Усмішка
"Марину Кривоверху знав я дуже добре... Прекрасна жінка... Працювала вона в однім із "коматів"1) а я туди (в "комат") частенько зазирав по ділах (ділов! ділов!). Ну, й познайомилися...
Марина Кривоверха, розносячи чай, уздрить бувало і мене, тай до мене:
— Мо й ви випили?... Випийте!... Чайок — він не вредить!...
Марина, як бачите, була в тому "коматі" за служницю... Чай ото було розносить, а після "державних трудов", — "наслідки" було то позмітає, то ганчіркою повитирає, щоб чисто було скрізь.
Завхоз2) так їй і наказав, як бралася вона за працю:
— Щоб мені скрізь чисто було!
А Марина на те йому:
— Та то вже сама знаю. За те й гроші платите.
Справна була жінка Марина... Ніколи їй ніякого "заміченія"...
Була Марина з Полтавської губернії, округ ніяких не визнавала і казала завжди, як було спитаєш її:
— Якої ви округи, Марино?
— Та я ж уже вам казала: Полтавської я губернії, а "в'єзду'' Кобиляцького... То тепер округи, кажуть, пішли, а я як з села виїхала, так тоді ще писалося, що з "в'єзду".
Любив я з Мариною побалакати: землячка ж, — полтавська.
Ну, ото було й спитаєш:
— Хто ж ви така, Марино, українка, чи хто?
— Авже ж не хто: полтавська, українка.
— А якою ви мовою говорите?
— Ото причепились! Такою, як чуєте... Якою люди, такою й я...
— Ви в школі вчилися, Марино?
— А як же: дві зимі ходила.
— Та якою ж ви мовою говорите?
— Та знаю вже я вас, знаю: вкраїнською говорю.
Побалакаємо ото так і розійдемося.
Хороша була жінка Марина, і роботяща, й привітна... І про панів не любила згадувати.
Трапилося так, що давненько я з Мариною бачився: не ходив до того "комату".
Чимчикую якось улицею, а до мене:
— Драстуйте!...
Дивлюсь — Марина.
— Драстуйте, голубочко! Ну, як воно, що воно? Де ви йдете?
— Та йду оце квитка купувати. Додому їду. Рощитали!
— Як?
— А так. Не видержала тої мови вкраїнської... "Здаменту не здала"...
— Як? Розкажіть!...
— А так. Вчили ото нас на курсах, чи як вони, щоб усі по-нашому вивчились говорити й писати... Раніш ото воно "по-панському" все було... І я ото ходила, слухала... Як я людина не дуже ото грамотна, ходила так собі... "Трохи поспиш, трохи послухаєш".
Коли ось комісія:
— Марино, — говорять, — Кривоверха!
Підходю...
— Звідки, ви? — питають.
— Полтавська.
— Українську мову знаєте?
— А як же... Руської не втну, а свою — кажу, — знаю.
— Так скажіть нам, що таке "родовий відмінок"?...
Я їм одказую:
— Відмінка не чула, а що до родів, то траплялося. Родила, — кажу, — од покійного чоловіка Пилипка, та Господь прибрав... Та воно й краще. Як удовою, та ще й з дитиною...
А вони мені:
Не те! Не те! Ми не про те... "Відмінок".. А "падеж'' знаєте, що таке?
— Так чула від батька, що колись на скотину було таке лихе, падіж, а за моєї памяти не було такого.
— Не знаєте, — вони говорять, — ви граматики... Сквернувато. А про "вольовий спосіб" знаєте? Про "повелительноє наклоненіє"?... Як воно в нас буде?
— А чого ж не знаю. Звелять — зроблю, не звелять — не зроблю. Наше діло таке.
— Ну, йдіть, — кажуть.
Пішла я... Та оце, як бачите — на вокзал3) аж їду.
— Да-ааа!...
***
Замислився я дуже: шкода мені землячки зробилося.
І чого я, — думаю, — не комісія?!
Сів в автобус і їду.
Чую розмову:
— Откуда ви, Вадим Федорович!
— Ф-ф-у! Екзамен по українізації дєржал!
— Ну і как?
— Прекрасно. Спросили меня про "вольовий спосіб"... Я їм как зашпандаріл:
— "Вольовий спосіб", ето бившеє повєлітєльноє наклоненіє. Полноє окончаніє, — говорю, — форм "вальового способу", такоє... Ах, чорт, уже забил! Да ето і нє важно... Однім словом, первая категорія...
— Поздравляю! А мнє єще предстоіт ета непріятность!...
Щасливий Вадим Федорович.
А Марині, бідолашній, не поталанило.
Р. S. Не знаю, може мої тут приклади (про Маринин іспит) подібні до прикладів Виборного Макогоненка4) в його знаменитих гуморесках, — пробачте мені цей "плагіят", — я тут зовсім в іншу точку бю. Приклади тут мають другорядну вагу.
1) Уряд.
2) Завідуючий хозяйством, начальник.
3) Залізнодорожна станція.
4) Талановий український передвоєнний гуморист.
[Львівські вісті]
09.08.1941