Ганна Улюра

 

Ігнацій Карпович. Сонька / Переклад Остапа Сливинського. К.: Комора, 2016. 176 с.

 

Бабця, розповідаючи про жінок, які під час війни мали еротично-романтичні стосунки з окупантами, називала їх німецькими вівчарками. І жодного імені, жодних офіційних «колаборанток», тільки так – німецька вівчарка… А цю звати Сонькою.

 

Короткий повільний (саме таке поєднання) роман Ігнація Карповича «Сонька» (Sońka, 2014) розповідає про один день, який провели разом відьмачка Сонька з Підляшшя і знаний варшавський режисер Ігор, чиє авто зламалося поблизу хати старої. Наприкінці дня жінка померла. Бо розказала все, що мала сказати – і то прихильному слухачеві.

 

 

Є відома французька п’єса, початок якої звучить так: «Дія відбувається у Польщі, тобто ніде». Залишмо жорстокий дотеп про поляків на совісті французів, але оте «десь, тобто ніде» щодо польського прикордоння Карповича – на позір ідеальне визначення. Піди туди, де ніхто ще не бував, знайди те, що нікому не потрібне… «Колись, давно-давно» – так починається історія Соньки, і так нам підказують найочевидніше, і то очевидно іронічне її прочитання: як казки.

 

«Давно-давно» – не аж така вказівка на сиву минувшину. Звідки їй взятися? «Давно-давно» за Карповичем – п’ятдесят років тому. Це, радше, ненав’язливий натяк на граматичний минулий час. «А після цього “колись” і цього “давно”, після цих двох слів завжди оживав достеменно той самий час, коли Соня, ще дуже молода, нажилася й навідчувалася вже стільки, що потім і не жила, і не відчувала». Давно минуле – не тільки дієслівна форма (плюсквамперфект, тобто), котра асоціюється насамперед із казкою, і котру активно у такому вигляді рефлексує Карпович. Це ще й такий собі артефакт мови, коли самої форми часу уже начебто і немає, але ледь помітні сліди її залишилися – своєрідна метафора пам’яті, розшифровку якої автор «Соньки» теж скеровує до казки... Втім, я вже сказала про іронічність такого ходу; і повторюся: Карпович як казкар – ще той штукар. 

 

На кордоні між двома світами живе карга із псом і котом (ці двоє – не тільки її родинний спадок, вони є справжнісінькими відьомськими фамільярами). Одного дня перед її хатою зупиняється блискучий мерседес з варшавським номерами – «як у казці, коли царевич, гоцаючи на коні, впізнає в селянській дівчині свою наречену». Наречену ще треба вміти впізнати, а поки царевичу Ігорю випадає зустріч із охоронцем помежів’я. Сонькине життя і починалося як життя казкової царівни – мати помирає в пологах, безутішний вдівець-батько, жорстокі старші брати і магічні сили, бо мала чує все живе. Але Ігор зустрінеться уже не з зачарованою панночкою, а з відьмою-провідницею, котра має перевести його зі світу живих до світу мертвих. Через відповідні етапи ритуалу: в хату запросити, обличчя вмити (хоч би і вмився той царевич власною кров’ю, що заюшила раптом із носа), нагодувати (склянка молока стає приводом для гостини), спати покласти (хоч би і на підлогу, на строкаті хідники) і нарешті – бесіду бесідувати.      

 

Кордони тут – річ буквальна. Сонька живе на прикордонні, її мова – це говірка-трясянка «по просту», вона чи то полька, чи то білоруска, православна – що різнить її від розстріляних євреїв з її минулого і правильної громади католиків, звідки прибув Ігор. А село на Підляшші – далеко не ідеалістична картинка, а щось наближене до гротескних трешів «Розмальованого птаха» Косинського, в правдивості котрих сумнівів не виникає. Отже, де кордони – там і переступи: і трансгресія, і злочин – у Карповича є все.  

 

Сільська юнка, яку з дитинства ґвалтує батько і б’ють брати, несамовито закохується в окупанта-есесівця. Вагітніє від нього, і віддається відтак за місцевого чоловіка, котрий завжди її кохав. Коли родиться дитина, німець повертається до села. Одного дня Сонькина родина – брати, батько, син, чоловік – зупиняються на німецькому блокпості. Батько дитини намагається приголубити немовля, його жест розцінюють як замах на малого, і один із Сонькиних братів його смертельно ранить. За те покарана вся сім’я: гинуть всі, окрім молодої жінки, яка стає інвалідом. Есесівець вижив, але вона про те ніколи не дізнається і оплакуватиме його смерть довіку. По закінченню війни Сонька залишається жити (що дивно, бо добропорядні селяни такої поведінки жінками не прощали). «Тутешні» ґвалтують її в покарання, але продовжують звертатися до місцевої відьмачки по допомогу. Так вона і старіє-помирає у тому забутому Богом селі серед тих людей, котрі знають ганебну історію Соньки Кульгавої.    

