Антон Олійник

 

З яким періодом в історії України можна порівняти сьогочасну ситуацію? Періодів розбудови національної держави під гаслами захисту людської гідності було не так багато. Порівняння подій останніх років з Хмельниччиною — періодом національно-визвольного повстання під проводом Богдана Хмельницького у середині XVII сторіччя — допомагає краще побачити як їх унікальність, так і наявність історичних паралелей. А також уникнути помилок, що були зроблені у минулому. Одною з цих помилок є зневажання представниками держави ініціатив, що народжуються знизу, у народних масах.

 

Революції гідності

 

Гасла захисту людської гідності були основним мобілізуючим фактором на другому етапі Майдану 2013–2014 років. Саме вони допомагають краще з'ясувати, чому саме ці події дістали назву «революція гідності».

 

Але якщо Майдан 2013–2014 років був революцією гідності, то не першою. Першою українською революцією гідності була саме Хмельниччина. Саме такою її описував Михайло Грушевський. Головним наслідком Хмельниччини він бачив зростання національної та особистої свідомості населення України. Повстання середини XVII сторіччя «високо підняло "простих людей" над рівнем їх неволі й упослідження. Дало їм почути себе людьми — не простими, а повновартними. Оживило в їх думах невмирущий потяг до відзискання свого людського стану не на коротку хвилю, а "навіки"». Потужний потяг до захисту людської гідності не зник і сьогодні, три з половиною сторіччя після тих подій.

 

Геополітика понад усе?

 

Спільного між Хмельниччиною та подіями, що сталися після грудня 2013 року, дійсно достатньо. Почати з вже згаданого зростання національної та особистої свідомості населення. Національна свідомість під час Хмельниччини проявлялась у контексті протесту проти залежності України від Польщі (точніше — польської імперії у формі Польсько-Литовської Унії). Національна свідомість сьогодні пов'язана з боротьбою за незалежність від свого іншого сусіда, російської імперії (хай би яку форму вона приймала, СРСР чи Митний союз). Україна, діставши формальну незалежність у 1991 році, до останнього часу перебувала під значним впливом сусіда на Сході, політичним, економічним, культурним та військовим. Майдан 2013–2014 років почався у відповідь на відмову українського керівництва рухатися шляхом європейської інтеґрації, зроблену на вимогу Росії.

 

Київ. Бійці батальйону ОУН, укомплектованого переважно майданівцями, складають присягу під пам'ятником Хмельницькому

 

Цікаво, що саме у більшій залежності від Росії Хмельницький та козацька старшина бачили шлях до емансипації нації та особистості. Ситуація стала дзеркальною після 2013 року: євроінтеґрація в уявленні багатьох стала асоціюватись з емансипацією.

 

 

«Це вибір майбутнього. Люди хотіли жити в суспільстві, де є правила гри, де не б'ють студентів, де існують чесні суди, де влада підзвітна. І оце все в уяві людей пов'язувалося з Євросоюзом. Тому і Євромайдан. Це вектор розвитку насправді»

жінка, 25–30 р., актівіcтка волонтерського руху, Київ.

 

Геополітичні питання — спроби вийти із складу імперій (спочатку польської, потім російської) та пошук нових альянсів у геополітиці — насправді займали дуже значне місце під час обидвох революцій гідності. Грушевський взагалі бачить Хмельницького перш за все як досить успішного дипломата («Богдан був дійсно прирождений вождь — правитель і політик — дипльомат») і менш вдалого полководця чи державного діяча. Він постійно шукав нових «друзів» більш самостійної України — у Туреччині (Порті), Криму (що був тоді васалом Порти), Швеції, Трансільванії (Семигороді), Волощині, Литві, Росії та інших країнах. Не завжди це йому вдавалось, але деякі знайдені ним конфіґурації не втратили актуальності й досі. На жаль, цей пошук здійснювався за рахунок розвитку внутрішніх ресурсів, необхідних для зростання національної та особистої свідомості населення (правових, соціальних, культурних, економічних та військових).

 

Питання геополітичного вибору залишаються головним пріоритетом і сьогодні. З якими країнами бути Україні після її виходу зі сфери впливу Росії? У списку нових «друзів» — США, Європейський Союз, Канада, Велика Британія (взагалі — «велика сімка»). Питання пошуку внутрішніх ресурсів для зростання національної та особистої свідомості порушуються, але їх розвиток бачиться багатьма як передумова чи результат саме геополітичного вибору, цього разу — прозахідного. Наприклад, боротьба з корупцією часто виглядає тільки як виконання умов для отримання нового траншу кредитів чи членства — в далекій перспективі — у ЄС. Корупція в контексті захисту національної та особистої свідомості згадується зрідка.

 

Або взяти ставлення представників української держави до ініціатив «знизу», завдяки яким Україна і змогла протистояти воєнній аґресії на перших її етапах (у 2014–2015 роках), коли державні інститути взагалі й збройні сили зокрема перебували у глибокій кризі, майже припинили своє існування. Президент Порошенко наприкінці 2015 року сказав, що Україна впоралася б з аґресією і без допомоги населення, зокрема волонтерів. Пізніше Президент перепросив за ці свої слова, але вони симптоматичні для тої зневаги, з якою представники української держави й далі ставляться до енергії мас навіть під час її надзвичайної мобілізації. Саме мобілізація мас є іншим зв'язуючим елементом між Хмельниччиною та сьогоднішньою ситуацією.

