Ігор Котик

 

У передмові до перевидання книги спогадів Євгена Грицяка Євген Сверстюк писав: «Перед нами той випадок, коли автор книги не міг залишитися живим. Очолити повстання в’язнів сталінського концтабору означало останній етап».

 

 

Читаючи «Короткий запис спогадів» Грицяка, неодноразово натрапляємо на безвихідні, як здається, ситуації. Найбільш безнадійно виглядає одна з останніх сцен у «Норильському повстанні» (перша частина споминів, Сверстюк називає її «повістю»), коли оповідача, одного з провідників повстання, спроваджено до озброєних начальника тюрми і його заступника. Попрощавшись поглядами з братами по нещастю, Євген Грицяк прокручує в пам’яті окремі кадри свого життя, як то буває з людьми, приреченими на смерть. Реальні кадри змінюються оповіддю про сон, де герой зустрічається зі Смертю і вирішує стати з нею на прю, потім реальність повертається на перший план, заступник начальника тюрми зливається з образом Смерти, картинка зависає, а коли урухомлюється, то замість того, щоб вийняти з кобури пістолет, адміністратор виймає з кишені… ключі, відмикає двері і наказує в’язневі вийти.

 

Данило Шумук, який відбував ув’язнення в іншій зоні Норильська, у книзі спогадів так характеризує Грицяка: «Те, що для інших було неможливим, то для Євгена було можливим. Він міг піднятися з попелу і знову стати сповненою гідності людиною». Під час другої відсидки Грицяку, очевидно, підкидали щось до їжі, під впливом чого він дуже підупав. «Я з кожним днем дуже ослабав. Виходив на прогулку, то вже не міг ходити… Такий був хворий, що в мене все боліло. Усе тіло. Не було ні одного органу здорового. Мені від бараку до їдальні треба було пройти 30 метрів, то була проблема», – говорить Грицяк в інтерв’ю з Олегом Криштопою. Василь Кархут – відомий фітотерапевт, особистий лікар Андрея Шептицького, автор книжки «Ліки навколо нас», який теж відбував покарання у Норильську, – оглянувши важкохворого, визнав його стан безнадійним і відмовився давати будь-які поради. Тоді хтось підкинув Грицякові книжку 1914 року про дихання індійських йогів. Він насилу переписав її, і став освоювати прана яму – та так, що через два місяці занять повернув собі менш-більш нормальний фізичний стан.

 

Коли Євген Грицяк разом з багатьма іншими політв’язнями восени 1952 року прибув до Норильська, тамтешні українці навіть боялися говорити українською мовою. Трохи більше, як через півроку їхня воля до спротиву виросла настільки, що піднялося повстання, в якому взяло участь понад 20 тисяч ув’язнених. «Він узяв на себе все: ініціативу, керівництво й повну відповідальність», – свідчив один з активістів повстання Іван Кривуцький. На запитання полковника КДБ, як вдалося все те організувати, Грицяк відповідає: «Ми нічого не організовували, нас на це спровокували». І полковник погоджується. Тільки зазначає, що адміністрація не сподівалася у відповідь такої організованості в’язнів і таких масштабів спротиву. Адміністрація підкидала зброю тільки для того, аби мати підстави розправитися з учасниками масових безпорядків. Та спротив повстанців був беззбройним, а завдяки цьому таким масштабним і тривалим. Четверта зона, де керував Грицяк, протрималася від 26 травня до 4 липня. Зрозумівши, що подальший протест буде жорстоко придушено, Грицяк дав команду на вихід з зони. Інша зона (третя) протрималася ще місяць, але ціною численних жертв. Згодом Норильське повстання називатимуть як мінімум першим кроком до розвалу радянської табірної системи, а як максимум – початком кінця усієї радянської влади.

 

Через три роки після повстання Євгена Грицяка амністують, але органи ходитимуть за ним слід в слід, спокійного життя зі сталим місцем праці він не матиме. Його відмова від співпраці спонукає їх зробити спробу «ліквідації» неугодного громадянина, а коли й це не вдасться, то амністію буде скасовано, а попередній вирок поновлено. Життя «на волі» – може, найбільш абсурдна частина спогадів, бо насправді воля та була вкрай обмеженою: по суті, дисидент постійно перебував під ковпаком КДБ. Описана Грицяком дійсність нагадує вигаданий світ абсурдистських романів Кафки чи Конвіцького. З нього не спускають очей, коли він, зрозумівши, що не зможе більше працювати у рідному селі на Покутті, вирушає ламаним маршрутом (аби збити собак зі сліду) на Запоріжжя. Або – вже перший його візит до дівчини призводить до зміни її службового статусу, її негайно звільняють з посади завуча школи. Тиск КДБ поширювався на всіх, хто контактував з Грицяком. Доходило до того, що в колгоспі ніхто не погоджувався зорати колишньому політв’язневі город, бо це кваліфікувалося би як співпраця з антирадянщиком.