 

 

Жорстко реалістичний болісний сюжет.

 

Чому ж казка? Здається, це найпростіший спосіб зробити чужі спогади своїми: «В будь-якому іншому жанрі життя – нестерпне». Не правдоподібність, а щось їй протилежне (ну, не брехня ж?). Такий собі прямий запит до архетипів, якими вимощена підсвідомість читача – до природної здатності людей творити і відтворювати міфи «блочним способом». Давноминуле у «Сонці» – не згадування, пригадування чи спогад; це буквальна робота уяви, і не менш буквальна проекція. Зазвичай так виглядають відтворені спогади не того, хто безпосередньо пережив травму, а того, хто з цією травмою живе надалі – це постпам’ять наступної генерації. Страшні казки нам розповідає не Сонька, хай не введе у спокусу її ім’я на обкладинці книжки, а її вдячний слухач Ігор. Важлива наразі оця проекція: жертва і кат в діалектичному поєднанні. Їх легко уявити однією особою, коли поруч є таке ж очевидне: той, хто слухає, і той, хто сповідується, – та сама людина.

 

І тут у наче-казку удирається буцімто-драма. Розповідь Соньки перемежована драматургічними фрагментами. Цілком вмотивовано: Ігор-Ігнацій робить на матеріалі Сониної сповіді гучну і неоднозначну виставу, включені до роману фрагменти якої або підміняють відповідні епізоди Сонькиної біографії, або дублюють особливо важливі її епізоди. Подвоєння як такого, до речі, не відбувається: виглядає здебільшого так, ніби фінальні сцени «вирізають» і переносять на початок події, руйнуючи саму можливість саспенсу. Історія Соньки, зрештою, і не має бути «цікавою»/«захопливою» – Карпович в цьому вправний і послідовний.

 

Театральні фрагменти зроблені погано, при чому – прицільно і доцільно погано. Вони буквально написані іншим автором (за сюжетом), але наче написані не вправним автором «Соньки». Тут оприявнюються прикрі мелодраматичні штампи, кітч (який і сам автор згадає, він свідомий цього), політична і емоційна тенденційність, всілякі ангели з металевими крилами, і мертві, що по смерті знічено посміхаються публіці з авансцени, і йдуть у глибину білого заднику під надривну мелодію сопілки. Театральний непотріб легкотравного штибу. Як той погребальний вінок, який припас зайда-Ігор для похорону Соньки. Величезне колесо, сплетене з білого гусячого пера і перев’язане старою квітчастою сукнею, котра була на жінці під час убивства її дитини і коханця, та вишиті на ній слова «Я з тобою», що вона їх адресувала до нелюбого законного чоловіка… Тільки мені чомусь здається: весь цей граничний несмак і був задумом Карповича.

 

Два фрагменти до порівняння. Йдеться про любовне зізнання Сониного чоловіка – Міши. В розповіді Соні вона питає Мішу, чого той взяв її за дружину, і не отримує іншої відповіді, ніж напружені м’язи чоловічого тіла поруч, бо тієї миті обидва знають: німець Йоахим повернувся. Далі ж буде нестерпно сльозливий монолог Міші, який вигадав Ігор – з довгими поясненнями, що молодик любив односельчанку відтоді, як вона втішила його по смерті матері, і коли вона, щоб уникнути ганьби від народження байстрюка, вказала на першого-ліпшого у селі і обрала його за мужа – то була мить абсолютного щастя. І що він не бачить її гріха, а тільки її любов, котрої стане і «на того фріца», і на нього… Війна і любов – це територія, на котрій кожен більш-менш очевидних жест героя загрожує або банальністю, або пафосом розжарювання. Ігор наводить фрагменти рецензій на його виставу про Соньку – кажуть глядачі, поганенька вийшла. Не помиляються.    

