З режисером Сезом Баумріном можна нескінченно говорити про театр і акторів – час спливає дуже швидко, театральні матерії відчуваються глибше, і врешті замість багатьох відповідей виникає ще більше питань. Сез – режисер групи Subpoetics International – є професором театрального мистецтва в університеті криміналістики ім. Джона Джея Міського університету Нью-Йорка, літературним керівником Лабораторії акторської майстерності, автором есеїв про театр Евдженіо Барби, Єжи Гротовського та Леся Курбаса. Сез навчався у Єжи Гротовського у Нью-Йорку в 1981-1984 роках та був учнем і колегою Евдженіо Барби з 1985 року. Також Сез як режисер поставив більш ніж 60 опер, вистав комерційного театру, експериментальних робіт. Сім’я Баумріна походить з Галичини. В сім’ї було кілька поколінь раввинів. Ще дитиною дідусь Сеза – Давид Баумрін – у 1920 році покинув Стрий для того, аби розпочати життя в Нью Йорку. На Манхеттені він зустрів свою майбутню дружину родом з Дрогобича. Сез Баумрін є першим з сім’ї, хто повернувся в Україну.
В Україні він встає о 6-тій ранку і записує нотатки про свої дослідницькі знахідки. А мені каже, що відчуває якийсь братерський зв’язок з Олегом Стефаном, актором та режисером театру Курбаса (незважаючи на те, що Сез заледве знає мову), а також про те, як його вразила розмова з Володимиром Кучинським. Він повертається до України не тільки тому, що його бабуся і дідусь тут жили перед еміграцією до Америки, і не тому, що його єднає з цією землею дещо більше, ніж театральна співпраця, але й тому, що досліджуючи творчість польського режисера Єжи Ґротовського, він натрапив на постать Леся Курбаса, яка йому здається дуже незвичною серед інших відомих світових режисерів.
Та не тільки особистість Курбаса цікавить Сеза. Його також цікавить, як розвивається театральне мистецтво в Україні зараз, чим воно особливе, і вже не раз режисер приїздив на запрошення Олега Стефана працювати зі студентами. Результатом була презентація алегорії про глобальну міграцію «Гершом: чужинець на чужині» (в рамках проекту «Subpoetics International») у січні, де студенти-актори показали публіці досить незвичну постановку.
«Тут я працюю зі студентами, і досліджую їхні реакції під час взаємодії акторської гри. Це дуже важливо. Ми практично не розуміємо один одного, але в цих непорозуміннях якраз може народитися нове бачення, нова ідея. Я можу їм запропонувати одну річ, вони думають, що зрозуміли її так, як має бути, але виконують це по-іншому – і врешті я підтримую їхній крок чи рішення, тому що вони мають вибір завжди. Зазвичай ми працюємо в тиші, але студенти люблять багато запитувати: «Чому? Чому? Чому?». Коли я працював тут з «Subpoetics», ми говорили на чотирьох мовах (і це дуже допомагало творити нові ідеї), а коли в Америці ми користувалися англійською та іспанською, то в нас траплялося більше проблем і ми репетирували дуже багато».
Сез зворушений тим, що молоді митці в Україні творять всупереч всьому, не зневірюючись йдуть вперед і продовжують почату справу, адже в різних країнах режисер спостерігав, як дуже швидко ламаються і зупиняються артисти, не маючи ресурсів для продовження свого проекту. А тут – все навпаки. Зрештою, Сез відзначає: у нас є відвага, яка нас рятує, навіть якщо більше нічого не залишилось.
«Якщо поглянути на те, що зараз ставлять в Європі, то під час вистави відчувається тінь пустки. В українському чи польському театрі (щоправда, не у всіх театрах постсоціалістичних країн) актори грають по-особливому. Маю на увазі, що вони мають духовну складову у своєму виступі, і це дуже сильно відчувається. У взаємодії між ними відчувається велика енергія. Бо якщо спостерігати виставу, наприклад, англійського театру, то актор може говорити дуже багато, але це не працюватиме, і не матиме ніякого сенсу».
Ця характерна риса в українському театрі зокрема має підґрунтя, закладене ще Лесем Курбасом, театр якого викликав мислити не тільки глядача, але й самих акторів. Сез досліджує такий спосіб трансформації театру, бо для нього цікаве саме «це своєрідне коло театру і вистави, зовнішній край якого впливає на сприйняття публіки, а внутрішнє ядро зорієнтоване на те, як вистава впливає на самих акторів і на процес гри».
Сез вважає, що світ має зацікавитись театральною традицією Леся Курбаса – так само як колись зацікавився, наприклад, Станіславським:
«Митці в Європі вивчають його і беруть до уваги його праці. То чому і Курбас не може бути прийнятим? Адже він заклав нові підвалини театру і акторської гри, на яких базується і сучасний театр в Україні. Особливо тут йдеться про взаємодію між акторами.
Лесь Курбас робив насправді важливу справу, адже в той тоталітарний час він творив кардинально революційні речі: з декораціями, зі світлом, зі смисловим наповненням. Хоча грошей в нього було обмаль, і він водночас мусив бути обережним через владу».
