Уявлення про те, що економічна взаємозалежність є перепоною для аґресії, — оптимістичне, але недостатнє.
В той час, коли Британія від'єднується від ЄС, а на континенті відроджується націоналізм, реалізм вимагає, щоб ми перевірили плеканий, але зарозумілий міф про те, що наднаціональний конструкт ЄС, званий великим європейським планом, протягом декад стримував континент від конфліктів.
Безперечно, початкова стратегія батьків-засновників ЄС, якою вони намагалися вплести національні держави в мережу економічних зв'язків, щоб нишком помогти забезпечити мир, була успішною, принісши зростання кооперації між колись ворожими державами. Мета, за відомою фразою міністра закордонних справ Франції Роберта Шумана, полягала в тому, щоб зробити війну «не тільки немислимою, а й матеріально неможливою».
Все ж хитрість мала свої видатки. Вона породила серед європейської політичної еліти звичку глибокої неповаги до громадської думки і демократичного процесу, а також до референдумів, які дають «неправильний» результат. Це важлива складова ресентименту, що стоїть за зростанням правих популістських партій в ЄС. А засадниче твердження, що економічна внутрішня взаємозалежність — спершу інспірований Шуманом французько-німецький Союз вугілля і сталі в 1950-х, а відтак, ширше, ЄС — очистила Європу від її давніх ворожнеч, є не тільки надумане, а й оперте на нерозумінні зв'язку між економікою та національною безпекою.
Ідея про те, що торгівля сприяє миру, сягає принаймні XVIII століття, коли французький політичний теоретик Монтеск'є, який у книжці De L’Esprit Des Loix («Про дух законів») стверджував, що бажання фінансової вигоди може стримати руйнівну пристрасть, яка є вродженою для людської природи. Ця думка знайшла свій резонанс за Ла-Маншем і перетворилася на ліберальний інтернаціоналізм, що його обстоював у XIX столітті англійський фрітрейдер і антиімперіаліст Річард Кобден. Його найвище піднесення припадає на публікацію в 1910 році книжки The Great Illusion («Велика ілюзія») Нормана Анґелла, британського політика, який стверджував, що економічні видатки на перемогу у війні завжди перевершували набутки. Багато хто потрактував його тезу так: війна — марна річ і тому малоймовірна. Розчарування прийшло в 1914-му.
А втім, уявлення про те, що економічна взаємозалежність є перепоною для аґресії, підтвердило свою життєздатність. Надихнувши батьків-засновників ЄС, воно також з'явилося в офіційних заявах Світової організації торгівлі. Багато науковців, серед них і нобелівський лауреат, економіст з Єльського університету Роберт Шіллер, твердо вірять в нього. І справді, в цій тезі є елементи правди. Економічна взаємозалежність, певна річ, збільшує економічні збитки внаслідок конфлікту.
Однак інші фактори пропонують краще пояснення післявоєнного миру. В небезпечному ядерному контексті післявоєнного періоду якраз існування спільного ворога під час Холодної війни допомогло зблизити Францію та Німеччину. Приборкання міждержавних протистоянь також посилювалося військовою парасолькою США. Найпаче Німеччина, яка зазнала жахливих поразок у двох світових війнах, зрозуміло, не мала жодного бажання накликати на себе третю катастрофу. В осяжному майбутньому в межах ЄС апетит до конфліктів серйозно зменшився. Для популістських партій ворогами нині є ґлобалізація, імміґрація, Брюссель чи будь-що інше, що сприймається як загроза національній ідентичності.
В жорсткому світі поза межами ЄС мало що вказує на те, що економічна взаємозалежність є потужним стримувальним фактором воєнної аґресії — про це свідчить російське втручання в Криму та Східній Україні. Ще раз націоналізм побив економічні інтереси.
Тонша взаємодія між політикою та економікою в ЄС стосується Єврозони. Тут економічна взаємозалежність виявляється готовим рецептом для збільшення тертя. По суті, старий баланс політики сили в Європі був інтерналізований в межах нестійкого валютного союзу, але з тією різницею, що Німеччина стала гегемоном, наполягаючи на жорсткій економії під час кризи Єврозони і фіксуючи рекордні профіцити поточних рахунків. В ситуації відсутності відповідної інфраструктури — загальної фіскальної політики, повного банківського союзу, мутуалізації боргових зобов'язань — єдина валюта стала механізмом для формування ендемічних дисбалансів.
Це перегукується не так з думками Кобдена, як з міркуваннями Джона Кейнса, який на лекції у Дубліні в 1933 році доводив, що вільна торгівля в поєднанні з мобільністю міжнародного капіталу була готовим рецептом для «напруги та ворожнечі».
Від свого заснування ЄС, безперечно, досягнув багато. Але уявлення про те, що цей союз є головною силою для миру і стабільності в повоєнній Європі, є дикою пересадою — посилена економічна взаємозалежність стала тепер рецептурою політичної та економічної турбулентності. Коли політична еліта розмірковує нині над зростанням правого популізму, їй не треба забувати, як часто в європейській історії ідентичність тріумфувала над інтересами. Війна між країнами-членами ЄС залишається немислимою зі згаданих неміфологічних причин. А відхід у шкідливий протекціонізм — це інше питання.
John Plender
The myth of the European peace project
The Financial Times, 4.08.2016
Зреферувала Христина Семанюк