Посол Романчук "провинив ся дуже" поставленєм і виготовленєм звістної проґрами в соймі, бо "від тої хвилї" борба партійна — що у нас нїколи не притихала, "розгорілась тепер з невиданою доси силою і завзятєм". Всего того наробив посол Романчук, своєю проґрамою, та ще хоч-би цїлою, а то одною — першою точкою проґрами, де на-ново зазначив самостійність і окремішність нашого народу і єго мови як від Поляків, так і від Великороссів. Бож і посол Антоневич заявив: "преданіє і вірність без границь і для династії і для держави, і для гр.-кат. церкви і для обряду", а все-ж через одну першу точку кинув каменем на проґраму і на Романчука. Ба і посол Герасимович, коли кандидував на посла до ради державної, згодив ся на всї точки проґрами — з виїмкою першої. Дуже "нерозумно" зробив пoс. Романчук, що поставив сю точку на чолї своєї проґрами! Чи не лїпше було єму пійти за авторами маніфесту з 1866 року і сказати: "Панове! наші батьки заявили вправдї в роцї 1848, що ми самостійний нарід, той сам, що й на Українї, і маємо свій власний самостійний язик, але ми за 40 лїт конституційного житя пересвідчились, що то неправда, що ми не самостійний нарід, щоби мав право до якогось духового житя, та що наша мова — се тілько нарічіє россійскої [або велико-русскої] і зовсїм не годить ся до шкіл і літератури..." Або коли вже не хотїв насилувати своїх пересвідчень і йти так отверто на розріз з дослїдами науки, сеї безсторонної правди, то най би був єї так трохи покрутив і за приміром деяких давних наших послів до Відня і до сойму, от хоч-би о. Ивана Наумовича, був сказав: "Панове! ми не винні, що ми з Великороссами свої і рідні... правда, де-хто инакше говорить, але даруйте, ми за довгій час нашого житя самі ще не знаємо: що ми властиво за народ?" Або вкінци нехай би був пос. Романчук сего питаня в своїй проґрамі зовсїм не тикав, — бо й на що? "На що людям теє знати?" — як співають у пісни. На що світови говорити: що ми за нарід та й чого хоче, за чим тужить, побиваєть ся тая наша сирота Галицка Русь? Хотять люде знати, най здорові самі додумують ся, а ми не скажем, — нехай кортить!
А посол Романчук таки не втерпів і сказав так, як сказали в 1848 роцї наші батьки під проводом Григ. Яхимовича, і "викликав через се лихо й заколот" на Галицкій Руси. Коли би був сказав инакше, "не було би сварнї межи партіями, не було би роздору, клюб рускій був би не розбив ся", та й хто знає, чи й сам пос. Романчук не був би лїпше вийшов. "Червоная Русь" і "обєдинителї" не назвали-б єго тогдї "зрадником народної справи і запроданцем"... і "Русская Рада", поручаючи народови своих кандидатів, не кликнула би була: "проч с ним!" Хто знає, може б тогдї прославили єго й патріотом і, набравши до него "зауфанія", приняли навіть в члени "Народного Дому", [чого до того часу нїяк зробити не хотїли]... А так, Романчук дістав адресу "недовірія" і визвав нечувану бурю на Галицкій Руси. Кажуть, що по бурі наступає звичайно погода. Може й у нас так буде... а поки се наступить, най пос. Романчук і єго товариші беруть на свою совість і теперішну бурю і будучу погоду... Як они се все на собі перенесуть, то вже их річ, а як довго у нас заколот тревати буде, то вже річ самих Pyсинів, як довго схотять сваритись о наше "галицко- чи обще-русске единство", на котре накинув ся пос. Романчук першою точкою своєї проґрами.
Де хто з Славян може й не розуміє, що то властиво єсть тото наше "единство", і буде гадати, що цїла річ розходить ся лиш о вивченє россійскої мови, так, як і иншої братної-славяньскої, н. пр. ческої або польскої, — що мов-то одні хотять єї вчитись, а другі відпекують ся. Нї, тут річ инакша: тут не ходить о звичайну науку чужої чи братної мови, а йде о щось більше. Галицке "единство" лежить в тім, що ми нїби то одно і те саме, оден і той сам нарід, що й Великоросси, — що ми рідної мови не маємо вживати нї в слові, нї в письмі, бо она лиш нарічіє, а маємо приняти россійску чи велико-русску, — иншими словами: маємо позбути ся своєї народности і свого язика в хосен народности другої, 20 міліонів україньско-руского народу мають наложити руку самі на себе, на своє народне житє, і потонути в россійскім мори. Пос. Романчук і товариші відкинули тото "єдинство" і не признались до него в поставленій проґрамі — і з-за того крик "обєдинителїв", що перша точка проґрами Романчука єсть "зрадою справи народу". З сего і пійшов хаос, в котрім декотрим Русинам зорієнтувати ся годї.
Єсть і у других народів різні партії політичні, но они не схожі з нашими. І у других народів партії ведуть спори з собою, як н. пр. старо-Чехи і молодо-Чехи, та они всї знають: що они за нарід? — і всї старають ся трудитись над єго розвоєм і добром. Ми Русини в Галичинї становимо в тім взглядї особливий виїмок. Чужим людям, що з-далека приглядають cя нашим справам і спорам, годї се порозуміти, — і справдї, бо де-ж они можуть припускати, що у нас в Галичинї суть ще люде, що не вірять або не хотять вірити у власну народність і у власний народний язик, бо им він "воняє", і відкидають их як щось не пригоже. Се незвичайна проява, можлива тілько в Галичинї. Ми під тим взглядом може унікат не тілько між всїма славяньскими народами Австрії, але чи й не в цїлім світї! То — наш осібний "русскій патріотизм"...
Розмавляв я раз з одним просвіченим Словаком на темат літератури. На мою замітку: чому Словаки не хотять писати по чески, коли декотрі учені лінґвісти, між ними й Мікльошич висказались, що их язик єсть нарічєм ческого, відповів він менї: "Може й бути, але що се кому вадить, як нам мила наша мова і ми єї вживаємо в мові і літературі? З сего чей не буде нїякої шкоди нї для Славян, нї навіть для ческого язика, бо єсли наша мова — нарічє ческої, она все-таки буде єї наpiчєм і при нїй останесь. Рідна мова кождому мила — так і нам..." Словак-патріот умів цїнити і дорожити рідним словом і хоч як тяжкій гнїт мадярскій, Словаки не кидають свого і не оглядають ся на боки. У нас в Галичинї инакше.
Памятними менї остануть також слова одного ученого славіста, професора при однім з перших університетів, чоловіка, котрим земляки єгo можуть сміло повеличатись не тілько як ученим голосної слави, але і як щирим патріотом та Славянином. Він сказав: "Народність і индівідуальність народна, свідомість своєї народности — се найкрасшій здобуток XIX-го віку, се тїсно звязане з индівідуальностію особи, з відомостію і узнанєм єї прав по францускій революції." Той сам учений муж, — котрому най менї буде вільно нa сїм місци прилюдно подякувати за єго щиру прихильність дія нашого народу і нашої справи, — сказав також, що лише тота партія може зробити щось доброго для розвою свого народу і числити на побіду, котра стоїть на народній основі. Він то й не похвалив змаганя наших "обєдинителїв" — завести у нас россійскій язик в літературі і школї, бо розвій і поступ через се лише спинить ся, a впрочім ми великорусского язика не навчимось, він нам за далекій, — і на доказ того навів писателїв наших, що намагають ся писати по великорусски, а в дїйстности пишуть нї по россійски, нї по (мало-)руски, а якимсь осібним язиком.
Може бути, що правда по сторонї учених, котрі не мішають науки з політикою і правди не нагинають до неї, як се дїєсь у декотрих учених россійских і нїмецких [а передовсїм у нас в Галичинї, хоч і не між ученими, де література, наука і політика идуть все з собою в переверти], може она по сторонї посла Романчука і народовцїв, а хто знає? — може й по сторонї наших "обєдинителїв", бо-ж і они все покликують ся на "начала і завіщанія своих отцев" і завіряють, що для Русинів лишень тілько спасенія, добра і благодати, що в их "общерусском единстві". Як би нї було, а десь правда і десь лихо мусить бути. Хто хоче, легко их дошукаєсь, — а впрочім теорія "обєдиненія і общерусскости" у нас єсть і вже більше нїж двацят лїт товчесь по Галицкій Руси, тож мусимо їй приглянутись: що она за благодать? — і з нею почислитись. Позволить про-те Хв. Редакція "Дѣла", що я в єї часописи заберу в сїй справі голос і скажу кілька слів про те: коли і відкіль она у нас взялась? о скілько принялась межи Русинами? і як ті, що єї нам проповідали, самі єї в практицї перевели, і що осягнули?
Почутє приналежности до якоїсь народности єсть вроджене кождому чоловікови. Ми мимоволї відчуваємо: що нам близьке, своє рідне, а що нам дальше або чуже. Правдиву свідомість народности можна знайти лише у народів більше культурних, длятого і будженє свідомости народної — перше дїло кождого тямучого патріота. Однак приналежність до народу ми вже з природи відчуваєм — і розпізнаєм: що наше, а що нї. Я пересвідченнй, що кождому з наших твердо-русских патріотів близшою буде здаватись от хоч би така звичайна наша народна пісня;
"Ой зелена дубровонько,
Як у тебе пеньків много —
Нї одного зеленого!"
нїж россійска народна:
"Ахъ! дубінушка ýxньeмъ!
Ахъ! зьельоная ухньемъ!"
рівнож як і дочці патріота скорше проговорить до серця наша гарна пісня композиції Воробкевича:
"Сині очи! сині очи!
Чом сльоза вас криє?
Як в вас гляну, з жалю вяну,
Серце в грудях ниє...
нїж подібна россійска:
"Алый ротікъ твой, малютка,
I лазурные ґлаза
Мнье ізъ памяті ізъ сьердца
Нье выходятъ нікаґда!