Наша розмова з Сезом Баумріном торкалася навіть найпростіших питань. Наприклад: яка професія найважливіша? Я твердила, що митець, а Сез наполягав, що це – лікар, адже він бере на себе велику відповідальність і не може сказати «ні», незважаючи на свої вподобання. Проте, ми зійшлися на тому, що митці також важливі для суспільного «здоров’я», адже коли ми спустошені, ми черпаємо духовну силу здебільшого саме в мистецтві:
«Одна з властивостей театру – зцілювати. У Словенії я працював з дітьми з неблагополучних сімей, і вони були справді злі. Я думаю, наша робота з ними допомогла їм віднайти щось духовне в собі. Водночас: коли ми показували у Франції «Port de’Alger», то реакції були кардинально різними. Не можна сказати, що люди отримали якесь задоволення; навпаки – цей перфоманс пробудив їхні спогади. У Стародавній Греції заклали важливе правило Гіппократа: «Не нашкодь». Воно стосується і театру».
Театр у кращих його зразках намагається не зашкодити своєму глядачеві. Але самому театру зашкодити, чи радше, зіпсувати все – не аж так складно. Правдивою драмою стає час, коли влада цілеспрямовано руйнує культурне поле, як пам’ятаємо з історії українського Розстріляного відродження. Нові потоки творчих енергій, яким заборонили існувати, залишаються незабутою трагедією українського мистецького пласту.
«Ця тема не легка у будь-якому вимірі. Ніхто не може пам’ятати той пласт історії достеменно, адже всі загинули. Лесь Курбас був не єдиним, хто постраждав. Проте у його особистості є так багато рис, які мене надихають, тому що він був для мене першим, хто віддав душу в честь мистецтва. Він був відважним, хоча, мабуть, не завжди розумним( але це ж риса характеру, тільки і всього). Я читав про Курбаса настільки багато, наскільки зміг знайти. Мене дуже цікавило як режисера, які рішення він приймав як управлінець театру, який напрям театрального мистецтва він розвивав, і як він навчав своїх акторів. Ми споглядаємо цілу історію театру, і бачимо людей, які конфліктували з державою і ставали важливими в історії країни. Наприклад, дивимося на історію Стародавньої Греції – і бачимо Евріпіда, який мав конфлікти з владою, за що його і вигнали з Афін, а він все одно написав свої великі п’єси».
У кожній історичній добі були моменти піднесення і занепаду. Говорячи про це, ми дійшли до питання: чому український театр пожвавився саме тепер? Власне, Сез запитував мене – як дослідник. Ми врешті зійшлися на думці, що все залежить від напруги в суспільстві і від його лідерів. На думку Баумріна, вирішальною є особистість, яка може трапитися на шляху випадково, але має бути креативною і максимально рішучою, впевненою і завзятою, наділеною ледь не надлюдськими здібностями:
«Це так, ніби ти дивишся фільми, де хтось лазить по будівлях, і думаєш «о так, я теж можу!». Але ж ні! Не кожен може лазити по стіні як людина-павук.
Мені особисто здається, що боротися з велетенською кількістю протитечій – це справді чудово. Я довго думав про речі, які можуть трапитися одночасно лише в один день. Я продовжую повертатись подумки до Ґротовського, у жовтень 1956 р., коли так багато речей трапилися в один тиждень, і маю таке відчуття, ніби протягом того моменту минуло 200 років. Так тривало до 1959, який став правильним часом для перетворення політичного руху в театрально-творчий. Так і постає питання: чому не 2 роки тому? Справа в тім, що 2-3 роки тому політичне і громадське життя України було досить наелектризованим, і зараз ця енергія є панівною. Дехто втягується в цей рух; інші повертаються до свого звичного життя; деякі життя взагалі зруйновані; і ніхто не знає, що буде далі».
Тим не менше, ще одне надзавдання, яке постало тепер перед театром в Україні – пояснити український театральний процес світовій спільноті. Адже для повноти картини варто залучати контекст, у якому театр зростав і формувався. Особливо каверзним викликом стає це завдання для Сеза Баумріна:
«Немає сенсу роз’яснювати історію повністю, адже тоді ти забудеш сказати, власне, про митця. Як на мене, важливо бути в змозі показати те, що українське минуле розповідає про сучасність. І також важливо говорити про те, як український досвід ХХІ століття відрізняється від досвіду інших націй – не тільки західних, але і східних. Я маю кілька теорій, але все ж не до кінця впевнений, чи я правий. Тому я працюю зараз з мистецькими критиками, щоб підтвердити чи спростувати свою думку.
Мені хотілося би бути більш інтелектуально підкованим в тому, що відбувається в Україні від регіону до регіону, з покоління до покоління, і важливо розуміти рух людей всередині країни. Світу ще досить важко усвідомити, що Україна – це не частина Росії. А наступним кроком вже буде налагодження контактів з іншими та створення спільнот між собою. І ще – це поле і досі є битвою стереотипів. Тож важливо з’ясувати, що є справжнім, і бути людиною – тут чи де-небудь, уважно слухаючи інших».
Фото: Богдан Кошик
23.08.2016