І.
Сипле, сипле, сипле сніг...
З неба сіроі безодні
Міріадами летять
Ті метелики холодні
Одностайні мов жура,
Зимні мов лихая доля —
Присипають все житя,
Всю красу лугів і поля.
Білий килим забутя,
Одубіня, отупіня
Все покрив, стискає все
До найглибшого коріня.
Сипле, сипле, сипле сніг,
Килим важче налягає,
Молодий огонь в душі
Меркне, слабне, погасає.
II.
Коли студінь потисне,
Не хвилює вода, не блищить;
Коли лямпа розприсне,
То і світло єі не мигтить.
Коли струна порветь ся
То від неі музики не жди;
Так і пісня не ллєть ся
Під вагою турбот і біди.
III.
Як віл в ярмі, оттак я день за днем
Свій плуг тяжкий до краю дотягаю;
Немов повільним спалююсь огнем,
Та ярко бухнуть сили вже не маю.
Замерли в серці мріі молодечі,
Іллюзіі криниця пересхла;
Різкі, сухі моі зробились речі,
Нора худого жнива надійшла.
Худеє жниво! Сіялось мабуть
За мало й не найкрасшоі пшениці...
А час не ждав! Холодні зливи йдуть,
Важку ворожать осінь нам зірниці.
IV.
Хоч ти не будеш цвітною цвиcти,
Левкоєю пахуче-золотою,
Хоч ти пішла серед юрби плисти
У океан щоденщини й застою,
То всеж для мене ясна, чиста ти,
Не перестанеш буть міні святою,
Як цвіт, що стужі не зазнав ні спеки,
Як ідеал все ясний — бо далекий.
Я понесу тебе в душі на дні
Облиту чаром свіжости й любови,
Твою красу я переллю в пісні,
Огонь очей в дзвінкіі хвилі мови,
Коралі уст у ритми голосні;
Мов золотая мушка в бурштиновий
Хрусталь залита в нім віки тріває,
Цвистимеш ти, покіль мій спів лунає,
Іван Франко.
[Житє і слово, 1896, кн. 2, с.119—121]
24.08.2016