Се вже нaм дане природою. Так само і у нас було почутє нашої народности давно, і то дуже давно. Було оно і перед 1848 роком у нашої ингеліґенції, хоч тогдї рідко де по руски й говорили. Свідомість своєї народности і краси рідного слова мав Маркіян Шашкевич, коли враз из товаришами пускав в-перве на світ "Русалку Даістрову". Свідомість своєї народности і народної чести мали і наші батьки-патріоти в 1848 роцї, коли під проводом незабутного Григ. Яхимовича проголосили світови, що ми нарід мало-рускій, самостійний, той сам, що і на Українї під Россією. Не затратив ще тої свідомости тогдї і Яков Головацкій, коли в "Росправі о язицї малорускім" і в "Трех вступних преподаванях" боронив самостійности і окремішности нашої рідної мови супротив Поляків і Великороссів, що хотїли єї поглонути. О якімсь "общерусском єдинстві" не мpіяв ще нїхто — всї Русини йшли разом, хоч уже тогдї не хибло спорів язикових, але головно длятого, що многим не ставало знаня рідної мови, а лиш декотрі з Русинів єї добре знали, многи-ж, хоч щирі Русини, не знали, за що властиво взятись.
Покійний крил. Иван Жуковскій, що все стояв за окремішностію нашого язика і народности, розказував раз, як то він, Куземскій, Семаш і Павенцкій зійшлись були раз перед 1848 роком, щоб нарадитись над видаванєм нової часописи -і нїяк не могли згодитись: в якім язицї видавати? "Я був — розказував пок. Жуковскій — за язиком Шашкевича і "Марусї" Квітки-Основяненка [она вже була у нас в Галичинї знана], Куземскій був за язиком Библії виданої в Перемишли, а Семаш за чистим старо-словеньским язиком, бо єму здавало ся, що той язик — матїр руского язика і до него треба назад повернути. На тих спорах і розбилось цїле наше видавництво."
Це обійшлось без спорів і на зьїздї руских учених в 1848 роцї. Участник збору, той-же о. Жуковскій, так оповідав про атентат на "ъ". Рудольф Мох поставив внесенє, щоби "ъ" яко знак в письмі непотрібний знести, а Левицкій зі Скла зачав "ъ" боронити. Не помогли нїчо виводи, треба було голосувати — і при голосованю показалась рівність голосів. На се надходить старенькій священик о. Величко, батько покійного крилошанина [він любив займатись астрономією]. Збіглись зараз до него і прихильники і противники знаку "ъ" і стали питати: якої він думки? "Та я ся на тім не розумію, — відказує старенькій — скорше міг-бим вам сказати де що про астрономію як про "ъ". — Але-ж скажіть лиш, чи хочете, щоби "ъ" задержати, чи нї? — настають на него. — "Та най буде!" — сказав вкінци о. Величко і — внесенє Моха упало. Мох, правда, вималював опісля Левицкому на дверех величезне "ъ", яко епільог до цїлої справи, але "ъ" одним голосом о. Величка задержалось в нашій правописи..."
(Дальше буде.)
[Дѣло, 07.07.1891]
(Дальше.)
Теорія "общерусского единства" виринула у нас доперва по 1848-ім роцї. Предтечею єї був звістний историк — аристократ Денис Зубрицкій, той сам, що в своїй "Исторії" силував ся доказати истнованє рабства в давній Руси і рабство звеличав, той сам, що колись по польски писав о панщині як о річи добрій для хлопа, а котрого портрет бачив я на стїнї в канцелярії общества имени Качковского. Він першій сказав, що "язиком Грицька [Григорія Kвітки Основяненка, автора "Марусі"] исторії писати не можна", бо се "язик пастухов", — він першій як се видно з оголошеної друком переписки єго з Погодином — почав поглядати на північ, просити о "пособія" [хоч посїдав каменичку у Львові], а нарештї, як відомо, взяв ся ескамотувати з львівских архівів що-найцїннїйші рускі документи і збувати в Россію... Він, безперечно, опутав своїми поглядами поодиноких людей, але теорія "общерусскости" не знайшла у тогдішних Русинів прихильного принятя і не могла "водворитись".
Також і в 1860-их роках, коли проявив ся межи Русинами живійшій рух літературний і розбудилось більше житє духове, що дрімало в часах реакції по 1848 роцї, не було у нас бесїди о "общерусскім" язицї. Ми писали тогдї, правда, не живим народним язиком, але й не россійским, а осібним язиком галицко-рускої интеліґенції того часу. Був се так званий "книжний язик" або "літературний висше образований", або — як єго також називано — "язик висшого слога". Ми дійшли до него досить чудно.
Загально думають, що автором і батьком єго був Б. Дїдицкій, першій редактор "Слова" і голова тогдїшного руху літературного у нас, — але се не зовсїм cпpaведливо. Б. Дідицкій не сотворив того літературного язика, не винайшов, — він взяв за підставу тую мову, якою тогдї говорила интеліґенція, обробив єї троха і вивів у люде, на світ Божій, до літератури, — і в тім спочиває єго подвиг, — він старав ся розширита єго у нас та зготовити єму тревалу будучність — і в тім змислї можна єго уважати батьком того "язика висшого слога".
Як наша интеліґенція в тих часах межи собою говорила, знають люде, що ті часи собі пригадують, і оно не трудно собі представити. До року 1848, з виїмкою кількох домів, говорили майже всї по польски. Доперва по 1848 роцї взялись до руского. Народного язика не знали добре, але все він був основою; з церковним язиком були по-троха обзнакомлені з церкви; з польских часів у интеліґенції богато лишилось хоч-би самих тілько слів польских, а вкінци і тогдїшні виключно нїмецкі школи не були без впливу на мову интеліґенції. Взагалї говорено у нас тогдї великою мішаниною: рускі, польскі, церковно[старо]словеньскі слова ишли в суміш з собою, густо часто нагинаючвсь до нїмецкого порядку слів і до цїлої нїмецкої синтакси. Так приміром оден — тепер уже на пенсії — директор ґімназії, будучи тогдї учителем при ґімназії у Львові, говорив усе до жени катихита: "госпожа катехиціна", друга знов звалась "госпожа сендзіна", може була і "госпожа професоржина", бо в тім часї се не було-б нїчо дивного. Нам се нинї видаєть ся смішним — і дїйстно, оно виглядало смішно, тілько ж треба увзгляднити, що такій час попсованого язика був майже у кождого народу: був він у Нїмцїв в ХVІІ-ім столїтю, був свого часу, в XVII. і в першій половинї XVIII-го, у Поляків, був і у Чехів, і у Словінцїв, і у инших народів. Лише, що инші народи инакше трудились над піддвигненєм і виробленєм рідного язика, нїж ми.
Звістна річ, що кожда мова, хоч і найбогатша, коли єї довгій час не вживано нї в сальонах, нї в літературі, нї в школах, тратить з часом спосібність віддавати абстрактні понятя, не має тої — що так скажу — "сальонової гнучкости", она буде красна, образова, синтакса єї не попсована впливом иншого язика, але все їй хибне виразу для многих понять і термінів наукових. Щоб єї піднести, щоб їй привернути можність відданя всїх понять, т. є. щоб єї виобразувати, — дорога єсть лиш одна. Письменники і интеліґенція мусять передо всїм добре вивчити живу народну мову, мусять студіювати піснї народні і черпати передо всїм з сего невисихаючого жерела, з скарбу живого слова народу. "Дух" бо народу, дух язика — кажучи словами одного нїмецкого ученого — сам собі помагає, сам творить нові слова до всяких понять, сам установляє правила язикові, а учений фільольоґ, що пише граматику, єсть тілько впорядчиком язикових правил, а не законодавцем." Дорога ся вимагає троха довшого часу, але всї народи нею ступали, чи Нїмцї, чи Чехи, чи инші. Літературна мова нїгде не народилась готовою, але виробила ся з часом, і то виробилась на основі мови народу: оден діялект дає до неї основу, а прочими нарічіями она спомагаєсь і відживляєсь.
Однакож Русини пійшли тогдї иншою, штучною дорогою. Поляки тогдї посміхали ся, що рускій язик — хлопскій, а руска интеліґенція і повірила, не завдавши собі труду — вивчити добре руску народну мову, а щоби противникам заимпонувати, сотворила собі сама штучний літературний язик і стала ним писати, а по части й говорити. Впрочім також тогдїшні обставини богато причинили ся, що звели руску интеліґенцію з властивої природної дороги. Не був то ще час зрозуміня потреби займитесь мужиком і братати ся з простонародєм, — не був ще час, щоби руска интеліґенція — з немногими виїмками — зрозуміла властиву свою задачу, зрозуміла, що сила Русинів спочиває головно на мужиках, на селяньстві, з котрим їй треба разом ити, просвітити єго і піднести — а се обовязок старшого брата, интеліґенції, без котрої нарід двигнутись не може. Загал Русинів фантазував тогдї любо про давні часи, про князїв, бояр, а де-хто може й думав, що золоті ковнїри заступлять давних бояр та може й мріяв про золотий ковнїр, на нарід не звертано уваги, а на всякій спосіб не так, як би було належало. Замість будувати з долу, будовано з гори. Интеліґенція більше позувала на нову шляхту, тож і хотїла мати й паньскій язик, не мала знаня народної мови і не звертала уваги на єї красу та богатство. Интеліґенція думала, що той єї язик, що повстав з мішанини язика народного і церковного з доброю домішкою польских слів і нагнений до нїмецкої синтакси — єсть справдї літературним висше образованим язиком і має обезпечену будучність. Правда, підносились голоси против сего штучного язика, против насилуваня природного розвою рускої мови, передовсїм протестувала під впливом україньскої літератури молодїж в "Вечерницях", "Метї", ба і деякі старші патріоти, як Ст. Качала на зборах Матицї і І. Жуковскій в статьях в "Слові", промавляли за сим, щоб Русини в літературі звертались до живого народного язика, — але все те мало помогло. Загал ишов за Дїдицким, той умів примінитись до смаку рускої интелігенції, єго уважано не тілько літературним, але яко редактора "Слова", і політичним провідником Галицкої Руси, всї слухали єго голосу і йшли за ним.