 

Вибух енергії мас

 

В обох випадках (Хмельниччини та подій, що сталися після грудня 2013 року) відбулися масова мобілізація населення та вихід значної революційної енергії. Грушевський пов'язує потужність повстання у середині XVII сторіччя з тим, що Хмельницькому «довелося першому зібрати нагромаджені і не порушені ще засоби революційної енерґії... більше не дано було тим засобам відрости наново і акумулюватися, з тим і ніхто з його наступників не мав таких ресурсів, якими розпоряджав Богдан». Іншими словами, відбулося накопичення енергії, потрібної для спільних дій, у більшості верств населення. Саме цю енергію зуміли використати ватажки Хмельниччини — і в національних, і у своїх особистих цілях.

 

 Самооборона Майдану

 

У подіях, що сталися після листопада 2013 року, теж взяли участь представники різних верств, від пенсіонерів до підприємців. Ці люди робили свої внески у спільну справу чи грошима, чи у натуральній формі (приносили їжу, одяг, паливо та інші потрібні речі), чи діями цілком добровільно, з власної ініціативи — тобто були добровольцями чи волонтерами.

 

Волонтерський рух як масове явище народився під час Майдану 2013–2014 років і став ще більш потужним та масовим після розв'язання Росією воєнного конфлікту з Україною наприкінці лютого 2014 року.

 

«Волонтерами стали люди, які на Майдані займалися якимись справами суспільно корисними: тобто, там, готували їжу, приносили медикаменти, ну і так далі. І вже зовсім-зовсім інакше значення це слово набуло під час початку бойових дій, під час початку україно-російської, чи російсько-української війни... А волонтери — це, власне, ті люди, які допомагали у забезпеченні армії... це все почалося з того, що були люди, які почали допомагати військовим з Криму виїжджати, тому що це була проблема, на державному рівні це не було організовано, і ті військові, які залишалися на українській стороні в Криму, не мали, ну, можливості виїхати»

жінка, 30–35 р., активіcтка волонтерського руху, Київ.

 

 

Ватажки чи рух без лідерів

 

На цьому паралелі закінчуються. Вибух енергії мас під час Хмельниччини був «контрольованим». Він стався перш за все під контролем Хмельницького, а потім інших представників козацької старшини — Івана Виговського, Данила Нечая, Івана Богуна. Сьогоднішня мобілізація є масовим рухом без лідерів, і неможливо навіть уявити собі, що цей рух колись будуть називати «Порошенківщиною», «Яценюківщиною» чи «Кличковщиною».

 

Те, що революція гідності має сьогодні неконтрольований «зверху» характер, стало ясно ще під час Майдану 2013–2014 року. На відміну від Майдану 2004 року («помаранчевої революції»), цей Майдан виник стихійно. Його організація була теж стихійною, на що вказує спонтанне використання таких традиційних для української культури форм, як Січ і (козацький) Табір. Формально лідери були присутні, але вони не спромоглись поставити розвиток подій під свій контроль (як це зробив Хмельницький), повністю опанувавши Майдан.

 

 

Волонтерство під час воєнного конфлікту теж було ініціативою мас при відсутності керуючої руки, чи, краще сказати, булави. Воно розвивалось у двох основних напрямках: допомога військовим (Збройним силам України, ЗСУ, та добровольчим батальйонам) і допомога вимушеним переселенцям. І якщо нові «друзі» України поступово почали підтримувати волонтерів, що працюють з вимушеними переселенцями, підтримку військовим надавали виключно з внутрішніх резервів волонтерів та їхніх головних та єдиних «спонсорів» — населення та національного бізнесу. У цьому контексті належить зауважити, що волонтери взагалі стали одним з найвпливовіших інститутів сьогочасної України (всупереч цитованим вище словам Президента). Вони у трійці інститутів, яким мешканці України довіряють найбільше, поряд із Церквою та ЗСУ. Треба зазначити, що довіра до волонтерів, які допомагають військовим, дещо вища, ніж до інших волонтерів. Може, тому, що перші використовують виключно внутрішні ресурси?

 

Whoareyou, Ms. and Mr. Volunteer?

 

Знаємо ми про волонтерів, на жаль, не так багато. І тут не досить для виправдання сказати, що цей інститут поширився тільки за останні кілька років. Українська наука, що потенційно є одним з найважливіших внутрішніх ресурсів, потрібних для забезпечення зростання національної та особистої свідомості населення, таку функцію сьогодні виконувати не спроможна.

