Євгенія Нестерович

 

На самому ще в’їзді у Харків, де я колись народилася і більше ніколи не була, на трубопроводі у заростях зелені збоку від роздовбаної дороги, помічаю дві великі картонки, а на них фарбою від руки: «Не суди» і «Люби ближнього свого». І зразу спливають у пам’яті якісь суто жаданівські картинки – бо все, що я знаю про це місто, я знаю здебільшого зі скупих спогадів мами і щедрих на метафорику книжок Сергія Жадана.

 

Будинок «Слово», вул. Культури, 9.

 

Масовий десант львів’ян (чи ширше – галичан) до Харкова ще попереду. Це відбудеться у жовтні, коли на повну розгорне свою діяльність черговий етап великого соціокультурного форуму ПогранКульт: ГаліціяКульт (ініціатори-організатори – благодійний фонд DOFA.fund, колишня назва – «Мистецькі надра»). Перша едиція проекту – ДонКульт, присвячена культурі та мистецтву Донбасу, відбулась в листопаді 2014 у Києві в якості імпульсивної реакції на трагічні події літа, а потім була з варіаціями повторена в червні 2015 у Львові. Резонанс був відчутним, і організатори вирішили продовжити проект, але тепер вже познайомити з культурою Галичини Схід України, Харків.

 

Оскільки проект від початку декларувався організаторами як позаполітичний, то пошук фінансів на нього відбувався суто по лінії співпраці з регіональними адміністраціями Львівщини, Франківщини, Харківщини, пошуків міжнародних грантів та підтримки приватних ініціатив. Частину грошей організатори планували зібрати Спільнокоштом. Серед мистецьких кіл ця ідея пішла в хід активніше, ніж серед публіки – якщо арт-кооперації між Сходом та Заходом вже бували, то серед позамистецької аудиторії ідея не знайшла аж такого інтенсивного відгуку: краудфандингова кампанія зібрала лише половину необхідної суми, і перейшла на гнучке фінансування. Може, причиною став не дуже активний період – влітку медіаполе культури затихає, люди більше думають про відпустки, аніж про щось таке абстрактне, як міжкультурний діалог. Зрештою, у прифронтовому місті скидатися грошима і без культурних акцій є на що. Та й власне, сама ідея і потреба ГаліціяКульту в Харкові продиктована якраз тим, що не дає харків’янам та львів’янам бути щедрими до такої ініціативи: взаємними побутовими стереотипами.

 

Отож, «ГаліціяКульт» – це комплексна презентація культури Галичини у Харкові, і одна з інтегральних частин тривалого культурно-мистецького проекту «ПогранКульт» фонду DOFA.fund. Кураторкою резиденційної програми стала Ірина Магдиш. «ГаліціяКульт» стане третім форумом благодійного фонду, що поставив собі за мету «познайомити Україну з Україною». І хоч літній краудфандинг не дав очікуваного фідбеку уповні, «ГаліціяКульт» дістав фінансову підтримку як один з восьми переможців європейського конкурсу культурних ініціатив Advocate Europe (усього брали участь 668 проектів). Відбувається проект за підтримки спілки MitOst в партнертві з Liquid Democracy, заснованого фондом Stiftung Mercator.

 

Особливість «ГаліціяКульту», яка і дає надії на його глибший та довший результат – це низка мистецьких резиденцій, що стали ніби передмовою до осіннього форуму, і тривали з 11 до 24 серпня. Варто зауважити цікаву для професійної спільноти деталь: вірогідно, пильно слідкуючи за цим проектом, ми нарешті зможемо хоч приблизно собі змоделювати, який вплив справляють на мистецьке середовище та міжкультурний обмін «тихі» проекти (резиденційні та освітні) і до порівняння – проекти «гучні» (концерти, виставки, тощо).

