Тарас СТЕЦЬКІВ: «Галичина завжди ставила планку»

 

Тарас Стецьків — один з тих, хто у Верховній Раді готував Акт проголошення незалежності України і голосував за нього 25 років тому. У нього довга особиста політична історія, в якій відобразилися практично усі віхи української Незалежності. Нині говоримо з Тарасом Стецьківим про те, як все відбулось, і про особливу роль Галичини в житті незалежної України.

 

 

— Пане Тарасе, згадаймо цей день 25 років тому. Яким Ви його пам'ятаєте?

 

— Я дуже добре його пам'ятаю, як, зрештою, і всі дні цього тижня. В понеділок, 19 серпня, заграло «Лебедине озеро» і оголосили ГКЧП. Ми всі збіглись у приміщення Львівського облвиконкому для наради: що робити? Це були депутати всіх рад — міської, обласної, Верховної. У вівторок вранці ми, депутати Верховної Ради України, виїхали до Києва на засідання Ради. Ми знали, що такі речі в попередні епохи закінчувались тюрмою та розстрілом, тому були готові до всього. Але ми йшли в Раду, аби здобути незалежність. Ситуація, яка складалась у 1989–1991 роках, переконувала нас, що ми можемо виграти. І ключове питання тоді було у тому, що робити. Ми всі, тодішня опозиція, вирішили організувати спротив — наскільки то можливо було. Ми пішли заводами Києва, аби переконати робітників підтримати можливий страйк.

 

В четвер ми дотисли Кравчука скликати президію, на якій і ухвалили те історичне рішення про проведення позачергової сесії Ради 24 серпня, у суботу. Ми приперли до стінки Кравчука і тодішню президію, у якій «наших» членів було лише 7 з 21. Це були вмовляння, відвертий тиск, погрози. Але варто відзначити, що Кравчук таки після певної розмови прийняв нашу позицію — як і Плющ. З одного боку, він боявся, що його можуть заарештувати, але ми апелювали до його українськості. Увесь час протягом засідання президії Кравчук ходив. Він не сидів у кріслі голови Ради ні хвилини.

 

Але тоді ще не було певності, чим закінчиться сесія. В п'ятницю, весь день і всю ніч, ми готували документи для прийняття на сесії. Спільними зусиллями писали «Акт проголошення незалежності», «Постанову про заборону компартії», постанови про націоналізацію майна, перепідпорядкування армії тощо — загалом підготували більше 20 постанов. А паралельно закликали людей приходити під Раду. Зранку в суботу ми були повні рішучості. Маю на увазі Народну раду — 125 осіб. Ми побачили достатньо деморалізованих та розгублених комуністів, яких було більше 300 осіб. І тоді зрозуміли, що намітився розкол між так званими суверен-комуністами, які орієнтувались на Кравчука та Плюща, та ортодоксами, яких було не більше ста осіб на чолі з Гуренком.

 

На руках ми мали документи про причетність комуністичної партії до путчу і ГКЧП, тож сеісю почали з відвертого словесного наступу. По суті, звинуватили ортодоксальне комуністичне крило і поставили питання, що вони мають бути відсторонені від влади. І ми, і вони кілька разів брали перерву. Дуже гостра полеміка була щодо того, яке питання ставити першим: про заборону компартії чи Акт проголошення незалежності. Перемогла точка зору, що важливіша незалежність, а з комуністами розберемося потім. Інакше була небезпека не набрати потрібної кількості голосів за незалежність. В принципі, все засідання продовжувалось з 10-ї ранку до 5-ї вечора, доки ми не отримали рішення комуністичного табору, що вони готові голосувати за прийняття незалежності. Звичайно, ними рухала не любов до української незалежності, а страх перед Єльциним. Він перемагав у Росії, і вони страшенно боялись арешту і репресій.

 

Ми вийшли на це рішення вже під вечір, десь біля 19:30. На трибуну вийшов Левко Лук'яненко і зачитав Акт. Після голосування група народних депутатів вийшла на площу і внесла через центральний вхід до Парламенту прапор. Це, мабуть, був найбільш хвилюючий момент цього дня. Голосування за незалежність було вже доконаним юридичним фактом і внесення прапора було дуже символічним. Ним накрили президію. Після цього ми вийшли до людей, і вже люди почали вимагати замінити прапор на Верховній Раді. Під час заміни стався невеликий конфуз: на певний момент над Радою почали піднімати обидва прапори, але це швидко виправили. Цим десь о 21:30 закінчився цей драматичний день, який приніс Україні незалежність.

