«Це нічого не варте». «Точно, я її зануджую». «Я ж знаю, що вони думають». «Зробили це на зло». «Це, напевно, моя провина». «Це, напевно, їхня провина». Розум може бути жахливим місцем. Тому не хочеться туди заходити самому.
З Анною Круль-Кучковською розмовляє Аґнєшка Юцевіч
— Виглядає, що зі всіх тварин тільки людина в змозі уявити собі, що відчуває і переживає отой Інший. Хоч маю щодо цього чимало сумнівів...
— Ми всі маємо цю здатність, хоча й справді деякі з нас використовують її краще, інші — гірше. І трапляються в житті моменти, коли це вміння руйнується. Тоді маємо проблеми.
— Фахово цю здатність називають менталізацією, повсякденно — рефлексійністю. Чим вона є насправді?
— Це дуже розвинена психічна функція, яка полягає у здатності розуміти фізичний світ — різну поведінку, різні вчинки, власні та інших людей — в категоріях ментальних станів, тобто того, чого не видно неозброєним оком.
— А простіше?
— Скажімо, ми розмовляємо і Ви починаєте крутитись на стільці. Якщо я є особою, яка в міру добре менталізує, то можу подумати так: «Може, Вам набридло те, що я кажу, а може, Вам просто незручно. А може, ви маєте проблеми з хребтом». Навіть більше, моя інтерпретація може змінитися залежно від того, що між нами буде відбуватися. Якщо ж я слабко менталізую, то знайду щодо вашого крутіння одну відповідь, наприклад: «Я, напевно, говорю бздури, і знудила Вас». І не матиму щодо цього жодних сумнівів.
Ознакою слабкого менталізування є те, що ми припасовуємо до спостережуваної поведінки якусь штивну інтерпретацію, що має мало шансів модифікуватися.
— Тобто навіть якби я сказала, що те, що Ви розповідаєте, є дуже цікаве...
— ...навіть якби я сама мала відчуття, що ми жваво розмовляємо, то залишилося б у мене це перше враження. Дуже ймовірно, що я би відкинула все, що може його скоригувати, як «не зовсім правдиве».
Люди, які добре менталізують, усвідомлюють, що хоч би як добре вони прочитували сиґнали, що йдуть від інших, все одно ніколи точно не знатимуть, що сидить в голові іншої особи. Натомість слабко менталізуючі особи мають чорно-біле бачення світу. Вони переконані, що їхня точка зору є єдино правильною. Можна сказати, що це розум, який ставить мало питань. Не має сумнівів ані щодо себе, ані щодо реальності, приписуючи, навіть цього не перевіряючи, й іншим мотиви, що не є їхніми.
— Чим в такому разі емпатія відрізняється від менталізації?
— З нейронаукових досліджень ми знаємо, що простір мозку, відповідальний за емпатію, менший за той, який відповідає за менталізацію. Вона складніша. Це не тільки здатність «влізти в шкіру» іншої особи, уявити собі, що цей хтось може в цей момент переживати, але також готовність до погляду на те, що діється в ширшому контексті, дослідження причинно-наслідкових зв'язків. Це також здатність розпізнавати власні почуття.
Ви маєте дитину?
— Маю.
— То знаєте, що є такі моменти, коли «світло життя» своєю поведінкою доводить Вас до стану, коли Ви схильні думати про нього як про розпущену маніпулятивну маленьку потвору. В такі хвилини здатність менталізувати може дуже легко зруйнуватися, і проекція власних відчуттів — то маленька потвора! — заслонить нам дитину, якою вона є. Це опресивна ситуація.
— Як з неї вийти?
— Крім кількох глибоких вдихів? Треба придивитися до дитини і нагадати собі, що пару ж годин тому вона була прекрасною, вразливою, чарівною, і якщо нам вдасться пройти через цю скрутну ситуацію, то відразу будемо думати про неї так само. В цьому полягає сила менталізації.
Або візьмімо пару в конфлікті. Якщо партнер відвертається і не хоче розмовляти, я можу подумати, що він мене не любить, не поважає і хоче мене психічно знищити. Моя менталізація руйнується. Але, з іншого боку, я можу також нагадати собі, що ми з ним разом вже кілька гарних років, що нас поєднує багато добрих речей, а з ним так є: коли він збуджений, то мусить охолонути, заки зореагує.
— Як формується ця здатність?
— Вона нерозривно пов'язана з історією стосунків. Ми навчаємось її в процесі виховання. У певний момент діти відкривають, що вони є окремі від мами і тата. Це перший крок до навчання менталізації: «Те, що я переживаю, що відчуваю, наприклад, що я голодний, не означає, що іншим є так само». Це важливе навчання, бо дозволяє зауважити, що інша людина є просто іншою.
По-друге, діти на початках не вміють назвати своїх почуттів. Дорослі їм показують ці почуття через так зване віддзеркалення. Наприклад, коли дитина плаче, ми кажемо: «Ой, що тобі сталося? Може, якась незручність? А може, мокрі пелюшки? Може, знервувався чи змучений або голодний»? Так ми їх вчимо, що певні збудження, яких вони зазнають тілесно, пов'язані з конкретними відчуттями, що смуток проявляється так, а злість так і т.д.