 

Колажі резидентів, унаочнені для попередньої презентації

 

Архітектурно-соціальна резиденція Громадський простір будинку «Слово»: creare vita працює з простором, важливим не лише у контексті Харкова, але і для цілої української літератури, одного з найцікавіших її періодів – Розстріляного Відродження. Учасники резиденції – архітектори та урбаністи зі Львова і з Харкова, працюють над переосмисленням Будинку «Слово» – легендарного і сумнозвісного місця, де українські митці, літератори та художники, спочатку втілювали образ «світлої комуни», живучи своїм окремим поселенням, а потім трагічно гинули або зникали назавжди у чорних воронках. До 1938 року з 66 квартир у будинку було репресовано мешканців сорока.

 

Резидентам «Creare vita» насправді йдеться не так про архітектуру, як про соціологію та філологію, урбаністику у найширшому її розумінні. Олег Дроздов, один з менторів цієї резиденції, відомий архітектор та художник, каже: «Велика епоха 1920-х в Україні майже невивчена – а це, можливо, найкраще з усього, що відбувалося на цій території». Мета резиденції – розібратися, чим є ця пам'ять про минуле, і яким є наше уявлення про майбутнє. Чи можлива меморіалізація таких просторів, які і далі живуть своїм життям? (У будинку тепер – інші люди, євроремонти, знищені під’їзди і загалом – своє насичене життя поза межами культурного контексту). Учасники резиденції запропонували цікавий (хоч і не такий вже новаторський) спосіб перетворити Будинок «Слово» у публічний простір, не зачіпаючи приватного простору нинішніх мешканців – створити хмарний інтернет-проект, який поєднає минуле і майбутнє у віртуальній реальності. За допомогою серії QR-кодів та наліпок з адресами веб-ресурсів вони проводять ознакування будинку, і таким чином «лінкують» реальний контекст з культурними пластами: на спеціальному сайті та соцмережевих сторінках, куди вас приведуть посилання, ви зможете побачити, наприклад, колажі зі старих фото видатних мешканців будинку у сучасному його екстер’єрі, або ж дошку дверних дзвінків до мешканців, відомих нам з історії літератури.

 

Сучасні мешканці Будинку «Слово», як розповідають молоді резиденти, вже звикли до уваги – тепер тут також знімають документальний фільм, тож більшість вже готові до зустрічей з дослідниками, запрошують їх подивитися на квартири, і навіть показують якісь старовинні артефакти і меблі, що їх дістали в спадок з тих часів. Колись тут був свій закритий цикл життя від дитсадка до пралень-котелень і робочих майстерень – будинок побудували на колишній університетській землі, де колись були бараки, а вулицю гонорово нарекли іменем Червоних письменників (тепер це кут вулиць Культури та Літератури). Нині Будинок «Слово» вирізняє з поміж інших хіба велика і малочитабельна меморіальна дошка, що її відокремлює від допитливого туриста широкий газон – прочитати довгий перелік видатних імен майже нереально. А всередині знайдете хіба дуже зворушливий напис ручкою на облупленій стіні:

 

Микола Григорович Хвильовий

13.12.1893 – 13.5.1933

кв.№9

 

Тереза Барабаш спілкується з харківськими журналістами у ЄрміловЦентрі

 

Художня резиденція у ЄрміловЦентрі найперша продемонструвала плоди своєї праці публіці – у День міста Харкова, 23 серпня, резиденти вже відкрили спільну виставку «Коло спілкування». А протягом попередніх двох тижнів безпосередньо у просторі галереї гули інструменти і голоси, і всюди працювали художники. Якщо на початку ЄрміловЦентр розглядався організаторами більше як виставковий простір на жовтень (на час самого ГаліціяКульту), то вже у процесі – став повноправним партнером проекту. Тут ще до зустрічі з DOFA.fund виникла ідея арт-резиденцій, і спровокована вона була минулорічною роботою Романа Мініна. Працюючи над своїм лайтбоксом, Мінін потребував великого приміщення, і ЄрміловЦентр надав йому свої зали. Потому, вже у процесі роботи, художник створив ще серію паралельних робіт – і все це разом було експоновано там само.

