Жага відплати

Цей потяг паризького метро їде не завжди так плавно, як ті, що на нових чи повністю відремонтованих лініях. Адже на нових лініях нема водіїв, і вони цілком автоматизовані. Тому будь-хто може сісти із самого переду й дивитися через лобове скло на тунель й відчути себе машиністом.

Але на цій лінії метро ще іноді шарпає. В кабіні досі людина. Здається, то був молодий кучерявий мулат. А ще в цьому вагоні впадає в око те, що білошкірих людей всього один проти двадцяти інших. Передовсім, чорношкірих, рідше – мулатів, азіатів, арабів. Дехто із них явно мусульманин, адже вбраний у традиційний одяг.

У тому ж вагоні навпроти виходу стоїть дівчина із України. На її шиї — малесенький срібний хрестик. Раптом один із темношкірих почав говорити до неї. Коли він зрозумів, що дівчина не розмовляє французькою, то, переповнений ентузіазмом, майже що змусив старшого білошкірого француза перекладати для неї на англійську.

Як виявилося, він хотів сказати, що у цієї дівчини дуже хоробре серце, бо вона отак просто носить на грудях хрестик. Він говорив це захоплено і голосно, довго, показуючи пальцем на її хрестик і на свої груди. Він казав іншим людям, що вона — хоробра, адже багато-хто не ризикнув би отак просто носити на грудях свій хрестик.

І було видно, що деяким іншим пасажирам — переважно темношкірим, адже їх там була абсолютна більшість — не подобається його захоплення. Попри те, чоловік повторював ці слова кілька разів, наче мантру, аж поки не вийшов на своїй станції.

Перед цим дівчина і справді помічала насторожені погляди оточуючих. Після цієї розмови вона зрозуміла, що справа була у малесенькому срібному хрестику, про який вона взагалі забула, адже це для неї — звична річ.

Її, дівчину з України, така увага до хрестика, певна річ, вразила, адже то просто хрестик, це ж не обов’язково свідчення того, що ти — християнин, адже скільки людей в Україні носить хрестики чи вервиці згідно із традицією, з огляду на внутрішню потребу, через звичку чи суто як прикрасу.

В той же час, тут, у Франції її хрестик опинився у центрі уваги.

Шість років тому один львівський історик, що спеціалізується на Франції, зазначив своє застереження щодо дій французького уряду. Мовляв, шкода, що Франція – країна із одним з найлояльніших імміґраційних законодавств – із такими труднощами надає українцям візи, дозволи на проживання, громадянство у той час, коли вихідці із колишніх французьких колоній отримують аналогічні дозволи та документи значно легше і простіше.

Українці ж, як і французи, – європейці, християни, приналежні до європейської культурної й літературної традиції. Французи та українці, врешті, мають дещо схожу історичну пам’ять, це все ж таки один континент, схожі історичні віяння, революції, війни, трагедії.

Звісно, вів далі той викладач, що Франція почуває провину перед колоніями. А колоній, до речі, Франція мала багато, зокрема у Африці: величезна частина Африки підпорядковувалася їм. У багатьох із цих країн французька й досі залишається однією із мов, якими розмовляють; а в деяких навіть є державною.

Крім того, багато десятиліть французького панування на тих територіях не могло минутися безслідно: мова, культура, торгівля, місіонерство, адміністрація, законодавство. Відтак, на думку французів, краще запрошувати до себе саме вихідців із колишніх колоній. Адже вони, вихідці, по-перше, так би мовити культурно приналежні. А, по-друге, французи почувають перед ними провину.

Перед українцями провини немає. Тобто ми могли б сказати, що французи разом з іншими великими державами, які брали участь у розподілі світу після Першої світової, вирішили, що полякам держава потрібна, а українцям — ні. Але хто би про те пам'ятав? Врешті, то всього-на-всього історія.

А зараз цікавіше майбутнє.

Тож якщо повернутися до майбутнього, то вже тих кілька років тому ми розмовляли про Францію і колонії, про несправедливість, почуття провини і те, що чекає на французів, якщо вони отак продовжуватимуть втамовувати його. Вірогідно, думали ми, натхненні розмірковуваннями того історика, французи дуже скоро пошкодують. На жаль, так і сталося.

Адже вони сколотили собі небезпечну суміш: надали громадянство тисячам людей, які знають мову, знають культуру, людям, які претендують на те, аби бути майже-французами. І разом із тим, Франція запросила до себе тих, кого вона раніше несправедливо поневолила, тих, хто міг би бути ображеним. Не кажучи вже про, скажімо так, релігійне різноголосся.

Згідно з даними Національного інституту статистики і економічних досліджень Франції (Institut national de la statistique et des études économiques – Insee) за 2012 рік 44% іммігрантів прибуло із Африки та Азії (30% та 14% відповідно). З них найбільше із колишніх французьких колоній – Алжиру, Марокко та Тунісу, в яких іслам є абсолютно домінантною релігією (99%, 99% і 98% відповідно).

До слова, станом на 2005 рік у Франції діти уродженців Магрибу (Алжир, Марокко, Туніс, Західна Сахара, Лівія й Мавританія) складали 38%, а з Субсахарської Африки – 16%. В той же час частка дітей імміґрантів з Європи становила 27%.

Європейці, очевидно, зробили неймовірну помилку: втрутилися і використали. Зокрема Африку. Ймовірно, там мало би бути все по-іншому. Однак погляньте на мапу континенту. Як багато кордонів там накреслено під лінійку.

Відтак, це історія не просто про село, частина якого по один бік українського кордону, а інша частина якого — по той бік. Ця історія помножена на народи, розділені або ж з’єднані європейцями так, як передбачали їхні територіальні інтереси. Ця історія помножена на релігію, через яку так часто у Африці відбуваються війни і чистки. Ця історія помножена на хаос і військові конфлікти між різними групами, які не можуть вжитися у своїх “наділах” “подарованих” європейською благородністю у вигляді незалежних африканських держав, раніше утворених відповідно до своїх інтересів. Африка досі не може вийти із коловороту нескінченних конфліктів, війн, революцій, переворотів і нестерпної бідності.

Тож європейці помилилися. Вони не вважали африканців за людей. Вони зробили величезне провалля між цими світами. Вони влаштували у Африці європейський світ, який там неможливий, тому його постійно глючить, і це вже, мабуть, на завжди.

Тож почуття провини — якщо воно вже було б — справді має бути пекучим. Що ж, помилилися.

Але європейці помилилися двічі. Вдруге — коли визнали свою провину і дали слабинку. Відпустили колонії — добре. “Допоможемо, чим зможемо”, а провину треба було звалити на батьків, дідів, предків.

Бо тепер, європейці, начувайтеся. Очевидно, що це тільки початок. Адже люди — всі однакові, переважно егоїстичні, ображені, нещасні, нездатні пробачити, голодні, спраглі сили, із жадобою помсти.

Останні кілька місяців Західна Європа, а передовсім Франція, під ударами ісламітів: то серйозні терористи вбили та поранили кілька десятків людей; то одному мусульманину не сподобався відвертий одяг француженок, і він ганяється за ними з ножем.

А ви, чи то пак ми, європейці, всі разом білі і християнські, навіть якщо атеїсти і самі були поневолені, є винні перед Африкою, перед Ісламом, перед Азією. Чомусь.