Чи ви можете назвати два безсумнівні оперні бестселери всіх часів і народів? Питання – вкрай просте. Та відповідей може бути безліч, адже за кількасотрічне «життя» цей жанр всупереч прогнозам скептиків не тільки не вичерпав себе, а й підтвердив свою універсальність і життєву силу переможним виходом з чергової кризи. Я ж маю на увазі опери музичного генія – Вольфґанґа Амадея Моцарта: «Дон Жуан» та «Весілля Фігаро».
Складно назвати музичний жанр (з тих, які існували і активно розвалися в добу класицизму), в якому б Моцарт був неуспішним і не зробив бодай незначного кроку вперед. На відміну від кількох композиторів, яких прийнято вважати «оперними» і визнано реформаторами цього жанру (назвати хоча б Крістофа Віллібальда Глюка, Джоакіно Россіні, Ріхарда Вагнера, Джузеппе Верді), Моцарт ніде не декларував положень своєї реформи. Проте кожна його опера – за суттю реформаторська і, можливо, саме в цьому секрет їх успішної сценічної долі. Кожен достойний оперний театр неодмінно має в постійному репертуарі якщо не кілька опер, то хоча б «Дон Жуана» та «Весілля Фігаро».
Мені дуже хотілося вразити вас цифрами: 260, 230 та… ? Власне третьої цифри я не знайшла, бо хоча б припустити, скільки постановок «Весілля Фігаро» на сценах світового рівня відбулося з часів першої вистави – неможливо. Отож, 230 років тому в Відні тридцятилітній Моцарт виставив на осуд глядачів оперу на лібрето Лоренцо да Понте за другою п’єсою з трилогії французького драматурга П’єра Бомарше. 15 червня цього року всі львівські шанувальники опери і творчості Моцарта стали на крок ближчими до нього: відбулася прем’єра «Весілля Фігаро» на сцені Львівського Національного академічного театру опери та балету ім. Соломії Крушельницької. Таким чином, Театр опери та балету спільно з ЛНМА ім. М.Лисенка долучилися до святкування 260–річниці з дня народження В.А.Моцарта.
Мені не пощастило потрапити на прем’єрну виставу, але з розповідей очевидців знаю – зал театру був повний, як, зрештою, і на наступних виставах. 7 липня виконавці знову зібрали повний зал. І це закономірно, адже не так вже часто у Львові ставлять нову оперу за участю виключно нових співочих сил. Крім того, юні виконавці вже встигли добре зарекомендувати себе минулого року, коли винесли на суд публіки оперного гіганта – «Дон Жуана». Тому серед глядачів було чимало тих, хто не просто прийшов на «Весілля Фігаро», а з метою послухати конкретного молодого виконавця в новому амплуа.
І виконавці, і постановники (диригент – Юрій Бервецький, режисер – Василь Вовкун, художник – Тадей Риндзак, художник костюмів – Мар’яна Громиш) проробили велику роботу, щоб представити давно відомий твір у новому ракурсі. Варто наперед сказати, що їм вдалося попри досить суперечливе і навіть на перший погляд дивне трактування певних сцен (навіть цілих образів героїв), не змістити основних акцентів та не знищити художньої цілісності твору Моцарта. Постановники задали молодим виконавцям (ще студентам, або зовсім недавнім випускникам вокальної кафедри музичної академії) непросте завдання. Але всі вони без винятку гідно впоралися з вимогами Моцарта та режисера в міру своїх можливостей.
Найбільш впевнено і рівно впродовж всієї вистави виглядав граф Альмавіва (Дмитро Кальмучин), який минулого року добре зарекомендував себе в ролі Дон Жуана. Дмитру, попри молодий вік і незначний сценічний досвід, вдалося продемонструвати гармонійну інтерпретацію образу графа: професійне вокальне виконання та добру акторську гру. Він показав сценічну витримку, вміння швидко «переключати» емоції, знайшов відповідний баланс між акторською грою і співом, щоб не знизити якість останнього. Звичайно, що для артиста-професіонала не існує неможливого, але треба все ж таки врахувати, що навчальний процес студентів не передбачає сценічного виконання повної опери перед такою чисельною авдиторією – а це завжди відповідальність і творчі переживання, навіть для дуже досвідченого виконавця.
Впорався зі своєю роллю також і Фігаро – Юрій Григораш. Цей молодий співак знайомий публіці з концертів вокального ансамблю La vivo, учасником якого він є. Також ті, хто відвідує концерти студентів академії, встиг оцінити його приємний багатий тембр і неабияку артистичність при виконанні камерного репертуару. Щира та достатньо переконлива гра приковувала увагу до цього героя від початку його появи на сцені. Однак в деяких моментах до артистичності, доброго знання партії, приємного тембру хотілося б додати сили звучання, особливо в ансамблевих номерах.