 

Стало зрозуміло, що центр вже доріс до повноцінних резиденційних проектів, і цього літа планувалася резиденція для молодих харків’ян. Згодом до цієї ідеї з ініціативи DOFA додали міжкультурний діалог зі Львовом – і серпень 2016 поєднав у ЄрміловЦентрі разом десять художників з Харкова і Львова, а також – молоду кореянку Джин Хі Парк з Великої Британії (чию резиденцію спонсорує Британська Рада). Наталя Іванова, кураторка резиденції та директорка ЦСМ ЄрміловЦентр, каже, що художники дуже добре знайшли спільну мову і основним каталізатором у цьому середовищі стала щирість, та особливо – взаємоповага. Резиденція «Коло Спілкування» цілком виправдала свою назву, але для виставкового проекту озвучили ще одну цікаву концепцію – «капсула». Слово виринуло у спільних обговореннях – його запропонував харківський художник та перформер Костянтин Зоркін: «Ми відштовхнулися від слова «коло»: коло як захист, перш за все – ми захищаємося колом, але при цьому і обмежуємо себе – як Хома Брут. Тобто, хоч я відчуваю себе захищеним, але вийти не можу. Отже, свободи немає – і в цьому подвійна функція капсули. Це капсула інформаційна, капсула часу, капсула захисту, капсула рятувальна – і капсула кожного окремо. Художнику з неї треба вийти. Бо свобода можлива тільки тоді, коли капсули нема взагалі. Коли ти всюди і ніде».

 

Робота муралістів на Турбоатомі

 

Щоб побачити роботу третьої резиденції, знадобився навіть спеціальний допуск – тож по дорозі ми готували паспорти. Це режимний об’єкт, містоутворююче підприємство, гігантський і величний Турбоатом – одне з найбільших у світі турбінобудівних підприємств. І тут також працювали художники – цього разу муралісти. Шість команд створювали на території заводу свої роботи, поєднані єдиним мотивом – показати назовні величні та химерні нутрощі промислового гіганта, осмислити художньо індустріальний об’єкт. Дар’я Хрісанфова, викладачка кафедри візуальних практик ХДАДМ і кураторка резиденції, показуючи ескізи окремих робіт разом, пояснює: йшлося про те, щоб мурал не лише розважав око чи щось рекламував, але також наповнював мистецькими смислами вже відомі об’єкти, створював додану вартість для того архітектурного ансамблю, у який він вписаний.

 

До речі, муралів у Харкові чимало, і найбільш помітні в місті гігантичні реалістичні портрети відомих акторів – чесно кажучи, страшнувато, коли на тебе з-за кута раптом виринає величезна Людмила Гурченко або коситься з наддашшя Леонід Биков. На Турбоатомі довелося шукати компроміс між художніми поривами молодих артистів та побажаннями дирекції заводу: першочергова ідея з розписуванням турбін картинами Ренесансу не знайшла відгуку. Натомість учасникам провели екскурсію по цехах заводу і запропонували відобразити у своїх роботах його «внутрішню атмосферу». Львів’ян та франківчан це справді вразило – і їхні мурали проймає індустріальна романтика. Натомість художники з Харкова чи Запоріжжя, яких не здивуєш станками у шість поверхів, взялися переосмислити величні турбіни з точки зору філософії та екології. Ротори тут стають солярним колом, мандрують-котяться світами, і перетворюються у частину великого світового механізму. Помітно, що завод Турбоатом останні 5 років намагається розширити коло людей, які знають про його діяльність: навколо території можна побачити вироби заводу, а тепер новітні фрески увіковічать на стінах і його атмосферу.

 

 

Наймиліша з резиденцій ГаліціяКульту окупувала Харківську обласну дитячу бібліотеку – тут 12 дітей разом з львівським аніматором Романом Дзвонковським створювали справжній пластиліновий мультик. Головний герой – кентавр, але усі події, ясна річ, відбуваються в Харкові. Настя Шоно, найменша учасниця резиденції – їй 4 роки – щодня приходила сюди разом з мамою Оленою, яка і працює в бібліотеці. Сконцентровано ліплячи ромашку, Настя не звертала уваги на купу журналістів, які заповнили приміщення. «Це для мультика?» – спитала я у Насті, щоб якось почати розмову. «Це – для краси!» – хоч тихо, але впевнено відповіла Настя, і понесла ромашку мамі. «А чим закінчиться ваша історія?» – запитую у ще одного з активних пластилінових скульпторів років десяти. – «Все герои превратятся в пластилин!» – гучно анонсував мені маленький аніматор. Отож, епічні пригоди кентавра в Харкові наразі вже перейшли у стадію постпродакшну, і побачити цілісний мультик можна буде вже у жовтні.