 

— Що стало, на Вашу думку, ключовим і найважливішим фактором здобуття незалежності?

 

— Союз валився. Ми були меншістю в парламенті, але ми були монолітними, наполегливими, рішучими і головне — одностайними. Наша підтримка, може, не була така масова, але підтримку мільйонів ми відчували. Завдяки рішучості ми і розклали комуністичну більшість. Ми робили це на кожному пленарному засіданні. Але головне — нам дуже добре вдалось використати провал ГКЧП в Москві. Українська незалежність справді великою мірою стала можлива завдяки дуже вдалому збігу обставин. А тодішня опозиція його дуже добре використала. А могли ж і не використати. Хочу сказати, що якби ми не проголосили незалежність 24 серпня, її могло би і не бути. 28 серпня, у вівторок, до Києва приїхала делеґація з Москви на чолі з Бурбулісом, аби вмовити нас не виходити з Радянського Союзу та не проводити референдум про незалежність. Тому, на мою думку, українська Рада зіграла вирішальну роль у розвалі Радянського Союзу. Якби ми не використали той збіг обставин, який сфокусувався в одному дні, 24 серпня, хід історії міг піти по-іншому. Тому я завжди говорю, що історію творять люди, які керуються ідеями. Ми тоді мали ідею незалежності, мали політичну силу і за нами був «Народний рух України», який вів роботу у суспільстві. Комбінація цих факторів та ситуація, що склалась після подій у Москві, — дали нам можливість.

 

— Чи був момент у ті дні, коли зрозуміли, що точка неповернення вже була і Україна таки буде незалежною?

 

— Такого не було. Це відчуття наростало з моменту, коли ми почали творити «Народний рух України» весною 1989 року на Львівщині і з вересня 1989 року у Києві. Далі — через вибори депутатів, через утворення Народної Ради, через ґрандіозне студентське голодування та масові протести проти комуністів, через арешт Хмари — це відчуття наростало постійно. Вже весною 1991 року ми бачили, що Союз фактично приречений. Питання було у тому, щоб знайти вдалий момент. І нам це вдалось. Треба розуміти, що на той час тих, хто свідомо хотів незалежності, було заледве 25%. Решта або співчували, або були в полоні комуністичної пропаґанди. Тому ми не могли йти шляхом Прибалтики, але і не пішли шляхом Білорусі та Середньої Азії, які не проголошували незалежності, а змушені були її визнати. Ми насправді тоді дуже відповідально ставились до того, що нам треба зробити: ми осмислювали, обдумували, планували дії дуже акуратно. Ми не займались невиправданим популізмом. Діяльність 125 людей два роки була підпорядкована тільки одній меті — здобути державу.

 

 

— Багато йдеться про роль Львова та Галичини у тих подіях. На Вашу думку, наскільки вони були вирішальними?

 

— Галичина відіграла детонуючу роль. Ми були драйверами цього процесу. Галичина завжди задавала темп, ритм і ставила планку вимог. Але без Києва і без демократичної частини депутатів зі Сходу, нам би нічого не вдалось. Сама Галичина ніколи би не домоглася здобуття незалежності. Це велика ілюзія та помилка. Нам потрібні були союзники. Без них ми нічого б не зробили. Галичині треба віддати належне за пасіонарність і за те, що вона була достатньо розумною, аби домовлятись з рештою України.

 

— Чи можна сьогодні говорити, що Галичина залишається пасіонарною і розумною?

 

— Галичина зараз не є попереду процесу. Галичина завжди відіграє роль у вирішальні моменти історії. Так було у 1990–1991 роках, у 2004 році та у 2013–2014 роках — під час Революції гідності та на початку війни. У критичні моменти у Галичини завжди спрацьовує український ген. Коли цей момент відходить, Галичина відходить на задвірки. Як тільки виникне небезпека для української держави, я переконаний: Галичина знову буде попереду.

 

— У 25-річчя незалежності, на Вашу думку, які головні виклики стоять перед нами і чи ми готові їх прийняти?

 

— У нас два головних виклики зараз. Перший: зовнішня аґресія Росії, на яку українська нація уже спроможна відповісти. Другий виклик: неспроможність українського політичного класу, який не може провести необхідних перетворень. Друге завдання виконати складніше, бо доведеться замінити нинішній правлячий клас на контреліту, яку треба буде вишукати по Україні і замінити. Друге завдання потребуватиме набагато більше часу.

 

Розмовляла Мирослава ІВАНИК

 

24.08.2016