Яворський вернувся з запухлими від крови очима.
В келії на підлозі лежало в порохах тридцять чоловік.
— Дивна ця людина... — подумав Яворський. — За хвилину її можуть забрати на допит, катувати, розстріляти, а тепер вона спить солодким сном. Спить, наче в похміллі. — І йому пригадався чоловік з притчі про однорога: Над ним страшна звірюка, що чигає на його життя, внизу сичать гадюки, одиноку берізку, якої він чепився, підгризають швидко миші, а він в самозабутті лиже мед, знайдений в гнізді джмелів...
Ступаючи обережно понад сплячих товаришів, Яворський підійшов до вікна.
...Допити... Звєров... Боже, чому бомба не впаде на цей дім страждань? — Ночі, тюремні ночі, що ви ховаєте під своїми чорними крилами...
Яворський притулив губи до шиби і стояв, як мармурова статуя. Він молився. Його губи щось шептали. Може розмовляли з друзями, яких йому хотіли вирвати на допитах, а може прощалися з юністю... Місяць виплив зза хмар і поцілував одиноку сльозу, що котилася його обличчям. Він плакав у безсиллі за зневажені свої почування, за зневажене людське.
Надворі ніч збиралася йти у безвість. Підганяли її перші вістуни світанку. Незабаром прийде день... сонце... люди ходитимуть по вулицях і твоя юність бунтуватисьме проти смерти. Тоді хочеться жити всіми думками, всіми фібрами душі. Тоді мариться смерть ката. Ви бачили коли таку картину? Це чудова картина! А уявляєте собі цей дім пустим, самотнім, збуреним... купа каміння. Ха, ха, ха — сміється він в душі на вид цього образу.
Думки Яворського скачуть, як вивірка з галузки на галузку.
Раптом легенький стукіт. Підійшов до стіни. Це бездротний телефон з сумежної камери. Приліг до стіни і слухав.
...Вчора забрали з нашої келії п'ятьох товаришів і вони більше не вернулися. З сусідної келії також. Чекісти збираються до втечі, німці вже недалеко, а під містом партизани. Утікати, бо всіх нас вимордують. Дістати ключі від дозорця. Діяти обережно, без найменшого гамору. Передати далі...
Яворський передає депешу далі. Потім лягає між товаришів. Будить їх тихенько, щось шепчуть... А потім навіть шепіт стихає і кожний чує тільки стукіт свого серця. Місяць бліднув, уступався на пальцях перед вогнем їхніх очей...
А в коридорах важкі чоботи і брязк ключів — постійна музика тюремних ночей. Вони знають цю музику... Скільки разів вона наближалася до їхньої камери, тоді хтось із них ішов на весілля, на страшне... І скільки разів вона віддалювалася, вони знов думали про світ, людей і життя...
І нагло вона знов наближається, скоро, нервово. З темних кутів келії виповзає жах, увіходить в їхні жили і затроює кров. Але серця бороняться проти нього і бються так живо: тук, тук, тук, тук...
Скрегіт ключів у замку і на в’язнів упало колючками четверо вовчих очей. На порозі стояли Звєров і дозорець Крагель. Звєров тримав у руці записку і читав:
— Березняк... Моторович... Підлужний... Яворський... — берітє свої вєщі і пашлі!
Три перші підвелися з долівки.
— А четвйортий гдє?
Мертва тиша на долівці. Ні, раптом мигнула рука Яворського і вкинула в рот клаптик паперу. Тигром скочив на нього Звєров і вхопив за горло.
— Йона Мойсєєвіч, сюда! — заскрипів його рапатий голос. — Пасматріно, што ето за бумашка. Паскарєй!
— Нє беспокойтесь, Фйодор Гавріловіч, я уже знайду ету бумашку. Крагель підійшов до Яворського і взяв його за щелепи.
— Давай бумашку, сволоч! — засичав він і вдарив з цілої сили Яворського в лице.
— Давай, а то я тєбя... — і він сягнув рукою до кобури.
В цьому менті світло погасло і кілька десятків рук вхопили обох злочинців за горло. Щось заметушилось, зашаруділо, серед маси людських тіл гримнув стріл, хтось застогнав — і знов стало тихо.
Місяць, що на хвилину забалакався був з рум'яною хмаркою, повернув свої очі на землю і усміхнувся задоволений. Його усмішка розлялася ясним світлом по келії.
Яворський спішно переодягався в мундур Звєрова, Підлужний виглядав на справжнього Крагеля. Під стіною стояли бліді обличчя, з їхніх очей кричали жах і тривога:
— Усе пропало! Кінець!
Далеко в коридорі задудніли кроки. Десь упало кілька пострілів.
— Ідуть по нас! — шепнув хтось під стіною.
В'язні відрухово кинулися до дверей.
