В українському літературному каноні Іван Франко посідає друге місце – між Шевченком і Лесею Українкою. Хоча заслуговує більшого – наприклад, бути самим собою.
Кожен канон є спрощенням, намаганням класифікувати й ієрархічно розкласти те/тих, що за своєю суттю не надаються до заганяння в стада, хай навіть такі елітні, як «вершини національної літератури». Викладачі й теоретики літератури мусять за щось їсти свій хліб, тож і продукують концепти, не конче потрібні для розуміння красного письменства. Адже так по-чесному, то оцінювання справжніх письменників лише за критеріями ґетта національної літератури є доволі сумнівним інтелектуальним заняттям. Візьмімо бодай того ж Івана Франка, ювілейна річниця народження якого сколихнула тихі води нашого лінивого забуття. Та ж він сам перекладав Овідія, читав актуальну світову літературу кількома мовами, перебував на вістрі – дряпаючись і шліфуючись об нього – мистецького, політичного й інтелектуального пошуків. З ким ми хочемо його порівняти? З тихим болітцем нашої селянської на той час літератури. Добре, в такому порівнянні ми бачимо його більшим; та чи бачимо справжній огром його особистості на тлі епохи (не української, а епохи загалом)?
Кожен школяр, що вивчає українську літературу, виходить із класу із певним образом, що нагадує олімпійський п’єдестал: на найвищій сходинці стоїть войовничий вусань Шевченко (бо геній), трохи нижче нього у вишиванці розташувався Іван Франко (а чого? бо написав дуже багато – 50 томів), а зовсім внизу присіла меланхолійна Леся Українка (учням важкувато пояснити мотивацію – ніби за входження в європейський контекст, а, може, й за патріотичний псевдонім чи з причини гендерної коректності). Ця «свята трійця» української літератури настільки всім в’їлася в свідомість, що мало хто взагалі ставить її під сумнів. Не порядкове розташування наших класиків, а сам факт потреби такого «п’єдесталу». Шевченко помер, коли Франкові було чотири роки – до того ж в іншій країні. Чи можна, чи варто їх порівнювати? Є сфери, в яких Франко закидає за пазуху не лише Шеву з Лесею, а й взагалі весь разом взятий укрліт.
Найбільше в цій «трійці» потерпає Іван Франко. З Шевченком усе зрозуміло: природний, вроджений геній виніс його на недосяжні поетичні висоти, про нього слід говорити як про Богом даного, як про інструмент, яким писала сама мова. Натомість Франко був сам у собі цілим універсумом, різносторонньою особистістю наче з епохи Відродження, як нині модно казати – селф-мейд генієм. Він поступається Шевченкові лише в одному – легкості, але випереджає Тараса в десятках інших порівнянь. Тож якщо ми хочемо зробити для себе й для Франка послугу, нарешті зрозуміти й гідно оцінити його, мусимо винести його за рамки цього контрпродуктивного канонічного п’єдесталу. Адже він не перший, але аж ніяк і не другий. Його можна назвати феноменом, найвидатнішим українцем за всю історію, суперечливим генієм, який собою уособлює Україну в її навзаєм протилежних пориваннях, не треба лише його ні з ким порівнювати. Зосібна він цілісніший.
У каноні, тобто «одним із» може бути спрощений Каменяр, але не Франко, іменем якого можна назвати не лише університет, а й усеньку Академію наук; іменем «українського письменника №2» можна назвати фестиваль патріотичного вірша, але не змагання рибалок — лапати пструга голими руками (таку чудову ідею нещодавно запропонували з рідного Франкові Дрогобича). Франко ж насправді 3D, для чого його втискати в якісь одновимірні площини?
30.08.2016