Добре зарекомендували себе також виконавиці головних жіночих ролей: Оксана Рибак (графиня Альмавіва) та Христина Заборська (Сюзанна). Оксані Рибак, попри досить незвичне трактування образу режисером (який зробив акцент на мрійливості та «дівочості» героїні), вдалося збалансувати шляхетність з винахідливістю і дотепністю. Хоч і в новому статусі, виважена графиня Альмавіва все ж залишилася моторною Розіною, яка в минулому боролася за своє щастя, а зараз сповнена рішучості провчити невірного чоловіка. З моменту появи Графині (арія «Бог кохання» на початку другої дії) і до останньої сцени (момент вибачення Графа у фіналі опери), Моцарт розкриває все нові грані образу цієї розумної молодої жінки. А виконавиця цієї ролі продемонструвала впевнене знання партії і вміння тонко реагувати на задум автора. ЇЇ дзвінкий голос звучав рівно та переконливо і в сольних, і в ансамблевих номерах. Вона однаково добре дала собі раду з кантиленою та милозвучними, але дещо «незручними» пасажами в фінальних сценах кожної з дій, а природність акторської гри вигідно довершила характер Графині.
Христині Заборській вдалося створити образ граційної Сюзанни. Пластика та плавність рухів, приємний тембр голосу, податливість у грі виглядали доречно та досить переконливо. Хотілось би трохи більше впевненості та м’якості в барві голосі, яка з’явилася потім у ліричній арії з останньої дії, і на початку вистави.
Переконливо трималися на сцені Орися Гуга у ролі Марцеліни та Микола Кузьмич у ролі Базіліо, а Наталя Турун гарно вжилася в образ довірливої, але не зовсім безхитрісної Барбаріни. Світло і по-юначому свіжо прозвучав голос Софії Маркевич (Керубіно). Керубіно – наївний юнак, закоханий одночасно в усіх жінок в палаці. Вибір однієї з них для нього надто складний, тим паче, що через свою «приязнь» до Графині, Сюзанни, Барбаріни він часто потрапляє в незручні ситуації. Зі сторони «трагедія вибору» Керубіно несуттєва, але для самого пажа кожне захоплення – «доля». Режисерське вирішення цього персонажа представляє образ вкрай легковажної особи, для якової все тільки гра. На майбутнє, мабуть, варто врахувати, що постійне підтанцьовування і підстрибування в парі з такою переконливою а ля буффонною музичною партією може виглядати надмірно комічно. І ще, краще «дозувати» хореографічні знахідки, адже вони можуть значно ускладнити роботу вокаліста, що і сталося на цій виставі. Каватина «Розказати, пояснити не можу я», – не складна інтонаційно, але вимагає певної віддачі ритмічно, таку швидку схвильовану мелодію складно виконати під час активного руху. На щастя, пізніше С.Маркевич змогла реабілітуватися, але згадка про невдало виконану першу арію Керубіно залишилася до кінця вистави.
Загалом враження від перегляду/прослуховування «Весілля Фігаро» позитивне. Постановники виправдали коригування назви «Безумний день, або Весілля Фігаро»: цікаві декорації, які не заважали виконавцям, але вигідно доповнювали дійство; сучасні костюми; проста, але доречна (часом навіть дотепна) хореографія; щирість і молодечий ентузіазм виконавців не могли залишити зал байдужими. Проте на прощання дозволю собі маленьке побажання та комплімент. В рекламній кампанії багато кого заінтригувала гра слів: «комічна опера з елементами еротики». Власне щодо «елементів еротики»: щоб уникнути перенасичення, варто відкорегувати деякі сцени, тим паче, що молоді через недосвідченість виглядали в цих моментах наївно. А тепер настав час компліменту: фінальна сцена опери в нічному саду – справжня знахідка. Графиню та Сюзанну в однакових накидках, в таємничому світлі малесеньких ліхтариків на комірці справді можна було сплутати – і ця реалістичність виявилася надзвичайно доречною, а подальше примирення та поєднання пар Графа та Графині, головних героїв Фігаро та Сюзанни на тлі романтичного мерехтіння зірок в майже повній темноті виглядало дуже тепло і щиро.
PS. Звичайно, завзятіший критик проаналізує кожного виконавця докладніше і зробить низку зауважень. Та навіть це не применшить вартості сміливого задуму, що виправдав себе – потрійної прем’єри (адже виконавський склад потрійний) опери «Весілля Фігаро». Після Дніпропетровська Львів став другим містом, яке взяло на себе відвагу здійснити постановку однієї з найрепертуарніших опер світу.
19.07.2016