 

Тому у червні було проведено дослідження активістів волонтерського руху за допомогою поглиблених інтерв'ю (на наступному етапі з участю Київського міжнародного інституту соціології воно буде доповнене результатами масового опитування). У двох містах, Києві та Дніпрі, відбулося 23 інтерв'ю тривалістю від однієї до двох годин (деякі з них цитовано вище). Дніпро був вибраний, щоб побачити ситуацію на тій території, що мала шанс відійти «Новоросії». Обмеженість ресурсів (автор використовував виключно гроші зі свого особистого фонду) не дозволила отримати більш детальну й репрезентативну картину.

 

Хто вони, активісти волонтерського руху? Це і чоловіки (9 співрозмовників), і жінки (14 співрозмовниць). Усі вони — у найактивнішому віці, від 25 до 45 років, тобто це не студенти і не люди вже похилого віку. Більшість мають родини та дітей.

 

Що саме єднає цих людей? Мабуть, те, що вони у якомусь розумінні були «марґіналами», які не схотіли інтеґруватися в ту систему, що існувала до 2014 року. Треба підкреслити, що не «не змогли» (усі здобули добру освіту, дехто за кордоном), а саме «не схотіли». Навіть коли вони чогось досягали на державній службі чи у бізнесі, вони не схотіли прийняти чинні правила гри, вважали їх несправедливими та негідними.

 

Волонтерство — один із найяскравіших виявів майданівської і постмайданівської України

 

Один, наприклад, пішов практично у «нікуди» з посади директора департаменту державного органу.

 

 «Я відмовився підписувати певні документи. Вони фальсифікували ці документи. Потім було засідання проти двох перших заступників [прем'єр-міністра]. Там конфліктував з Колєсніковим відомим — на той час віце-прем'єром. І після такого піврічного дуже жорсткого конфлікту, висотуючого, в кінці-кінців подав у відставку»

чоловік, 40–50 р., Київ.

 

Інша цінувала свою свободу вище зарплатні.

 

«Самое основное место работы, последнее, 9 лет я проработала руководителем представительства [украинской компании в Днепре]... Я в мае [2014] ушла с работы, ушла в отпуск, а потом ушла вообще. В этот период я просто не знала, я не искала волонтеров, я не знала, как они вообще туда попадают и что это… было несколько причин. Это и резко упала зарплата. Я понимала, что просто смысла нет ходить на эту работу. Лучше себя приложить к чему-то другому... Потом я как бы созванивалась со старыми своими знакомыми, я вышла на [одну из них]. Она как раз взяла на себя курировать ожоговый центр нашего города, именно по волонтерству»

жінка, 40–50 р., Дніпро.

 

Тобто волонтери — це перш за все індивідуальності, що не схотіли йти на «компроміси» заради «комфорту» чи «успіху», навіть коли ця «негнучкість» вимагала різких змін у їхньому житті. Вони навчились поважати себе і стали допомагати іншим робити те саме.

 

Свобода та гідність

 

Волонтери працюють над зміною правил гри навіть тоді, коли вони не мислять у таких категоріях. Вони просто шукають і працюють над поширенням таких відносин, які були б гуманнішими і справедливішими, а тому більш прийнятними.

 

Тому майбутнє волонтерства (а з ним — і гідної України) залежить від того, наскільки цю свободу ініціативи «знизу» можна буде зберегти. Помиляються ті, хто розуміє питання про майбутнє волонтерства виключно у контексті того, чи варто волонтерам йти у політику (а таких вже немало — депутатів чи їх помічників) чи на державну службу. Якщо волонтер — це соціальний підприємець, соціальний інноватор, то сфера, до якої він чи вона будуть докладати свої зусилля у майбутньому, не так важлива. Це може бути і політика, і громадський сектор (робота у громадських організаціях на платній основі), і навіть бізнес. Наприклад, здається непоганою ідея, коли Президентом у майбутньому зможе стати один із сьогоднішніх волонтерів. Головне — якраз зберегти свободу ініціативи та бажання тих змін, що зможуть зробити життя більш гідним.

 

Гідності була революція

 

Як саме зберегти свободу ініціативи? Добре відома ліберальна відповідь — через захист прав власності. Дійсно, захист прав власності потрібен для збереження та розвитку бізнес-ініціатив. Але що робити з ініціативами не-комерційними, наприклад соціальними, інтелектуальними чи культурними? Комерціалізувати їх?

 

Потрібні заходи, спрямовані на захист свободи ініціатив у всіх сферах людської діяльності, від офісу та ферми до школи. Права людини потрібні саме для цього, але і вони не покривають усіх сфер діяльності. Тобто їх захист — необхідна відправна точка, а рухатися треба не боятись і далі, шукаючи форми захисту свободи ініціативи у тих сферах, де права людини просто не існують (культура, наука, освіта, охорона здоров'я і багато інших).

 

Гаслом для розвитку України, знайденим з допомогою волонтерів, може бути «свобода та гідність, національна та особиста». Революції гідності, включаючи останню, допомогли побачити справжню цінність особистої гідності. Воєнна аґресія навчила цінувати гідність національну. Досвід волонтерського руху переконав, що без свободи ініціативи неможливо захистити гідність. Тобто потрібна гідність через свободу і потрібна свобода як результат гідності.

 

Автор — професор Університету «Меморіал»  (Канада)

 

 

22.07.2016