в царині фінансів і економіки. За деякими даними, Азімов надав цінні послуги старшій доньці покійного президента – Гульнарі Карімовій, і допоміг їй зберегти значні кошти. У чинного заступника прем'єра є також добре налагоджені зв'язки в керівництві силових структур.

 

Азімов вважається найокцидентальнішим кандидатом у президенти Узбекистану. З його приходом до влади теоретично можна очікувати якихось економічних реформ, якщо звісно він досягне у цьому питанні консенсусу з політичними кланами. Мірзіяєва ж вважають радше проросійським, зокрема, через його родинні зв’язки зі згаданим російським бізнесменом Усмановим. Які пріоритети у Іноятова – тут вже складно говорити напевно. Можна лише стверджувати, що гебісти колишніми не бувають.

 

Хоча всі ці визначення орієнтацій є доволі умовними. Можна стверджувати майже точно, що, якщо передача влади відбудеться без потрясінь, то Узбекистан ще довго дотримуватиметься карімовської політики. Вона полягає у рівному дистанціюванні від Росії та Заходу, у показній дружбі з Москвою, Брюсселем і Вашингтоном, недолучення до різних сумнівних структур на кшталт ЄврАзЕС.

 

 

04.09.2016