О якімсь "единстві" як що до народности так і мови не згадувано тогдї, — навпаки, свідомість своєї національної окремішности і єдности з Україною була у всїх Русинів сильно розбуджена, України ще тогдї нїхто не цурав cя. Сам Дїдицкій, хоч писав "язиком висшого слога", не цурав ся й народного: поміщав в "Слові" дописи з України в народній мові, видав поезії народного поета Федьковича, де в переднім слові величав музу Шевченка, ба і спроваджував з України книжки і знакомив Галичан з україньскою літературою. Настрій і погляд на справу народности у тогдїшних Русинів представлений виразно на одній илюстрації з перших річників віденьского "Страхопуда": Україна жалуєсь, що сестрі Галичинї все вільно, а їй нї заспівати нї прибратись по свому, всего їй "лиха матушка" [Россія] збороняє, нарисовано, як віником замахуєсь на неї, а під илюстрацією підписано: "Вотъ я тьебє матушка!" Сердечне чутє для братної України огортало тогдї весь загал. Менї ще й до нинї пригадують ся ті пісни козачі-україньскі, що нам малим батьки співали...
Однак все те тревало лише до памятного 1866 року, до проголошеня нової проґрами в "Слові", котра станула в суперечности до всїх дотеперішних політичних і літературних змагань галицких Русинів. Она також захитала і віру в дальшій розвій галицкого літературного "язика висшого слога". Українцї з "Вечерниць" і "Мети" не повалили єго, а повалив сам Дїдицкій новою проґрамою, і тим сам доказав наукову вартість "висше образованого язика". Батько перестав вірити власній дитинї — Дїдицкій проголосив в "Слові" 1866 р., що ми Русини — не єсьмо вже оден нарід від Сяна по Дон, але від Сяна аж до Амура, а нашим літературним язиком має бути язик великорусскій, а наш народний — се тілько нарічіє велико русского. Mи від тепер були в "Слові" одно з Великороссами. Так узріла "общерусска" идея в Галичинї світ Божій. "Общерусске єдинство", немудре [паньске] дитя Д. Зубрицкого немов народилось в друге, а до хресту тримали єго Лисикевич і Дїдицкій, котрий і став побіч других одним з перших опікунів для сего, доси на галицкій Руси не виданого "отрочати", і немов то на хрестний дарунок для дитяти-"единства" видав свою брошуру: "В один час малорусину научитись по великорусски". Вчинив се консеквентно, бо нїхто не ставить проґрами, щоб на ню дивились і сварились, чи она гарна чи нї, але щоб єї виповнити, — тож і Дїдицкій не хотїв, щоб се нове "единство" осталось яко важний документ політичної мудрости лиш на папери і жило лише в головах, но розумно поручив галицкій интеліґенції учитись чим скорше сего нового [родного] літературного язика россійского.
Чи се так зовсїм розумно було поручено в чи руска интеліґенція научилась, — то инша річ, але все-ж була і добра воля, і заохота.
(Дальше буде.)
[Дѣло, 08.07.1891]
(Дальше.)
Не буду входити в причини, що спонукала Дїдицкого до оголошеня сеї проґрами, нї в мотиви, котрими він руководив ся, — се вже річ будучого историка, що схоче писати исторію політичного житя і борби партійної межи Русинами за послїдні десятки лїт. До нього належить уже розказати про всю долю й недолю Русинів і про всї шкоди та втрати, які тая проґрама Русинам завдала. Я обмежуюсь лиш на саму идею "язикового єдинства", і то не мішаючи політики а більше з огляду, о скілько єї прихильники виповнили єї.
Дїдицкій видячи, що не йде з мовою "висшего слога", замість завернутись до народної, підлїз ще о один щабель висше, до "совершенства", бо аж до язика "российского", a зą ним пійшла і интеліґенція [хоч не вся] рада, що таки раз знайшла то, чого шукала, — аж тепер знайшла свій "літературний" язик, котрого не треба вже більше образувати, нї трудитись над ним, бо він прийшов готовий "почтою" з Poсciї і лише тілько з ним труду, щоби "в один час" [в одну годину] єго вивчитись. Догідна то річ — почта! Не тілько насїнє, але й літературний язик можна собі записати, коли рідний не сподобаєсь... За голосом і проґрамою Дїдицкого пійшов і загал интеліґенції як за своїм провідником, тож куди пастир з сопілкою потяг, туди пійшло стадо, не розбираючи, куди йде, чи на зaріз, чи на лїпшу пашу, а такого доброго пастиря, щоб остеріг, — яким був Яхимович, — уже тогдї на Галицкій Руси не стало. В одній пісни народній молода питаєть ся: "Де ти мене, Василю, поведеш, заким свою хатоньку збудуєш?"— і не хоче йти до чужої, бо і свекруха лиха, і хата не своя, — а интеліґентна Галицка Русь, хоч і знала, куди єї Дїдицкій з боярами ведуть, не питалась, чи свекруха добра, чи лиха, і перестала журитись про власну хатку [літературу], котру враз з Дїдицким до 1866 року будувала на підвалинах "висше образованого язика".
"Общерусска идея" — то немов та красавичка, про котру люде де-що говорили, но єї не знали, аж доки она не появилась на балю і не підбила всїх сердець, — она приїхала з півночи. Дїдицкій впровадив єї на галицку салю і она від разу очарувала і завернула голови навіть більшій части старих поважних патріотів з 1848 року — всї горнулись до неї, величали, славили і думали, що она — то одно наше спаceнiя. Не піддались їй тілько одні народовцї або українцї, — их она не змогла очарувати нї задурити, і они розпочали з нею довгу борбу, тяжку борбу. Не сподобалась она також деяким другим Русинам, но сі боялись плисти против води, ити против загалу і запротестувати, а сам люд не відзивав ся, бо не знав і не розумів, що задумала єго интеліґенція, — она єго про се й не питала. Обожателї идеї "єдинства" кинули "анатему" на українцїв за непокірність і виключили их з "Русскої Ради" і з "Народного Дому" та "Ставропигії" — та се народовцям вийшло в науку, — они зачали орґанізуватись. З того часу пійшло у Русинів в звичай писати слово "рускій" трояко. Хто писав "русскій" з двома "с" — той уважав ся твердим патріотом, єму стояли отвором і "Народний Дім" і "Ставропигія" і "Русская Рада", він міг вийти і на "батька Руси"; хто писав рускій одним "с", — той міг бути патрітом, називав ся звичайно австрійским "галицким Русином", католиком, єму вступ до руских институцій ще не був зборонений, — хто-ж писав з україньска руській, — того називали "козаком", "хлопоманом", "українцем" або й "полонофілом" і відганяли єго безпощадно. Исповідники "єдинства" не хотїли вже тепер нїчо й чути про Україну, за ними потягнули і т. зв. "галицкі Русини" переважно з консисторії, що не могли погодити ся з православним Шевченком і давним Козацтвом яко противником католицтва, і оголосили українцїв "партією антинародною". "Общерусска" идея пійшла горою... Які-ж виказала она поступи від часу, коли єї проголошено в "Слові" 1866 року?
З того часу минуло 25 лїт — час би святкувати 25-лїтний ювілей сеї идеї "единства", що нам 25 лїт голови морочить, — а я виджу, що Русини, котрі єї так радо повитали, до-тепер ще не виповнили основної точки проґрами з 1866 року — не вивчились доси свого "літературного язика". Може хто заперечити, то скажу отверто і рішучо, що Русини, котрі до "общерусского єдинства" признають ся і за-для россійского язика погордили своїм рідним, — ще до нинї за 25 лїт не научились по великорусски нї писати, нї говорити, — хоч, по думцї Дїдицкого, могли зробити се так легко — бо лише "в один час", за одну годину! Отже не знати, з чим ювілей і святкувати!
Правда, може хто замітити, що українцї [народовцї] стали тому на завадї і не допустили "общерусского" язика нї до шкіл, нї до книжок шкільних, а ще й друкували і ширили книжки на народнім "нарічю". Правда, українцї завинили, они прогрішились тяжко супротив идеї "общерусского єдинства" — завзято єї поборювали, але-ж позвольте: Єсли якогось язика можна научитись "в один час", то за 25 лїт можна вже було єго і по за школою научитись, а таки не навчились! Правда, українцї при укладї наукових підручників для рускої ґімназії завели не "общерусскій" язик, а народний, чи так званий "исковерканий", але се не вадило, бо "воспитанники бурси Народного Дома" ходили до нїмецкої ґімназії. Впрочім патріоти "твердого закала" непохитно стояли при идеї "єдинства" і проганяли з свого дому всяку народну україньску літературу з Шевченком попереду, а попалась им або их дочцї припадком яка книжка видана українцями, а ще фонетикою, — то кидали нею безмилосердно об землю з словами: "Не хочу нигилизма!" Я се на власні очи бачив. В роцї 1881 мав я нагоду в дорозї на зелїзници розмавляти з одним твердим "русским" патріотом. На мою похвальну згадку о тогдїшних статьях "Дѣла", відповів менї пан-отець, котрий читав "Слово": "Не перечу що "Дѣло" має лучші статьї, як "Слово", але длятого власне, що се "Дѣло" а не "Слово" — я не скажу, що лїпші..." Раз лучилось менї бачити, як одна панночка захвалювала пан-отцеви з "обще-русской" партії книжочку "Просвіти". — "Нї, не давайте! не хочу читати! — відповів старенькій пан-отець, впрочім дуже честна і щира душа, — ану-ж би то було лїпше, як "изданія" Качковското і я мусїв би похвалити, то тим самим ухибив би нашому обществу..." І дїйстно, не взяв і не читав. Сі люде прецї-ж були вільні від впливу народовцїв і их літератури певно не читали, а читали лише те, що вийшло з их партії — і чи в "Слово", чи в "Пролом", чи в "Червоную Русь" вірили як в євангеліє, "єдинством" перенялись на скрізь, великорусскій язик був для них идеалом, — а мимо того не навчались єго і не присвоїли собі нї в слові, нї в письмі! Так що-ж казати, коли навіть самі корифеї, члени "общерусского" ґенерального штабу у Львові, мабуть єгo ще добре не вміють? Дивна річ, тим більше, що у нас в Галичинї єсть великій талант до фільольоґії, як се вже сам Дїдицкій зміркував, коли думав, що Русини "в один час" научать ся россійского язика, — а тут вийшло противно!