 

 

Найбільш таємнича резиденція у проекті ГаліціяКульт – це, безперечно, резиденція у майстерні Павла Макова, де 12 молодих художників-графіків, яких метр вперто називав колегами, щодня спілкувалися з Павлом, показували йому свої роботи, слухали лекції та обговорювали почуте і побачене. Маков не викладає в Україні – а якщо і погоджується прочитати лекцію чи майстер-клас, то принципово не бере за це грошей. Хоч він і не вважає це навчанням – «це не контакт вчителя і учнів; це колеги, які вчаться одне у одного; відповідаючи на їхні запитання, я більше вчуся, ніж вони вчаться, слухаючи мої відповіді». Маков каже, що генераційного розриву між поколіннями художників він не відчуває, бо справжнє мистецтво – все одно вічне, і його мало; а от патріархальну установку у комунікації йому і групі художників-резидентів вдалося потроху подолати, і скутість у спілкуванні поступово зникла.

 

Учасники резиденції на початку орієнтувалися на створення спільного арт-буку. Та створити за 2 тижні авторську книгу – майже нереально; Павло Маков свої творить протягом року-двох. Але так результат резиденції буде, на думку художника, ще кращим: він впливатиме на усе подальше життя усіх учасників, і наслідки його не мусять вилитися у конкретні роботи, але будуть назавжди закарбовані у спільний досвід. «Те, що відбулося тут з ними і зі мною – це цілком інтимна річ. Виставка у жовтні точно не буде прямим наслідком наших зустрічей» – розповів Маков. Резиденти погоджуються: такий надзвичайний досвід потребує часу на осмислення та перетравлення.

 

Невловимою у процесі роботи, а проте дуже цікавою з точки зору свого потенційного результату є кінематографічна резиденція, що зібрала десять молодих кінодументалістів зі Львова та Харкова для створення коротких фільмів про урбаністичні проблеми сучасного Харкова. Резиденти щодня виїздили на зйомки, а за їхньою роботою стежили ментори-режисери – Остап Костюк (Львів) та Любов Дуракова (Харків). Одна з львівських учасниць резиденції, режисерка Жанна Озірна (програмна директорка ЛМФК Wiz Art) каже, що найважче було знайти тему – тобто, конкретного героя: «Харківські резиденти досить швидко з цим впорались, а львівським було важкувато. Ми все ж таки відштовхувались від місць, і вже там шукали героїв. Хтось знімав ринок Барабашова, хтось – Держпром, я знімала будинок Слово. Вже на місцях ми шукали і домовлялись з героями. І якщо у харківських учасників це був один яскравий герой (знайомий, друг чи просто цікавий міський персонаж), то у нас – радше галерея типових мешканців цих місць». Наразі усі резиденти на стадії монтажу, а кінцеві результати цієї резиденції також продемонструють у жовтні – тож є чого чекати ще й на осінь.

 

Найцікавіше у ГаліціяКульті з перспективи Львова – це, звісно, дочекатися жовтневих відгуків харківської публіки на презентацію західноукраїнської культури та мистецтва, побачити себе очима Іншого, зрозуміти щось у цьому віддзеркаленні, і – сподіваймося – знайти більше спільних тем для подальшого діалогу. Але навіть на цьому, попередньому ще етапі, видається, що ідея масштабної програми резиденцій має всі шанси стати чи не найкращою знахідкою третьої едиції ПогранКульту. У львівській пам’яті по ДонКульті найбільше лишили слід якраз ті проекти, які передбачили тісну кооперацію. І якщо вірити свіжим та емоційним відгукам львівських резидентів ГаліціяКульту, для них два тижні у Харкові також стали чимось дуже особливим, персонально пережитим і акцептованим у творчий досвід. Слідкуємо далі!

 

Фото: Віталій Сидоренко

 

31.08.2016