МАЙКЛ

 

Її видавали руки, вірніше кисті рук, руки були закриті вишитою сорочкою. Кисті, великі, як в чоловіка, результат тримання в руках інструменту: вили, граблі, сапка, мотика, коси і навіть сокири, бо вона бойківчанка, а бойки — це гори. Це і було бойківське свято, тільки в місті, і її попросили, внучка запросила, приготувати справжню бойківську страву.   

 

Страва називалась товкмач. Вона і варила її в казані. Розпалила на площі, на плитах багаття, поставили справжній казан, налила води, насипала бульби і додала пшона, посолила. Все. Коли все заварилось, вона потовкла це поліном. Звичайним поліном. Товкмач. Потім частувала охочих.

 

Вбрана в вишиту сорочку, в таких в селі вже ніхто з молодих і не ходить, запаску, ще її мами зі скрині, і хустку. Вона не знає, наскільки все це вірно і автентично. Внучка, яка танцює в ансамблі, свою сорочку, запаску, хустку купила в Польщі. Каже, це справжній одяг, так колись ходили вбрані, давно. Напевно. Внучка, вона дуже цікавиться цим всім, давнім життям.     

 

Такі руки розбиті роботою, важкою фізичною працею, з дитинства до старості, мільйони годин на великому полі, під сонцем і потрібно спішити, бо дощ і сіно промокне, або вітер, або раптом засніжить, ви уже не побачите. Зараз, так ніхто не гарує, «найбільша корова» — це маленька коза і то в кого діти маленькі. Поле, город, та і того клаптика землі ніхто не береться засадити, не спішить обробляти. Так, для себе, трохи бульби, квасолі, зелень, часник, ще є сили копати. Для чого, кажуть сусіди, якщо можна купити, аби були гроші.

 

Гроші — це все, і їх заробляють в далеких містах. Далеких — це в Чехії, Польщі і, звичайно, — Москва. Ближче буває, це тут, водять маршрутки, ремонти, будови. Гроші це церква, мурована нова, замість старої, та була дерев'яна, це великі будинки, вагонка, нові телевізори, пралка, комп'ютер і навіть джакузі, є й таке, але головне — це машина. Це не просто колеса, як каже внук, це престиж. Дочка, коли в нього машина в ремонті, ніяк не приїде в село. Електричка, маршрутка — ні, вона не поїде, тільки власним транспортом, бо вона втратить лице. Це її внучка так усе пояснила. Внучка дивна, каже мама її, непрактична, читає книжки. Гроші це все, а земля це минуле, земля — це тягар. Ще з лісу можна принести хоч ягоди, або гриби, люди збирають і продають. Могли би — всі гори, ліс вирубали, все прочесали, все винесли, на продаж. Хто багатший, того й поважають, а наука, книжки, хто тепер читає книжки. В ресторані весілля на сотні людей, наряд молодої, такий як в каталозі, фотограф замовлений, є навіть відео, подарунки гостей, квіти, шампанського море. Які там вишиванки, запаски, хустки. Головне, щоб всі бачили — дорого, й заздрили.

 

Її дочка зростала в комфорті міської квартири й не знає, як то зранку, ще сонце не стало, вставати до праці, як все літо, дитиною пасти корову, як збирати ті афини, а потім продавати, як бігти, бо дощ і треба сіно сховати. Босі ноги, хата з смереки, все це добре в піснях, а насправді життя тут у горах — це труд, її мама це знає. Знає, що вариш товкмач, бо нічого вже більше немає, вариш і їж, бо він дає силу, одні вуглеводи, цілий день працювати, ввечері  впасти і зранку знову встати й піти, бо літо, погода, а вона не чекає, скоро осінь і потім зима.

 

Так, коли син зробить машину, вона в гості приїде до мами на празник. Лікарка, кажуть люди, хоча вона медсестра, але руки її, панські руки, вони все помічають.                 

 

 

15.09.2016