Не можна, звичайно, безкомпромісно стверджувати, що хтось із 60 польських сенаторів, які ухвалили сумнозвісне рішення щодо Волинських подій, брав за це гроші від Кремля, утім така думка все ж має усі підстави хоча б теоретично існувати. Щодо цього розповім вам трохи іншу історію.
У 1767–1768 роках у Львові стояли союзні російські війська під орудою генерала Петра Кречетникова. Польща тоді почувалася ще цілковито незалежною державою, до першого розбору залишалося п'ять років, про розвал Польщі ніхто всерйоз не думав, як не думали 1986 року про розвал СРСР. Однак уже відчувалося, що під приводом «військової допомоги дружній державі» Катерина II «тягнула мазу» на Галичину. Кречетников від імператриці мав завдання знайти у Львові представників шляхти, яких можна було б схилити на бік Росії. Ще до прибуття у Львів генерал отримав від російського посла в Польщі Миколи Репніна чітку інформацію, на кого саме можна покластися у цій важливій справі.
Найпопулярніша і найвпливовіша у тогочасному Львові світська левиця Катажина Коссаковська, яку називали «велика мудрагелька», особисто ненавиділа короля Станіслава Авґуста, тому охоче визвалася допомогти Кречетникову здобути собі політичних прихильників. На урочистому бенкеті у митрополичих палатах на Святоюрській горі відбулося знайомство російського емісара з найвпливовішими львівськими шляхтичами. Потім генерал, вербуючи аґентів впливу Росії, особисто зустрічався з кожним шляхтичем, платив йому гроші, і таким чином успішно формував п'яту колону з найбільших польських патріотів, а польські патріоти Галичини завжди вважалися найпатріотичнішими в усій Речі Посполитій, на кшталт «од можа до можа», «нє зґінела» і «семпер фіделіс». Тож згодом, тобто 4 грудня 1768 року, у Львові сталася безпрецедентна подія: при незалежній польській державі, при живому королі найбільш патріотичні «кресов'яки» урочисто святкували іменини чужої імператриці Катерини II. З цієї нагоди відбулася Служба Божа у Латинській катедрі, було прикрашено вулиці міста, влаштовано салют, а ввечері у ратуші організували урочистий прийом, бенкет і концерт.
Отже, якщо родовиті гонорові польські шляхтичі, котрі, безумовно, ще мали якесь поняття своєї вікової честі і гідності, могли тоді повестися на російські гроші, то чому б не припустити, що те саме могли зробити й сучасні польські сенатори, представники трохи іншого соціального класу — постсоціалістичного робітничо-селянського плебсу?
Ще одна цікава історія. Від грудня 1706 до квітня 1707 року цар Петро I сидів у Жовкві і займався потужною дипломатичною діяльністю: підтримкою свого ставленика на польський престол Авґуста II у боротьбі з проєвропейським кандидатом Станіславом Лещинським. У цій справі з Жовкви до Ватикану вирушає князь Борис Куракін з важеньким мішком золотих червінців і з місією переконати Папу прихильно поставитися до Авґуста II. Із Жовкви Петро I розсилає листи до своїх аґентів, які мали переконати європейських монархів підтримати ставленика Росії на польський престол і не визнавати Лещинського королем. Дипломатичні листи та численні мішечки з золотом на підкуп європейських чиновників потужно курсували з Жовкви до Лондона, Берліна, Гааґи і Відня, і загалом ця робота виявилася успішною…
І чого ж ми так дивуємося і скрушно хитаємо головою, коли сьогодні Москва купує за гроші усіляких фашистиків у цілій Європі і просто правих «кукіпісів» (Кукіс + PіS) (польською цей неологізм звучатиме напрочуд прикольно: kukipisi.) Адже у Кремля цей досвід напрацьований віками. До слова, наші славні «свободівці» сьогодні чомусь мовчать про старого Лє Пена (не меншого путіноїда, аніж його донечка), якого декілька років тому з великою помпою приймали в театрі Заньковецької, і про лідера болгарської «Атаки» Волена Сідерова, якого «Свобода» на всі лади вихваляла і носилася з ним, як з писаною торбою, а він — ось тобі — визнав анексію Криму. Такий удар від найкращих друзів. До речі, згадалося — скажи мені, хто твій друг… Отож російські гроші — це не жарт, а конкретні мішки з золотом, а тепер з доларами і євро…
Що ж до польсько-російських симпатій, то вони, незважаючи на традицію взаємної історичної ворожнечі цих народів, завжди крізь неї пробивалися «ніжними паростками». Росіяни, приїхавши до Львова 1939 року, переконували себе, що потрапили до міста явно не українського. Іґноруючи українську «сільську» націю, вони виявляли набагато більше інтересу до всього «міського», пансько-польського. Виселивши на схід потенційно неприхильних до них поляків, російськомовні «нові львів'яни» зі Сходу створили собі своєрідний «культ польщизни». Російсько-польська солідарність імперського духу потрапила у резонанс, рідні душі знайшли одна одну, хоча перша була цілковитим господарем, а друга зазнала принципу «горе переможеним».
Надто багато львівських поляків дуже швидко опанували російську мову і хизуються нею дотепер, не вважаючи українців господарями у своїй країні, — і певною мірою мають рацію. З одним моїм знайомим львівським поляком ми спілкуємося польською, але щойно я переходжу на українську, він одразу починає говорити російською. Мемуаристка Ядвіґа Дабулєвічова згадує, що львівські поляки ще у 1939–1940 роках у своїх «довціпах» широко вживали «кавалки» з російської літератури.