Вже то нема що казати, наша Галичина не з одного взгляду дивний собі край. Нїгде така нема так як у нас: нї такої автономії, нї таких виборів, нї порядків. Ми до всего маємо щастє. От, приміром, чи не щасливий край, де вже майже кождий родить ся фільольоґом і враз з молоком материним висисає і всї відомости фільольоґічні! У нас язикослови нїколи не виведуть ся. Чи де в світї розправляють стілько про язик і літературу, як у нас? Скрізь — і на зїздax родинних, чи хрестинах, чи весїлях, і на празниках, і у всяких товариствах, ба на "собраніях общества Качковского" навіть селяне голосують і на внесеня аранжерів "общого собранія" западають ухвали що-до язика і засуджуєсь авторів руских учебників шкільних за "исковерканіє" язика. А все то — самородні фільольоґи, що можуть вправдї не знати і таки не знають: що то єсть наука о звуках, — бо й на що знати, що наука о звуках — то підстава для порівнуючої фільольоґії і она дає головно міру до означеня спорідненя поодиноких язиків і становища, яке им межи другими посвояченими належить ся? Можна прецїнь навіть не знати: кілько єсть відмін сущника в рускім язицї? чи пятий падеж в язицї великорусскім єсть так само як в рускім? — а все то не вадить забирати слово в справі язика і ґpaматики та розводитись над "єдинством" язиковим. Звукословіє і проче — то такі дрібинцї, що наш самородний фільольоґ на то і не звертає уваги. Wir verstehen es sehr gut — uns über alle Schwierigkeiten hinwegzusetzen — каже Нїмець, а наш самородний язикослов і без науки ґраматики докази вести вміє. Доказів нїколи єму не хибне, а скажеш, що сей або той учений иншої гадки від него, то почуєш відповідь: — "Е, я єго не читав і не вірю, щоб так казав, а впрочім хоч би й так, то що мене там такій Мікльошич обо другій обходить, так само як і ваш Огоновскій?" — і диспута скінчена.
(Дальше буде.)
[Дѣло, 10.08.1891]
(Дальше.)
Головним доказом для "єдинства" язикового служить звичайно се, що єсли хто читає по россійски, то й розуміє. Не перечу, бо й Поляк, як лишень знає значінє знаків діякритичних, буде читати й розуміти по чески, а що більше, хто знає бодай трохи язик старославяньскій, бо учив ся єго не тілько в школї, в семинарії, але має з ним дїло в церкві, той не тілько зрозуміє при читаню язик великорусскій, але й другі славяньскі, н. пр. сербскій або словіньскій, — але чи зрозуміє все — то питанє, на котре треба би також відповісти. [На угорскій зелїзници стрітив ся я з нїмецким мужиком з Угорщини, що служив давнїйше в словацкім полку. Коли я заговоив до товариша по руски, він мене порозумів і опісля ми де-що з собою говорили по словацки.] Розуміти можна, але одно розумінє ще не становить о єдинстві язиковім. Та ще, коби розуміли! Я пересвідчений, що у нас ще не всї і язика "Червоной" чи тепер уже "Галицкой Руси" розуміють, хиба що вправили ся через пильне читанє і знають де-що з церковного язика, — бо я сам раз був свідком, як один священик хотїв передплатити ґазету і загадав на "Червоную Русь", а добродїйка, і то одна з тиx, що ще перед 1848 роком научилась по руски читати й писати, спротивилась кажучи: "Має бути "Червоная Русь", то най не буде жадної, бо я єї не розумію... і я хочу щось прочитати, не тілько ти!" Факт говорить сам про себе, і він не одинокій. Менї й здаєть ся, що єсли у нас де й передплачують того рода часописи, то не всї читають. Звичайно читає все лише голова родини, панночка прочитає ще новинки, а добродїйка лише подивить ся на посмертні вісти — і зовсїм не читає.
Другою спеціяльною прекметою наших "фільольоґів" єсть безграничне почитанє поодиноких букв, знаків письменних. Не розходить ся ту о руску азбуку, о руске письмо — бо кождому народови єго письмо миле — і у нас в сїм взглядї Русини всїх партій годять ся. Вже в 1859 роцї Русини боронились против накидуваного им латиньского письма. Оборона рускої славяньскої азбуки має свою розумну підставу, бо — після гадки одного славного слависта — славяньска азбука, маючи для каждого звука осібний знак, примінена відповідно до духа поодиноких язиків, єсть для всїх славяньских найвідповіднїйша.
Але річ йде о то, що наші самородні фільольоґи більшу вагу кладуть на поодинокі букви, як на звуки, і на звуки часто зовсїм не зважають, бо не хотять знати, що буква єсть лишень мертвий знак, на відданє звука. Ми й ту йдемо на перекір з наукою фільольоґії, бо у нас звуки підчиняють буквам, мертвим знакам, і о язицї судять після букв, а не після звуків, — хоч се зовсїм хибно, бо вoзьмiм н. пр. славяньскі язики, що послугують ся латиньским альфабетом, як ческій і польскій, то на означенє одного і того самого звука бачимо иншій знак в однім, иншій в другім язицї, — так польским знакам сz, sz, rz, ń, ż відповідають в ческім č, š, ř, ň, ž. Або язики романьскі — всї они мають за підставу в письмі латиньскій альфабет, але чи в поодиноких язиках всї букви вимавляють ся однаково? чи так як в латиньскім? Переконаєсь кождий, що нї, єсли лише подивить ся на италійске письмо і почує италійску мову. У нас на те все не зважають і з тотожности букв, мертвих знаків письма, заклинають і на тотожність звуків, а з-відси і на єдинство язикове. Все-ж би таки, коли так горячо промавляємo за присвоєнєм собі великорусского язика, яко нашого літературного, годило ся бодай хоч тілько знати з россійского язика: як вимавляють ся в нїм поодинокі знаки, букви? От хоч-би се, що у Великороссів звук о перед акцентованим складом вимавляєсь з малими виїмками як а, — що знак і вимавляєсь як наше і, й, нїколи-ж не відповідає в вимові знакови и, польскому у, — дальше що ѣ відповідає в вимові нашому є [лат. je, поль. je, іe], — що в россійскім буква е то не наше е [лат. е] але наше є [польс. je, ie], a навіть коли на нїм наголос спочиває, то відповідає латиньскому jo, а по ц, ч, щ вимавляєсь навіть як о. Вкінци і знак г не означує нашого звука г [лат. h] але звук лат. g, а лиш перед ч, т, к переходить в звук г (h) зближений до х — і в сїм схожій великорусскій язик більше з язиком польским, котрому також в засадї чужій звук h, як нам чужій g. І так Россіяне пишуть: голова, чиновник, малая, нѣт, вѣк, мѣсто, зеленая, живет, ведет, тетка, яйце, очищенная, горничная, веселого — а вимавляют: ґалава, чіновнік, мілая, ньет, вєк, мєсто, зьельоная, жівйот, вєдьот, тьотка, єщо, яйцо, ачіщоная, ґорнічная, вєсьолаво — бо г в другім падежи прийменників мужеских і середних переходить в виговорі на в. Все те правила, котрі в кождім підручнику до науки россійского язика можна вичитати, і то зараз на вступі, — лиш у нас, де 25 лїт говорять про россійскій язик як про свій літературний, до нинї их не знають, не вивчили ще перших 5 карток якого небудь учебника, і через се лише псують сам россійскій язик, бо силуються вправдї писати по великорусски, але вимавляють зовсїм на наш лад по малоруски, а з того виходить той "твердий" галицкорускій язик, що єго хтось дотепний назвав "галицким язичієм". Наші "общерусси" з повним правом називають себе "твердою" партією, бо дїйстно, великорусскій язик в их виговорі звучить так твердо, що й нї слїду з тої мягкости, якою визначуєсь россійска мова, і Великоросс, єсли почує таке "глаголаніє", може з пересердя і корчів набавитись. І тямущі Великоросси певно не вдячні за "таковоє коверканіє" их язика...
Одень нїмецкій фільольоґ сказав: Die Sprache lässt sich nicht kommandieren... Ой, чому нї! Най би лише прійшов до нас до Галичини, то би побачив, як у нас сю штуку добре розуміють! У наших самородних фільольоґів нїчо не значить — нї порівнуюча фільольоґія, нї серіозна наука язика, — в диспутах язикових у нас обходять ся дуже добре без всякої граматики, не дбають і о льоґіку, у нас уже з-давна научились все те ставити до гори ногами. У нас в сїм взглядї все йде не по якимсь там засадам або правилам язиковим, а по "убіжденіям". У нас біс бери наш язик — та й на що нам він здав ся, коли ми волимо великорускій, хоч єго і не вміємо, — біс бери й мову, й літературу, коби лиш нїхто не забрав ъ, хоч найперші россійскі фільольоґи єго вже викинули і свій орґан — "Филологическій Вѣстник" давно вже видають без "ъ", бо — мовлять — дармо місце забирає.
Часто у нас люблять покликуватись на нїмецку літературну мову (Schriftsprache), але забувають, що Нїмцї (що найменше вся интеліґенція) не тілько пишуть, але й розмавляють сею мовою — а у нас і писати россійскою мовою (своєю літературною мовою) добре не вміють, а говорити то вже зовсїм нї. О тім, що у нас друкувалось на "общем русском литературном язикі" сказали россійскі критики і фільольоґи що: "єто пісано на каком то асобом русском язике", котрого в Россії не знають. Єсли-б якій фільольоґ завдав собі труду і схотїв перестудіювати з погляду на язик все те, що у нас друкувало ся з "общерусской" партії зачавши від "Слова", "Пролома", "Червоной і Галицкой Руси", а скінчивши на "Місяцесловах Ставропигійского Института" і "Приглашеніях на танцовальныи вечеринки Академического Кружка'', то він, правда, знайшов би неодно чудовище язикове, як "конскіе скачки" і т. п., лиш не знайшов би одного, а то — "настоящего русского язика". Я міг би то на примірах доказати, що навіть "Галицкая Русь", хоч як за послїдні роки підовчилась, все ще докладно не вивелась россійского язика.