— Ані кроку! — сказав з притиском Яворський. — Чекати на мене! Зачинити двері і нікого не впускати!
Яворський вилетів прожогом з келії і, наслідуючи рапатий голос, кричав:
— Сволоч петлюровская! Жовто-блакитнікі! Но даже герман не спасьот вас з моіх рук.
Йому назустріч бігли переполохані чекісти.
— Што случілось Фйодор Гавріловіч? Кто здєсь стрєлял?
(Д. б.).
[Львівські вісті, 23.08.1941]
(Докінчення)
— Германскіє парашутісти на уліце! Усе к пулєймотам. Пріказую. Яворський погнався вздовж коридором і кричав на тривогу. За хвилину з усіх кінців будинку летіли стрімголов у низ чекісти. На вулиці зацокотіли кулемети.
Яворський ускочив до канцелярії Звєрова. Тут не було нікого. На столі лежали розкидані акти. У кишені Звєрова найшов сірники.
— Не знайти вам більше ваших цінних протоколів, писаних нашою кров'ю!
Підпалив папері, а сам ухопивши кілька рушниць і револьверів, помчався вихром до своєї келії. Крізь двері заглядав уже Підлужний.
— Хлопці до роботи. Частина на гору! Від швидкості залежить усе.
Хлопці розбіглися по коридорах. Тріщали тюремні двері, на вулиці гула сальба, а Яворський стояв у дверях і затягався димом з цигарки, яку найшов у кишені Звєрова. Побіч нього стояв ранений Снігурович та кусав собі руки, щоб не кричати з безділля. Яворський вийшов на подвір'я і заглянув у сіни. На брамі прилягли коло кулеметів чекісти і сікли по дахах і бальконах сусідних домів. Яворський усміхнувся задоволений і вернувся у двері.
Кілька сотень в'язнів висипалися на коридор, до них прибігли за хвилину горішні. Вони виглядали, як тигри, що вирвуться з клітки.
— Підлужний, пардон Йойна Мойсейович, ми в арієргарді, а ви — звернувся до в'язнів — прямо на мур! Заопікуйтесь Снігуровичем!
...Чи є на світі більший бігун, як в'язень, що тікає з тюрми на волю. Його старт — тюрма, його мета — воля.
Олімпійські рекорди бліді перед їхнім бігом до волі. В світанку мигали в бігу їхні голови і ноги, як мигають крила пропелєра. Вже допали муру. Підсаджують один одного, хто на горі, підтягає товариша з долини.
Яворський і Підлужний вийшли останніми на подвіря. Вони стали і, ніби безжурно про щось розмовляли, а їхні соколині очі стрибали від муру до тюремної брами.
— Ще хвилина... ще пів...
У їхніх грудях дзвонили срібні дзвінки радості. Та раптом вони замовкли. На подвір'я вбіг чекіст.
— Фйодор Гаврілович, я вот за вами... А то что такоє — і він став як вритий.
— Давай кулемйот! — крикнув Яворський.
— Сюда товариші! Арестанти удірають! — зарепетував чекіст і щез у сінях. За хвилину два чекісти викотили кулемет.
...Та-та-та-та... понеслося в сторону муру. Кілька в'язнів упало.
— Боже! Мої хлопці... затремтів Яворський.
— Єщо олін кулемйот! — гукнув чекіст в сторону сіней.
Тоді до кулемету прилетів Яворський.
— Пусть, я пошлю бандітам наш большевістський прівєт...
Він відтрутив чекіста і блискавичним рухом повернув кулемет до брами.
— Змєна, товариші! — закричав чекіст і упав від кулі Підлужного. В сінях счинилася велика паніка.
— Набої кінчаються, відступаємо. Але наші хлопці вже на мурі, — усміхнувся щасливо Яворський.
— Давай гранати! — гукнув хтось у сінях.
В цьому моменті Яворський і Підлужний підірвалися з місця і пігнали в сторону муру. Моторович сидів на горі і стріляв з рушниці до чекістів, що вибігали з сіней.
— Швидко, швидко! — кричав до них.
У повітрі свистали кулі і відбивалися від муру. На подвір'ї розривалися гранати. Чекісти бігли що сили до муру.
— Давай ноги, Підлужний!
— Ти йдеш перший, Явір! — відповів той.
Яворський ухопив Підлужного за ноги та підкинув ним вгору. Моторович витягнув його на мур. Яворському опустили пояс. Він підсувається вгору, вже кінець муру, вже... і раптом руки його пускають пояс, а він паде на землю...
Сходяче сонце застало тюрму порожньою. Тільки в одній келії лежали два чекісти. На подвір'ї було убитих кілька в'язнів. Під муром лежав Яворський і усміхався до сонця, а воно цілувало його своїми чистими, ясними променями...
[Львівські вісті, 24.08.1941]
24.08.1941