 

План зробити зі сповіді Соньки п’єсу з’являється у Ігоря в момент, коли уже ясно: її історія – суцільний жах і біль, та далі гірше. І адекватно її перекласти на мову того, хто таке саме не пережив, немає можливості. (Побіжно і показово: в основі цієї книжки – біографія реальної жінки, але Карпович побоявся, як сам визнає, зустрітися з нею, і дописував роман уже по смерті прототипу). Згадці про майбутню виставу передує найсильніший момент роману. Йоахим розповідає Соньці про масове знищення євреїв у Грудеку. Вона німецької не знає, тож перекладає його поривний монолог так, як їй зручно. А саме: як обіцянку одружитися після війни, познайомитися з батьками, народити п’ятьох дітей – Вашил, Грикен, Ян, Фрош, Шісен і поїхати родиною до моря – «море то німецькою Juden».

 

Елегантні оповідні ігри Карповича – це такий собі самозахист розповідача, і побіжно підказаний читачу спосіб, у який той може захистити себе. Друга світова у «Соньці» намагається з усіх (авторських і читацьких) сил стати просто фрагментом історії, і перестати нарешті формувати сучасну ідентичність, піти в підкоркові пласти архетипів. Це цинічно, так, але йдеться про цинізм слухача як єдину доступну дистанцію від чужого болю. «Слова словами, а мерці мерцями» – така програма, але не Сонькина, якій це висловлювання начебто належить, а наша з Ігорем – переспівана ним і перечитана нами. Історія Сониної любові, розказана нею і відтворена Ігорем – не повтор по суті, але вона важить як така, що надається до повторюваності. Не повторена – але повторювана. Як сама історія. Як сама любов.  

 

Так, «Сонька» – це історія кохання. Не сентиментальної любові і навіть не любові-випробування, а кохання як великого нещастя. Нам тут дадуть інтертекстуальну підказку: Сонькиного фашиста звуть Йоахим Кастроп (як того шаленця-коханця з «Чарівної гори» Манна). А можна і ще простіше. Знаєте, з чим неграмотна сільська дівка порівняла її ідеальний союз з окупантом? З двома маланками на його уніформі, що повністю збігаються одна з одною по формі, утворюючи змістовну пару. SS… Таке-от наочне розходження між чеснотою і благодаттю. Після такого і «казка», і «драма», і «повість про війну» вирушають на жанрову периферію «Соньки». Війна – це час любові, війна – це те, за чим нестерпно сумує постаріла самотня відьма, бо «кінець війни виявися кінцем її життя»: не кохання під час війни, а війна і є коханням.

 

Жінка не дізналася (це вже Ігор потім дослідив), що її коханець полікував свої рани, дожив спокійно до кінця війни, емігрував, родив дітей і помер благополучно. Для неї Йоахим мусив померти, це була ідеально симетрична відповідь на акт її жертовної любові до ворога. Небесний шлюб: вона не гідна його любові – він не має способу признатися у своєму коханні. Він це робить, до речі, але без слів: а це дає забагато простору для трактування. От його смерть буде потрактована однозначно: це жертва заради їхнього кохання. Жертва, рівна загибелі Сонькиної дитини. Покарана посполитими «німецька вівчарка» з поганою славою до смерті і по смерті живе пам’яттю про людину, яка любила її настільки, щоб загинути заради неї... Так же і є по правді. Тільки йдеться не про Йоахима, а про Мішу. Але його смерть як вищу жертву Сонька прийняти не годна. Вона просто людина, зрештою. І як її уважний слухач, теж у будь-який спосіб уберігає себе від шоку: нестерпно бути свідком того, здійснення чого ти так довго чекала.   

 

Чому така історія мусить бути розказаною? Саме розказаною – спочатку Сонькою, потім Ігорем, потім Карповичем, який за ними обома ледь встигає записувати? Це говоріння – руйнація, опір в основі своїй. Розповідь Соньки обминає, ба, ігнорує, сталу тріаду «покарання–прощення–забуття», яку ми згадуємо, міркуючи про воєнні злочини проти людства. Роман Карповича – очевидний ресентимент: історія про щось, що не забути, не простити, не покарати адекватно. Такий же явний, як вся ця «Сонька»: пошматована на казку, драму і воєнну повість, зшита з тих клаптів у щось нове – в історію не-жертовної любові, покладеної на мотив «винагородженої чесноти».

 

Безжальна книжка. Зліпок реальності, в якому живуть нащадки «травмованих» – хоч не найбільш вірогідний, але цілком можливий. Тільки такими і можуть бути, здається, наслідки тривало відкритих ран. Порівняно з «давно минулим» Соні наше з Ігорем «теперішнє» може бути хіба що вульгарною театральною виставою «за мотивами». І жодної альтернативи наразі.  

15.08.2016