Ще гірше стоїть дїло з виговором — з бесїдою на "литературной настоящой русской" мові. Писати ще йде яко тако, — хоч у немногих, — але що по россійски говорити — то вже зовсїм лихо. Найлучше свідоцтво в сїм взглядї мав видати таки Великоросс, мабуть чи не ґраф Уваров, коли переїздив через Львів, а декотрі з "русских" хотїли перед ним "похвастать ся", що уміють говорити по россійски. "Што ви намаґаєтьесь па велікорусски ґаваріть? Да ви-ж умєєтье только балтать... Ґаварітье ви, как ваш народ ґаваріт, єтo будьет ваш настоящий язик". Так мав сказати Россіянин, коли почув сей "общерусскій" галицкій язик! Оповідав се чоловік, що не належить до народовцїв, а віком, повагою і становищем, яке займає, заслугує на віру. Отже не аби-яка похвала дісталась самим начальним общеруссам, а що-ж доперва сказати-б о людях стоячих подальше від общерусского штабу, о людях живучих на провінції? Сі не допровадили навіть до такого "совершенства".
Часто мав я нагоду бувати в домах людей, котрі суть горячими исповідниками і заступниками теорії "язикового єдинства" — але тілько в теорії, бо в дїйстности сего не видно. Суть се звичайно люде честні, щирі, гостинні, про неодно можна з ними поговорити, — але лишень діткнеш сторони національности, — зараз зачинаєсь спір, котрий не доведе до нїякого результату. Переконати тяжко! Они не вірять в самостійність і будучність народу, не вірять в самостійність і красу народної мови, не вірять в україньско-руску народну літературу і відзивають ся о нїй з погордою. Так уже их навчили зі Львова! В их хатї не знайдеш нї поезій Шевченка, нї якої-небудь иншої книжки з нашої літератури. Все те проскрібовано! Их дочки сего певно не читають і часто стрінеш, що панночка і розумна, і освічена, а не прочитала ще й одної думки Шевченка, не знає навіть про таку невинну повість, як Квітчина "Маруся". Они скорше читають польскі [рідко й нїмецкі] романи, бо то не таке "небезпечне", як україньска література, і більше "паньске". А читають що з великорускої літератури? Нї слїду. Анї не читають анї "не декляміруют" Пушкина, може й не знають, що се за чоловік був, бо их батько також не знав нї великорусскої літератури, нї мови...
Учителї язикового єдинства научили свою партію лише погорджати народною мовою і літературою, а щось більше позитивного — то нї! Сторонники великорусскої мови не читають россійскої літератури і знають єї може менше, нїж народовцї, українцї, а не то, щоб говорили літературною великорусскою мовою. Они говорять таки тим нашим "нарічієм", лиш декотрі, що хотять уходити за учених, силують ся говорити по образованому і говорять язиком "Червоної Руси" або давного "Слова". Слухаєш их, то о ухо тобі будуть відбивати ся слова: сровнати, большинство, изумленіє, подражаніє, ажали, нежели і т. и. — все по малорускому виговору, — лиш не дослухаєш ся россійскої мови... Они самі вірують, що говорять по "настоящему", "так як Россіяне", але — блаженні вірующії, а той, хто трохи дїло розуміє, пізнає зараз давний, лише ще більше попсований, язик з доби Дїдицкого, т. зв. язик "висшого слога". З сего галицкого літературного язика лишило ся слїдів богато більше, нїж з нового літературного россійского увійшло. Тамтим ще й декотрі панночки, дочки "твердих" патріотів, по трохи послугують ся, та лиш по-трохи, бо звичайно говорять таки по народному, а що не читали нїчого з руско-україньскої літератури, то і засіб слів та виражень у них не богатий, отже часто хибне им добірного слова і они виручують ся по змозї язиком польским, хиба що наплине припадком яке слово з язика "висшого слога".
Взагалї я зробив лишень сей оден досвід, що руска интеліґенція з "твердого" табору відбилась, правда, і то часами досить значно від одного берега — від живої народної мови, але до другого берега, до общерусскої літературної мови — зовсїм не добилась і лишилась посеред ріки, при "язичію". Ті, що поручили Русинам идею в проґраму "язикового единства", перевели єї лишень в одній части, т. є. уміли змерзити своїй партії народну мову і літературу, а другої части, с. є. щоб их партія вивчилась тої их літературної мови, не осягнули... Здаєть ся, було би богато розумнїйше — не понехувати рідної мови, а плекати єї, виробити в письмі і в слові, а тогдї доперва по при неї вчитись і россійскої... А так не умієсь нї одної нї другої...
(Дальше буде.)
[Дѣло, 12.08.1891]
(Дальше.)
Цїкаво би було, коли-б так якій Великоросс, завіривши "Галицкой Руси", заїхав до Галичини в надїї, що тут єго "галичскіе русскіе" і порозуміють єго і з ним по россійски будуть розмавляти... Здаєсь, сердечно би розчарував ся навіть в домі самого "лучшаго русскаго патріота". Що би то було, коли-б так великорусскій гість на запитанє добродїйки: чи позволить кави чи гербати [чаю]? — ввічливо попросив: "Здьелайтье адалженье, сударіня, падайтье кофе са слівкамі". Чи не витріщила-б на гостя очи і додумавшись, що значить "кофе", чи не погадала би собі в души: що за дивний народ Москалї! пють каву зі сливками!... та й де их під сю пору дістати? хиба сушених... Так само не знала-б, що се таке: ґавядіна, жаркое, пірожное, уксус, лапша, вєртьел і т. п. Певно і панночка не знала-б, що відповісти на запитанє: "катаєт лі са по льду" і не знала-б що значить: ґорнічная, нашейник, перчатка, башмакі, чулкі, холст, хлапчатая бумаґа і т. и. — хоч усе те річи, з котрими интеліґенція часто має дїло. Я певний, що й сам честний господар дому, хоч як пильно читав "Слово" і "Червоную", був би не в малім клопотї, коли-б так гість почав з ним розмову про "пулі видьеливаємия із свінца", порадив господареви "застраховать сьебя" — або попросив хозяина: о тьетрадь, спічку, карандаш, сурґуч, — попросив: "снять єво чемодан со скамєйкі". Або так жартом поспитав: "Ньет лі здєсь портнова"? І де єсть тото "єдинство" язикове?! У нас не тілько ще не "декляміруют" Пушкина, але навіть не зрозуміли-б єгo добре, навіть не знають, що завтрак, ужін, трубка, а лишились по давному при "свіданю", "вечери", а декуди й при "коляції" і при "люльцї".
Конець-кінцем, доси не навчив ся того свого "литературного язика" нї загал "общерусскої" партії, нї навіть більша або менша половина, — навчились хиба сяк-так одиницї.
До тих належить передовсїм наша "мноґонадьождна маладьож", а головно члени віденьского товариства "Буковина". Сї завдали собі більше труду, і лекше им наука прийшла, бо у Відни могли зійти ся з Россіянами. Они більше перенялись "общерусскостію", вже "декляміруют" Пушкина, познакомились більше і з великорусскою культурою, але з тою, що єї ширить россійске правительство і поліція, бо вже перед роками один з их корифеїв вихваляв Сибір, яко "хорошую страну", а все ж і им ще богато не стає, і одного з них я сам перед роком мусїв поправляти і в невластиво дібраних словах і в виговорі, хоч я про себе ще й тепер не скажу, що умію зовсїм добре по россійски, а тогдї умів я ще менше. Також дві чи три панночки галицко-рускі навчились по великорусски — але не в Галичинї, а в Петербурзї. Одна з них, як вернула до Галичини, то вже й не хотїла розуміти по нашому, "по хахлацки"... Що они навчили ся, се не дивно, бо учились в Россії, — а не кождий, хоч би і як добрий патріот, доступить того щастя, щоби єго дїти, так як о. Наумовича образувались "на казьонной счот" в петербурских институтах. Много єсть званних, но мало избранних...
Дальше до тих одиниць, знаючих язик россійскій, належать ті галицкі "общерусси", що "по дїлам" часто їздили до Россії, і очевидно мусїли більше підовчитись. Я навіть припускаю, що они, як заїхали між коренних Великороссів, може й говорили зовсїм "по настоящому" і лише де в чім недомагали, а скоро вернули за граничні стовпи, язик им тверд на ново до "галичско-русского язичія", бо я их нїколи не чув, щоби коли розмавляли з собою по велико-русски. Але взагалї дасть ся замітити той цїкавий обяв: Чим частїйше хто "паломничає" до Россії, тим і більші поступи виявив в россійскій мові, отже декотрі члени львівского "общерусского ґенерального штабу" навчилась розмірно найбільше, — потім наступають тії з провінції, що бувають в частїйших "сношеніях" зі штабом — а загал і ті, що сидїли по далеких сїльских закутках і читаючи "Червоную" думали о "єдинстві" на самотї, лишились зовсїм по-заду і не навчились нї крихти. Остаточний результат такій, що "общерусска" партія має свою "литературную" мову, котрої не вміє... Поступи, якими она може похвалитись за 25 лїт, дуже маленькі, тим більше, коли зважити, що з Россії на науку россійского язика ложено на наших "галицких" русских" (розумієсь на руки их "учителїв") величезні суми.