Росіяни і російськомовні відповідали взаємним коханням. Нащадки кирзових підполковників «из Нечерноземья», які варили в «ноцнику» зупу і вмивалися з унітаза, за якихось 20–30 років раптом стали «коренными горожанами», які схилялися перед «польщизною», органічно всотавши в себе урбаністичний дух Львова з глибоченним розумінням неоренесансу, віденського класицизму і сецесії вкупі з Леонардо Марконі, Юліаном Захаревичем і Тадеушем Обмінським...
А російські інтеліґенти у Львові 1960-х років захоплено слухали Чеслава Нємена, і, відповідно, цікавилися поезією Ципріана Каміля Норвіда. Книга львів'янки-росіянки Олександри Матюхіної «W sowieckim Lwowie» (2001) не випадково видана у Польщі, бо в Україні, і зокрема у Львові, навряд чи знайшлася б така кількість охочих ознайомитися з думкою «загадкової російської душі» щодо львівської ментальності часів радянської імперії. Польська публіцистка Анна Вилєґаля (2005) глибоко, тремтливо і співчутливо досліджує «різні обличчя львівської російськомовності», що ніколи б не спало на думку комусь із українців… Невеличке інформаційне вкраплення буквально останніх днів: відомий польський путіноїд Мірослав Маньковскі, відвідавши Москву, написав статтю «У Росії нас прийняли по-дружньому». І такі люди спокійно живуть собі сьогодні у Польщі, а польсько-російське замилування, як бачимо, триває…
З роками неухильно ще і ще раз переконувався, що майже всі російськомовні носії дуже-дуже польських прізвищ в Україні і Росії незмінно вважали і вважають себе «коренными русскими» і є здебільшого записними російськими шовіністами. Зрозуміло, що це колишні поляки русифікувалися, відповідно пристосувалися, і таким чином, за висловом Леніна, «обрусевшие инородцы» у справі російського великодержавного шовінізму залишили далеко позаду себе корінних росіян. Усіляким дзержинським, менжинським, ягодам, маліновським, рокосовським, а тепер плотніцьким і баліцьким несть числа.
Позаяк знову воскресла тема Волинських подій, яка потужно мусується Кремлем (не читаючи РИА-Новости, ми навіть і не здогадаємося, що зараз у Польщі проходять якісь потужні антиукраїнські відзначення «убивств українськими націоналістами невинних поляків»), то хочу подати ідею глибоким дослідникам історії подивитися на ці події і дослідити їх з тої точки зору, з якої поки що ніхто не наважився їх розглядати, а саме: з точки сліду тут руки Москви.
Територія, де все це сталося, до того часу сто двадцять чотири роки (1795–1919) перебувала в «руском мірє», з його нестерпним шовінізмом і ксенофобією, що не могло певним чином не відбитися на ментальності жителів цього краю (варто почитати хоча б «Олесю» Купріна). Чорносотенство і шовінізм на початку XX століття на Волині були зашкальними, найбільшими з усіх українських губерній. Чорносотенна аґітація спрямовувалася як проти «нерусских» загалом — поляків і євреїв, так і конкретно проти польських поміщиків. Архимандрит Почаївської лаври Віталій був активним партайгеноссе махрово-чорносотенного «Союза русского народа», залучаючи до партії багатьох своїх монахів. А діяльність Євлогія у плані вірнопідданства і російського шовінізму аж занадто відома. Навіть зараз важко собі уявити почаївського настоятеля і монахів активними членами Партії реґіонів чи Опоблоку.
У міжвоєнний період, вже у Другій Речі Посполитій, вплив люмпенських настроїв («я різав все, що паном звалось, без милосердія і зла» — Шевченків Варнак з Волині), ініційований з тої ж таки Росії червоно-пролетарськими аґентами впливу Кремля, робив свою чорну справу. У 20-х роках з території СРСР на терени Північно-Східної Польщі проникали численні терористичні групи, які нападали на поміщицькі садиби осадників. За даними історика Миколи Кучерепи, лише протягом трьох місяців 1923 року на Волині було зафіксовано 78 підпалів, а 1924 року трапилося 245 випадків підпалів і розбійницько-грабіжницьких нападів на польських осадників, під час яких було вбито 77 осіб. Убивць і грабіжників очолювали офіцери Радянської армії — борці зі світовим капіталізмом. Таким чином місцеве населення проходило відповідні повчальні безкоштовні «тренінґи», ініційовані «рускім міром».
Звичайно, осадництво було, можливо, вирішальним чинником Волинської трагедії, але ж пацифікація в Галичині була чи не більш жорстокою, аніж на Волині, і тому постає запитання, чому не найпекельніші у світі звірі — фашисти-галичани, у яких «руки по локоть в крови», а саме чемні вихованці «руского міра» і червоно-люмпенської аґітації Кремля стали фіґурантами сумнозвісних Волинських подій?
Досі у Польщі не дійшли конкретного загальноприйнятного висновку про Катинь, бо Страсбурґ, який боїться всього і вся, наполягає у цьому питанні на формулюванні «воєнний злочин», а не «геноцид». Тож варто запитати у польських сенаторів: що, по-вашому, Волинь — це геноцид, а Катинь — не геноцид? Отож бо й воно…
20.07.2016