 

Хоч насправді на той час Грицяк уже ніякої антирадянської діяльності не провадив. Єдиний його «злочин», здійснений у 70–80-х роках, – книжка «Короткий запис спогадів. Норильське повстання», видана 1980 року в Америці мовою оригіналу, та пізніше – в англійському перекладі. Ця річ створювалася в умовах ретельної конспірації, по ходу написання автор передавав машинопис сусідам, в яких КДБісти не проводили обшуків, а потім через художника Опанаса Заливаху текст потрапив до директора видавництва «Смолоскип» Осипа Зінкевича (з яким, між іншим, Грицяка поєднувала ще юнацька дружба: під час війни обоє, а також Микола Плав’юк, входили до однієї конспіративної групи молодіжної ОУН). Відчувши загрозу третього терміну ув’язнення, Євген Грицяк не став ховати голову в пісок, ані посипати її попелом, а з властивими йому відвертістю й аргументованістю написав петицію до Брежнєва, свого фронтового «товариша». У листі методично звучить запитання: чому Брежнєва за закордонну публікацію спогадів вихваляють, а йому, Грицякові, погрожують впаяти третій і останній термін?

 

На одному з російських сайтів прізвище Грицяка Євгена Степановича, 1926 р.н., значиться серед радянських солдатів, загиблих у Другій світовій війні.

 

Засуджений до розстрілу за Сталіна чоловік пережив усіх радянських вождів, багатьох їхніх посіпак, неодноразово піднімався з попелу, та ще й ставив на ноги інших. Кажуть, що на малій батьківщині Грицяка більше знають про його талант знахаря, цілителя, ніж про його історичну роль у подіях в Норильську. Лікує він самою енергетикою, навіть діагнозу може не питати. У розмові з Олегом Криштопою Євген Грицяк серед іншого розповідає про один дивний випадок зі свого досвіду цілителя. Якось, каже, взявся за пацієнта, котрого лікарі відправили додому вмирати. Родичі хворого вже й труну були купили, а той через два тижні сеансів пішов до сусідів на весілля. Пожив ще сім років, та більше не захотів, і наклав на себе руки. Або інший випадок, згаданий в інтерв’ю журналові «Фокус». Це трапилося після того, як Грицяк оздоровив дівчину, що мала ментальні розлади після насильства. Цього разу до нашого героя приїхав головний лікар Івано-Франківської обласної психіатричної лікарні і запропонував роботу в своєму медичному закладі, навіть обіцяв вирішити проблему з житлом. На це колишній політв’язень відповів, що радянська влада не дозволяє йому навіть корито помити в свинарнику, не те що працювати в обласному центрі і отримати квартиру.

 

Понад 20 років тому, коли я знайомився з йогівськими асанами, один тодішній знайомий, студент регентського відділення Чортківського педучилища (тепер – педколедж), запропонував поїхати з ним до перекладача «Повної ілюстрованої книги з йоги». Я тої книжки не мав, прізвище перекладача нічого мені не говорило, тож на пропозицію не пристав. З часом ця книжка Свамі Вішнудевананда таки з’явилася в моїй книгозбірні, а ще через кілька років, в часи доступного інтернету, я зі здивуванням виявив, що перекладач «Повної ілюстрованої книги з йоги» і керівник Норильського повстання у четвертій зоні – одна й та сама особа. Також виявилося, що Євген Степанович переклав ще й «Автобіографію йога» Парамаганса Йогананда, та наразі цей переклад чекає на видавця.

 

Українські історики йоги часом забувають, що серед тих, хто практикував йогу в СССР, були й українські політв’язні, зокрема такі визначні особистості, як Михайло Сорока та Євген Грицяк. У книжці спогадів Богдана Гориня «Не тільки про себе» згадується про йогівський досвід Михайла Сороки, його заохочування молодшого колеги до цієї практики і досвід самого автора. «Без тих вправ мені було б дуже важко перебути стільки років», – каже Сорока до Гориня. «Я весь свій вільний час використовував для подальшого самовдосконалення з допомогою вчення індуських йогів», – читаємо в Євгена Грицяка.

 

Сьогодні, 9 серпня 2016 року, Євгенові Степановичу Грицяку виповнюється 90 років. Нехай прана його не вичерпується!

 

 

09.08.2016