Не надїю ся, щоби мене хто за той висказ посудив о денунціяцію, бо раз, се річ загально звістна — і ми читаємо про се нераз і в россійских часописях та в справозданях "Славянскаго Благотворительнаго общества", ба й сам госп. Мончаловскій в своїм "Страхопудї" подав илюстрацію, де намалював, як о. Наумович сипле з повного мішка рублї до бочки, котра представляла "русскій банк" (чи бочка була з дном, чи без дна, того з илюстрації годї було добачити, про се вже най кажуть пізнїйші виплати), — отже всї здорові знаємо, що гроші давано, — а по друге, менї і не снить ся когось з Русинів підозрівати о нельояльність. Всї Русини льояльні, а московській рубель — річ за глупа, щоби захитала австрійску льояльність... О тім кождий, хто хоче, може широко прочитувати собі в річниках "Слова", "Червоної Руси" і других. Правда люде се різно толкували, бо відома річ, що грошей в нинїшних тяжких часах нїхто даром не роздає, хиба при якій тяжкій пригодї, як повінь, голод, — і декотрі польскі ґазети писали, що рублї йдуть на політичну аґітацію та що за них кандидати "Русской Ради" перепадають при виборах. Польскі ґазети думають, що в автономічній Галичинї без грошей не можна не то вже бути вибраним на посла, але навіть і перепасти, — судять після себе... Тимчасом Москалї дають рублї — на науку Галичан россійского язика і на ширенє межи Галичанами россійскої культури. Россійскі "обєдинителї" поступають же зовсїм так, як оден з головних стовпів Австрії — Мадяри! Ті хотять, щоби всї стали Мадярами, а Москалї знов хотять, щоби всї стали Великороссами — ну, і всякими способами ширять свій язик і свою культуру. Мадяри платять за те, коли хто змінить своє прізвище на мадярске і стане Мадяром чи мадяроном [та й не оден, що перше звав ся Раковскій, Bamberger, Neumann, називаєсь тепер Rakovsky, Vambery, Nemetny], ба й вивозять словацкі дїти в чисто-мадярскі округи, щоб до них і словечко рідне не долетїло та щоб тим лекше помадярились, они гнетуть і Славян, і Румунів та й Нїмцїв, і хоч их робота не вийде в хосен а радше на шкоду Австрії, то прецїнь им за се нїхто й слова злого не скаже, а навпаки, Neue Freie Presse величає их розум політично-державний, а галицкі Поляки від часу до часу їздять до них в гостї до Пешту і цїлують ся з ними, як "два братанки". Зовсїм те саме, що Мадяри, чинять і россійскі "обєдинителї". Они несуть також свій язик, свою віру і свою культуру між инші народи. Не забули і про нас Русинів, навіть в Галичинї. До Галичини, в чужій державі, годї було им прикласти тих мір, яких уживають в Українї, годї нам в Австрії заказати розвивати свою літературу, тож і обібрали для своїх цїлей иншу дорогу, — проповідуванє євангелія "єдинства язикового і національного". Охочі до сего апостоли знайшлись таки межи самими Галичанами, а що boli gardło śpiewać darmo, то они й сказали своїм покровителям і наставникам після россійскої пословицї: "Услужу брат, нье в службу а дружбу а ти памаґі дьенжонкамі!" — а россійскі "обєдинителї" радо й помогли, думаючи: "Будьет рубль, будьет і ум". От з-відси то взялись "пособія" для "ньекoтopиx ліц" в Галичинї. Розходилось же лиш о язикове і культурне "єдинство"... Беруть "пособія", то беруть і не за дармо, бо за те несуть "общерусскій" язик і россійску культуру для одної части безязичних Русинів в Галичинї. Йде добро за добро, прислуга за прислугу, і нема в тім нїчого незаконного. Тих "пособій" не можна й за зле брати, бо будь-що-будь праця не аби-яка — учити галицку Русь "общерусского язика"! Не можна им і завидувати, — они-ж мають і де-що доброго за собою: поясняють, чому то декотрі люде так неждано зміняли свої погляди і пересвідченя та позбувались их, як старого галицкого сїрака або україньскої свитки, бо-ж прецїнь звістно, що россійска шуба більше гріє, нїж сїрак або холодом підшита свитка... Отже річ ясна, на що йдуть "пособія" — а підозрівати укриті в них цїли не годить ся... Инше знов дїло результати науки, — над тими вільно кождому застановлятись. Про результати ми вже сказали своє слово, а "покровителї і благодїтелї" нехай вже радше про те не питають, а вдоволяють ся тими адресами, що им з-відси від часу до часу шлють ся.
Які результати — в пропорції до виложених сум — дуже малі, се ми знаємо. Досить сказати, що наші "общерусси" не знають навіть як вимовити слово "дьенґі" [не диво, наша Русь мало их має], а коли "Варшавскій Дневник" умістив був звістну статью про "ворів" і "мошенників" в "Заведенію", то були на провінції такі "общерусси", котрі ті слова зрозуміли так, що по россійскі "вор" значить "директор банку" а "мошенник" — касієр. Такій то, бачите, результат 25-лїтного труду і науки! Нема що казати, ті лєкції "общерусского" язика давані Галичанам — коштували трохи за дорого, і не помилимось, таксуючи, коли возьмемо, що кожде слово, яке "галицкіє русскіє" сяк-так похопили, коштує не копійку, не рубля, не десять, може й не сто, a мабуть кругло тисяч... Можна побоюватись, що як та цїла наука дальше буде йти так, як доси, то одного дня всї "казни" в Россії лопнуть, збанкротують... А чи не лучше би було — обернути гроші на якусь иншу, людяну і реальну цїль?...
Автор брошури "В один час" мав надїю навчити галицку Русь по россійски за одну годину, а тут минуло 25 лїт, і, мимо великої форси, нїчо з того! Що-ж тому за причина: чи партія "общерусска" в Галичинї така непохіпна, чи сама идея така глупо-непрактична? Се питанє лишаємо без прямої відповіди, а скажемо, що "общерусскість" в Галичинї могло би поставити на ноги одно хиба — австрійске правительство. Оно одно ще могло би порадити, коли так, як наші "обєдинителї" прийде до "убіжденія", що в Галичинї живе той сам нарід, що коло Москви та Петербурга, і сли не має, то повивен мати тую саму мову. Сего питаня оно й не потребує студіювати, а може повірити так на слово "Червоной Руси", як вірять наші "общерусси". Тогдї, як з уряду заведуть россійскій язик — замість нашого — по школах народних і в наших ґімназіях у Львові та в Перемишли, чей і наука "общерусского" язика пійде лучше. Наше "нарічіє" пійде в одставку і не буде стояти на завадї. Пос. Романчук не буде вже міг домагатись руских шкіл, бо п. міністер скаже єму, що за ним нема тих "міліонів", котрі стоять за послом Антоневичем, — що наша народна мова не годить ся до шкіл, і заведе нам науку "настоящого" язика, як в Москві і Петербурзї. Правда, буде мати і п. міністер, хоч би і яка мудра голова, не оден твердий горіх розкусити. І так буде мусїв скликати анкету з фахових славістів зі всїх австрійских університетів, — завізве може і д-ра Брікнера з Берлина і других, — розуміє ся, з виїмкою одного д-ра Ом. Огоновского, — щоби видали свій суд о тім галицкім "общерусскім" язицї, на основі давного "Слова", "Пролома", "Червоної Руси", "Страхопуда" і т. д. Учені роздивлять ся: що то за диво, нї пес нї баран, — а вкінци скажуть словами россійских філологів: "Етo какой то асобий язик" а п. міністрови вияснять по нїмецки: "Es ist ein Russisch zum Teufel holen — і негодить ся до школи. П. міністер немало счудуєсь, що Русини свого "літературного" язика ще не знають, а щоб тому зарадити, буде мусїв, які тепер для будучих учителїв нїмецкої мови, установити стіпендії для учителїв "общерусского" язика. Пос. Романчук з пп. Барвіньскими, Вахнянином і другими будуть мусїли поїхати до Москви "абучать ся". Хто знає, може ще й спровадять из Россії кількадесять учителїв і учительок... Нинїшні рускі шкільні учебники "предадут ся всесожженію", щоб і слїд из "исковерканного" язика загинув, а натомість зладять нові або — ще лучше — спровадять их просто з Россії. Тогдї аж буде на Руси благодать, "Галицкая Русь" і товариші "восторжествують", а ми діждемо ся того щастя, що совіт "Народного Дому" своїх бурсаків пішле вже до ґімназії в своїм будинку, а не до жидівскої...
(Дальше буде.)
[Дѣло, 13.08.1891]
(Дальше.)
Тогдї, як правительство австрійске з уряду заведе россійскій язик на місце нашого — ученики, заким вступлять до ґімназії, вже дома мусять підготовитись в "родном" літературнім язицї. Отже треба буде зладити для них малі вправи, хоч-би на взорець давних коменюшів нїмецких, а що народний язик буде прогнаний, нїмецкій не буде зрозумілий, то возьмесь до помочи польскій, і як ми колись учились: der Arm — ramię, der Hals — szyja, der Bart — broda і т. д., так наші дїти будуть учитись: "плотнікь" cieśla, "зодчій" — budowniczy, "кірпічь" — cegła, "ньобо" — podniebienie, "пальезной" — pożyteczny, "весьолой" — wesoły, "портний" — krawiec і т. д. — і будуть читати "Аісти едят ляґушек" — Bociany jedzą żaby, "Пйотр ньесьот карзіни" — Piotr niesie koszyki, "Дама в ґородах страят із кірпіча і пакривают жестю" і т. д. Тогдї вже буде рай на Руси і наука літературної мови буде бодай для интеліґенції обезпечена, — бо що-до народу, то не знати, чи задумають і для него завести єї від разу, чи може схотять давати науку літературного язика малими порційками після дотеперішної системи "Науки" "Русской Ради" і изданій общества Качковского. Що тогдї "Червоная Русь" і єї товариші будуть "давольни" і будуть співати "многая лїта! ми Русь спасли" — віримо, але чи рускі матери і их дїти, котрим прийдесь за-для чужої мови позбуватись рідної, — чи ті будуть вдоволені, чи буде вдоволений рускій нарід, — в се як і в хосен, якій з того би вийшов, ми не віримо.
Наші селяне і так нерадо посилають дїти до школи, боячись, щоби в польских школах не спанїли і не відчужились, а чи тогдї було би лїпше? Представмо собі: прийде мати до сина відвідати єго в школї і запитає:
— А що, синку, дїєш? здоров? як наука йде?
А син відповість по вченому:
— Нічево, матушка, харашо! Как ти пажіваєшь?
— Ей, чось я тебе, синку, добре не розумію.
— Да што матушка, што нье панімаєшь? Нам ужь ньельзя ґаваріть па хахлацки...
— А чи не пійдешь, сину, зі мною по обідї?
— Ньет, нье льзя матушка, ми имєєм послье абеда уроки.
— А що-ж то за вроки?
— Уроки его значіть: ми абучаєм са.
— А не треба тобі, синку, грошей?
— Да нужно, матушка, дьеньеґ на тьетрадь, карандашь і бумаґу.
Запитає мати, чи добре єму дають їсти, а синок буде розказувати, що він "ужінаєт", що "завтракаєт", скаже, що "палучаєт" і "ґавядіну" і "пірожноє" і т. п., — а мати буде слухати, слухати, і що на се скаже? Чи не заплаче з жалю дома перед кумою:
— Ото вам, кумо! дала-м дитину до школи до ґімназії, та й ще всї казали, що то така справедлива наша руська школа, а то, бідна головко, дитинї зовсїм язик покрутило. Все вам лиш "лзякає" та "матушкає", і згадує про якісь вроки, що єму их мабуть в школї починили...
Чи не буде то комедія з тою наукою? І що сказав би на се рускій народ? Він тепер не розуміє моральної вартости сеї теорії "общерусского єдинства", тож єго й можна часами нею опутати. Спізнав би він єї аж тогди добре, коли-б усї задушевні бажаня наших "обєдинителїв" сповнились, — і що то би сказав, коли-б побачив, що ся интеліґенція, котра єго все завіряла, що она кров від крови, кість від кости єго, — чужа єму, він єї мови не розуміє, бо она відцуралась єго бесїди, за-для того, що она мужицка!... Єму мабуть було-б все одно, як супліки би єму писали та як єго би в школах вчили: чи по польски, чи по россійски, бо він, чи сяк чи так, не розумів би. Отсе був би цїлий хосен, наколи-б у нас тая теорія "єдинства" язикового і народного з Великороссами принялась, наколи-б наша интеліґенція позбулась рідного народного язика і на-силу заступила єго россійскним.
З цїлої идеї "єдинства" хиба один хосен, що роздор точить сили нашої интеліґенції, на утїху нашим противникам, та що одна часть рускої интеліґенції не знає добре нї свого, нї pocciйcкoгo язика і через те не може враз з другими трудитись над дальшим виробленєм рідної мови. Вкінци ще й такій хосен, що другі з нас глузують, що ми ще самі не знаємо, що ми за нарід. Та й як не глузувати, коли речник "общерусскої" партії заявляє, що нехай се наука рішає і скаже: що ми за одні? Дитина, що зачинає говорити, знає вже, як она називаєсь, — лиш ми, нарід, про котрий пок. архикнязь Рудольф сказав "Die Ruthenen — ein altes Culturvolk" малиб ceгo ще не знати й відкликуватись до науки. Виходить справдї на те, з чого кпив Шевченко:
"Най Нїмець покаже", а до того й "исторію нашу нам розкаже".
Наука не надає имен, хиба лиш диким народам, і то зважає: як нарід сам себе кличе? До науки належить, — розслїдити: чи се все правда, на що ми яко відрубний нарід покликуємось, а матеріяли до сего ми їй самі маємо доставити. Кождий нарід, хоч-би числом і не великій, єсли твердо стоїть при своїй народности, при своїй мові, і витревало боресь о приналежні єму права, знайде прихильність у всїх справедливих та розумних людей, ба й противники, хоч не раді, а таки мусять з ним числитись. Лишень народу, що добровільно стає причепою другого, нїхто поважати не буде. А чи господинове "обєдинителї" не задумують зробити се в нашим народом? Чи проґрама "єдинства общерусского" не задумує учинита з нашого народу і в нашої мови те саме, що хотїли Поляки перед 1848-им роком і довгій час ще по 1848 роцї — тілько в зміненій формі? Они також хотїли — і менї самому ще перед кількома роками лучилось се чути, — язик рускій уважати лишень за нарічьє польского, і голосити так світови. Наші батьки в 1848-ім роцї супротив того прилюдно запротестували — і нинї всї тямущі Поляки самі вже в се перестали вірити, а "обєдинителї" хотять сего самого, — тілько, щоби рускій нарід був причепою великорусскою, а єго мова нарічєм россійскої.
І що ж ся теорія для нас доброго принесла? Вдячний був би я дуже "Червоної чи Галицкої Руси", коли-б схотїла вичислити ті всї здобутки і користи, які она до сего часу дла галицких Русинів принесла. Я их не можу добачати. Під взглядом розвою нашого язика і літератури — нїчого не придбала, — а навпаки, ще спинила єго. Чи застрашила може наших противників? О, добре застрашила! Противники використали єї для себе зі всїх боків. Зробила она те, що "Тирольцїв всходу" представлено як елємент небезпечний для держави, і хоч Русини все свій обовязок супротив держави і династії совістно сповняють, — то все-ж дано сему віру. Довгі лїта нас поборювано, підозрівано найльояльнїйших людей, і довгого треба було часу, заким сей поглядь на нас змінив ся. Нас не боялась, лиш мала плащик — до упослїджуваня нас. Будь-що-будь австрійскі мужі державні чей вже на стілько посїдають знаня з етноґрафії та исторії, що знають: які народи замешкують австрійску державу, — знають добре, що суть Ruthenen, aber keine Russen, і що Русини, не одно й те саме, що Великоросси. І власне длятого, що мужі державні знають: що ми за народ? — толкували собі идею "общерусского єдинства" инакше, не "идеальним" літературним поглядом, якій мав не один добродушний "твердий" Русин. Им того годї зрозуміти, бо не видять подібного приміру добровольної резиґнації з своєї индівідуальности народної у нїякого другого народу славяньского. Не зрікають ся своєї мови нї Словінцї на користь сербско-кроатскої, нї навіть Словаки на користь ческої, — тож й не диво, що нас легковажено. Треба було вислужитись нами — н. пр. в роках 1873 —1879, то вислужились, а не треба нас було, то про нас і байдуже. Про Русинів світа став забувати і нинї ще неодному Русинови на чужинї прикро стане, коли люде, що лише де-що про нас знають, питають єго: що то властиво за нарід? — Они знають лиш одно, що в Галичинї нема Великороссів, отже гадають, що там лише самі Поляки, а Русини — се або якась відмінна порода Поляків, або якась циганьска нація. А хто-ж тому винен, що про нас так мало знають? Винні ті з наших представителїв, що не хотїли нїчого чути про Україну і про мало-рускій нарід в Українї, а все світови очи милили, що в Россії самі Великоросси та що — Русинів в Галичинї подавали — єсли не за Великороссів то за щось инше, лиш не за Русинів, — до "єдинства" признатись не мали відваги, а зазначити окремішність і самостійність свого народу і єго мови не хотїли. Не піднесли нїколи сміло і отверто народного прапору, не сказали нїколи: чиї ми сини, яких батьків, ким за що закуті? Инакше би нас світ поважав, коли б наші представителі були єму пригадали, що ми той нарід, що своєю грудію боронив Европу від азійских диких орд, засїваючи своїми кістьми і кровью буйні степи України, — той нарід, що вставав до борби за свободу і волю, і знеможений кровавими боями та лихими невзгодинами вправдї упав, но не загинув, а встав до нового житя і враз з другими рівних для себе прав жадає. Та, на жаль, народної идеї у нас не підношено, а "єдинством" єї ще затемнювано.
В 1848 роцї піднїс був Григорій Яхимович враз из другими Русинами идею народну — а всї тогди громадились в коло него, a й світ про нас зачав говорити і нами займатись. Відновив єї посол Романчук в соймі в 1890 роцї — та, на жаль, часть Русинів підюджена виступила за се і против него, і против народної идеї... От і цїлий хосен того нашого "єдинства", що дістало свій початок в 1866 роцї!...
Запитав я раз одного з виднїйших людей "общерусское" партії:
— Коли се вже має бути правда, що ми один нарід з Великороссами, то чому-ж сего пок. Григ. Яхимович і другі не заявили вже в 1848 роцї, аж ви з тим виїхали в роцї 1866?
— А, бо тогди в 1848 роцї, — відповів менї — ще не було на часї.
— А в 1866 роцї було на часї?
— Тогди, в 1848 роцї, они бояли ся признатись до того, бо ґраф Стадіон сказав, що єсли Русини [Ruthenen] те саме, що Россіяне [Russen], то він волить Поляків.
Мудрий арґумент! — тілько шкода, що не переконує. Коли-б Русини в 1848 роцї були бояли ся, — як се "обєдинителї" xoтять вмовити в людей, то би були й не признавались до православної України, а заявили себе просто "греко-кат., цїс.-кор. галицко-руским народом" [як би карієровичам та шкаралупникам подобало] і певно були би ґр. Стадіона зовсїм а зовсїм таким заявленєм успокоїли. Оно все-таки було би "благонадежднїйше", анїж признаватись до єдности з Україною, з потомками буйного православного козацтва та — гайдамаччини... Сїй казцї ми не віримо. Лучше сказати отверто, що декотрим Галичанам з "єдинством" добре [бо загал общерусской партії не має хісна] і кілько разів Русини могли-б погодитись, они нїколи до того не допустять і длятого так завзято виступила і против Романчукової проґрами. Сему вже повіримо, бо на се й доказів не хибне...
Не маю тут на гадцї тих з т. зв. "твердої" партії, котрі "єдинство" идеально розуміють, а маю на думцї ті одиницї, що "твердій" партії накинулись на диктаторів, розумію тих апостолів "єдинства", що опанували опінію "твердої" партії і на єї кошт позволяли собі за богато, аж наконець акції того дивного "єдинства" так низько упали... Загалови Русинів тих прерізних комедій і авантур було за богато і він подав ся в другу сторону, де подібних комедій не бачив.
(Конець буде.)
[Дѣло, 15.08.1891]
(Конець.)
Не гадаю боронити народовцїв, бо я не покликаний до сего — они знають самі, що загал Русинів, як дотепер, их по дїлам судити буде і они ними найлучше оборонять ся. Одного однак им нїхто не може відмовити і се мушу признати, що все були щирі, отверті і поступали консеквентно. Виключені з товариств, де верховодили "обєдинителї", не закладали рук, орґанізувались у власних товариствах, тримали ся все своєї народности та рідної мови, і хоч з початку йшло тяжко, виробили єї в письмі й літературі і на сїм поли за двацять лїт зробили дуже богато. Не забували на ширшу публику, ширили між нею твори галицких і україньских писателів, будили свідомість в масах народних і виросли з часом в сторонництво, котрого не можна було більше иґнорувати, як до року 1880, і их співучасть при виборах показала ся необхідно потрібною. Они заявляли кілька разів готовість до згоди, — не их вина, єсли до неї не прийшло, бо загалови т. зв. "старої" партії, що також бажав згоди, не стало на стілько рішучости, щоби полишив на боцї тих, котрим згода була не на руку. Єсли-ж народовцї вкінци зірвали, то я сему нї крихти не дивуюсь, бо-ж се не солідарність, коли жадного народовця не приймало ся до "Народного Дому" та до "Ставропигії", коли наважено ся викинути всїх народовцїв з заряду "Народної Торговлї", — то не солідарність, єсли часописи "обєдинителів" болотом обкидали найдїяльнїйших руских послів-народовцїв в часї, коли всї посли мали йти разом, а "стара" партія на те мовчала... Хто не хоче йти з часом, — над тим переходить час до порядку дневного. І я се вже запримітив на перших зборах членів "Народної Ради", де я бачив до 300 членів, а до 100 селян, — а на зборах "Русской Ради" кілько було всїх членів? кілько селян? Вже тогдї можна було вгадати, що народовцї возьмуть уже незабавом справу руского народу в свої руки, — бо они не замикали ся в своїх товариствах, а йшли в світ межи люде, длятого і люде до них горнулись. Их провідники не "росказували" загалови своєї партії, но йшли і трудили ся спільно з загалом. Длятого і стали горою. Поступали льоґічно і все стояли на основі народній та й з неї не зійшли нїколи.
Навіть що-до відносин до россійского народу, єго мови і літератури поступали народовцї більше розумно. Пізнавали великорусскій нарід не тілько з "Московских Відомостей" Каткова або з "Червоной Руси", але з великорусскої літератури, з власного житя народу великорусского. Они, правда, не славили царского ряду і поліцейских порядків, але й нїколи не заявляли якоїсь ненависти до самого великорусского народу. Они навіть читали з россійскої літератури більше, нїж галицкі "общеросси", бо й перекладали твори знаменитших россійских писателїв для ширшої публики, і хоч не приймали россійскої мови за свою, бо рідної не позбулись, так як "обєдинителї", — то однак не цурались єї — і не один народовець знає лучше россійскій язик, як декотрий з корифеїв "общерусскости". Добре по-при рідну мову уміти всї мови славяньскі, отже і мову великого россійского народу. Хто має нагоду навчитись єї, певно се єму не завадить, — лиш не треба єї так калїчити, як се чинять наші "обєдинителї", бо се мова мягка, хоч до науки не так легка, як се здавалось і здаєть ся нашим "общероссам" — она може найтяжша зі всїх мов славяньских.
Народовцї були консеквентні — і з их трудів єсть якась познака, єсть уже якась позитивна користь для народу, — а сеї консеквентности я у т. зв. "твердої" партії добачити не можу. Не єсть се консеквентно, аж по 18 лїтах від памятного в 1848 роцї розбудженя Русинів прийти до мнимого правдивого самопізнаня своєї народности та пізнаня правдивої літературної мови і ще по 43 лїтах лишати се питанє отвертим для порішеня науцї... Не можна також назвати консеквентним поступованє, коли приймаєсь сусїдну [великорусску] мову за свою літературну, а не умієсь єї нї в письмі нї в слові, ба навіть не завдав собі труду, щоб єї навчитись, — не знати літератури россійскої а рівночасно судити про україньско-руску літературу, не читавши єї і не знаючи єї, а віруючи лишень на слова кількох людей, котрим она на завадї. А вкінци і се не консеквенція — кидати нинї каменем на Україну і на козацку бувальщину, про котру в 1860-тих роках думалось инакше. Все-ж, здаєсь менї, Хмельницкій, Сагайдачний, Дорошенко нам Галичанам близші, нїж Потемкини, Меншикови і т. и. Також треба би Галичанам запитати ся: чи звиж 17 міліонів Русинів-Українцїв під Россією того "общерусского єдинства" бажає?...
У загалу "общерусскої" партії не можна похвалити і того, що він усе слїпо йшов і йде за голосом "обєдинителїв" з ґенерального штабу, не розбирачи: чи все в дїйстности так єсть, як тії в своїх oрґананах им представляють. Добродушне довіріє чи зауфаніє [сказавши висловом нинїшного предсїдателя "Народного Дому"] єсть певно одною з честнот, но лишень до певної границї — і все не завадить дивитись трохи критично, більше самостійно, бо тогдї оминесь не одного промаху, і чужі будуть менше людей невинних підозрівати. На кождий спосіб нерозумно то — дати поодиноким одиницям з посеред себе, і то не все добре дібраним, мандат до уряджуваня різних авантур, і брати се на свою одвічальність, ба навіть і ідентифікувати ся з ними, брати их особисті промахи за промахи партії, ба навіть за промахи народу, і обдаровувати их дальше довірієм, хоч они дїлали навіть зі шкодою для загалу партії, або для поважних виднїйших осіб з самої-ж партії [гляди исторію адреси Аристову] — а все те з боязни перед накинувшими ся загалови партії диктаторами. А прецїнь ми бачимо, що мовчали і мовчать та солідаризують ся з ними навіть ті, котрі за-для свого становища яко посли, чи яко предсїдателї институцій, того чинити не повинні. Мене се дивує тим більше, що в т. зв. "старій" партії бувають і люде чистого характеру, котрі до гадки "єдинства" пристали більше з відчаяня, бо им і противники, і власні проводирі підорвали і відняли віру у власні сили свого народу, у власні сили их самих, яко интеліґенції свого народу, — і они гадають ще "єдинством" Русь галицку спасати. Тілько-ж можна мати право жадати від них, щоби схотїли близше приглянутись учинкам своїх диктаторів, аби пересвідчитись, чи можна слїпо вірити в их слова, як в "євангеліє", a потім щоби глубше застановились: чи з того "єдинства" буде спапсеніє, чи радше загуба народу? Що они того не чинили доси й тепер не чинять, се беру им за зле. І Поляки [хоч не всї] йшли за голосом авторів конфедерації в Targowiсy, щоби спасати ojczyzn-у, а поклали єї лише скорійше в домовину... Партія, котра позваляє своїм самозванцям-диктаторам народність і мову возити як теля або корову по ярмарках до Москви і до Петербурга, — не може устоятись, тож і не дивно, що промахи і авантури одиниць відбились опісля на цїлій партії.
Не бачу також нїкої консеквентности в поступованю "общерусского" ґенерального штабу супротив загалу своєї партії, — консеквентности тих, що накинулись партії на диктаторів-апостолів, чи то они з "Червоної Руси", чи з "Страхопуда", чи з "Заведенія". Члени "общерусскої" партії ишли за ними все, хоч-би і в огонь, — самі яко [більше або менше] идеалісти на точцї "єдинства" вірили також свято в "идеальну" вдачу "обєдинителїв-диктаторів" і в голошену им чистість та святість своїх "убіжденій", вірили в их идеальне "безсребролюбіє", а всяку гадку що до "пособій"* відкидали, яко лож, клевету, боролись за идею "єдинства", слухала своїх апостолів і, немов залюблені наречені, неодного не хотїли видїти, ба навіть декотрі брала ще й на свій рахунок их безголовьє або их зловчинки. А господинове-диктатори що для них зробили? Тілько й всего, що співали им усе одну й ту саму пісеньку про "єдинство", щоб им партія вторувала, — а загал добродушний і підтягає і вірить у все, що єму скажуть чи напишуть в "Червоной чи Галицкой Руси" або "Страхопудї", господинове ж диктатори дбають більше про себе, а про загал партії не ось-то дбають. Бо чи-не так? От на примір: господинові ті — хоч им ще розмірно менше було треба, як прочім, — їздили по "уроки" до Россії, бували на всяких торжествах, неодно бачили, красно их там приймали, водили всюда, гостили, ба ще декотрих і малювали... не забули они й про гостинець на дорогу, вертались не з порожними руками... і дома позваляли собі не одно "развлеченіє", так н. пр. в "Заведенію" декотрі учились "пливати" [як свого часу "Пролом" писав і ще жартовливо додав, що не можна навчитись "пливати", доки води в уха не набересь], а члени их партії що з того мали? Чи ті господинове подїлили ся з ними нагородою за "прилїжность"? чи брали их з собою в гостину до Россії, щоб і они подивились на тото "благоденствіє", про котре все в "Червоной Руси" читають?... Нї, они не зазнали нї одної з тих благодатей, a з науки "пливаня" тілько им і користи, що декотрі ще й до сегодня не можуть відобрати своїх грошей... Они лиш "чашкамі пастучалі, да чаю нье відалі".. Господинове диктатори не показали им навіть "счетов", аби могли бодай знати, яка висока цїна тих "убіжденій"... може б і они тогдї висше тую добродїтель цїнили...
Господинове диктатори не подбали навіть о "моральне добро" своєї партії, і дуже неконсеквентно поступали, бо говорили їй усе про язикове "єдинство", а не вказали нїколи дороги, як єго доступити — і надїї завели добродушних... Се-ж був прецїнь першій обовязок апостолів "єдинства" — і се повинні були они зробити. Чому сего не зробили, годї зрозуміти, але оно дуже не льоґічне і виглядає так, мов-би боялись, що — ануж послушні члени партії справдї возьмуть ся роскусити горіх язика россійского, а тогдї на дїлї побачать: яке тото"єдинство"? — і ще, чого доброго, відречуть ся і своїх проводирів і цїлого "єдинства"!...
Та "вольному воля". Хотять господинове "обєдинителї" мати доконче великорусскій язик за літературний, за мову интеліґенції рускої в Австрії, бо она им здаєсь висшою від рідної — добре! нехай по 25-лїтнім ювілею проголошеного "єдинства" дожидають ювілею 50-лїтного... Може при святкованю того ювилею будуть уже вміти не тілько "проповідувати" єго, але й говорити ним, — але поки се буде, не мають чого сердитись, що народовцї і ми всї Русини не хочемо збуватись рідної мови і не пишемось на их "єдинство" — хоч-би лише для того, що господинове "обєдинителї" самі дали нам відстрашаючій примір в тім взглядї. Их поступи за 25 лїт в "литературном" язицї нас нїяк заохотити не можуть...
[Дѣло, 17.08.1891]
17.08.1891