— І потім дитина починає розпізнавати їх також і в інших?
— Так, якщо це навчання проходить в достатньо безпечному середовищі. Достатньо, а не ідеально. Бо навіть в найкращих відносинах трапляється деколи переочити, занедбати, коли ми змучені, мали важкий день, брак часу. Йдеться про те, щоб доброго було більше. Якщо добре менталізуюючий батько повернеться з роботи встеклий і все, разом з дитиною, буде його вкурвлювати, але в певний момент він зрефлексує і, по-перше, зменталізує себе, тобто буде здатний констатувати, чому є встеклий, а по-друге, зменталізує дитину, тобто зорієнтується, які почуття може в дитині викликати його встеклість — чого вона боїться або чи думає, що це її провина. І зможе їй сказати: «Слухай, я знаю, що нині трохи покричав, вибач. Я дуже перенервував на роботі, але ти нічого поганого не зробила».
— Не завжди буває достатньо добре. Що є причиною, що здатність менталізувати не розвивається так, як мала би?
— Різного ґатунку розвиткові травми. Лупцювання, зловживання, використання, а також відторгнення, занедбання, емоційне вилучення. Хоча ще спустошливішим від самої травми є для дитини її контекст.
— Тобто?
— Наприклад, чи залишилася вона з травмою сам на сам? Чи поблизу був хтось, хто міг зменталізувати дитину, тобто вислухати її, прийняти з її почуттями, не оцінюючи, зняти відчуття провини? Це важливо, бо якщо сталося щось погане, то діти мають схильність думати, що вони є причиною цього.
— А якщо нікого такого не знайдеться?
— Ця дитина залишиться з травмою сама. І входячи потім в дорослість, буде слабко менталізувати. На всілякі труднощі може реагувати за знайомим сценарієм: «це, напевно, моя провина» або «це, напевно, їх провина». Картина світу такої особи буде штивною.
Але щоб ще більше ускладнити справу, додам: добре, що діти, які відчувають травми, не вміють на даному етапі менталізувати, тобто осягти своїм розумом психічного стану опікуна. Це дозволяє їм перебути. Уявімо собі дитину, в якої мама в депресії і зайнята собою. Якби дитина заглибилась в її стан, могла б цього не пережити, бо, наприклад, віднайшла б якісь почуття ненависті щодо себе.
— А що стається, коли батьки неадекватно віддзеркалюють стан дитини? Наприклад, дитина відчуває злість, а батьки кажуть їй: «Ти не зла, а голодна, з'їж щось!». І це повторюється.
— Зазвичай такі батьки самі слабко менталізують. Брак цього вміння часто передається з покоління в покоління. Доброю новиною є те, що після п'яти років «достатньо добрих» відносин або після двох років доброї терапії це можна відносно надолужити — як показують дослідження.
— Крім так званих твердих травм, що є очевидні, такі як смерть, насилля, відторгнення, є травми тонші.
— Їх щораз більше і важко їх вичленити. Ну бо що, наприклад, такого поганого в тому, що хтось із батьків, походячи з дому, де злість відразу переходила в руйнівну фурію, каже до зденервованої дитини: «Ти, певно, голодна, з'їж щось»? Має добру інтенцію. Хоче вберегти дитину, бо не знає, чи вдасться їй виразити злість, нікого не кривдячи. З тим лиш застереженням, що для дитини таке постійне заперечення її емоцій означає, що найближча особа не готова побачити, що вона реально відчуває.
— І в дорослому житті ця дитина сама матиме меншу здатність побачити інших такими, які вони є реально?
— Одна з моїх пацієнток сказала мені на прощання: «Тепер я вже знаю, що Ви мали на увазі, постійно питаючи: "Як Ви думаєте, чому так сталося? Що Ви відчули? А що могла відчути та особа, котра так поводилася щодо Вас"?». Вона спочатку була переконана, що я собі глузую з неї, бо її попередній досвід полягав у тому, що коли приходила зі школи і розповідала, що, наприклад, її побила коліжанка, то мама мала тільки дві реакції. Залежно від настрою: «Аля огидна дівчинка, не бався більше з нею» або «Ти, певно, собі заслужила на це, нікого не дивує, що ти дістаєш від інших».
— І потім диспонувала вже тільки цими двома моделями інтерпретації реальності?
— Так. Коли поверталася додому, до партнера і мала пекучу потребу поговорити про щось, що сталося на роботі, а він їй казав: «Слухай, може ми про це потім поговоримо», то для неї це було доказом або того, що вона безнадійна і не заслуговує на увагу, або що він є грубіяном і все робить проти неї.
Вона не могла задати собі питання, що він справді в цій ситуації переживає, ані що реально діється з нею, а лиш діяла «за автоматом», що вело до катастрофічних наслідків — знищення себе або нападок на партнера.
Мені спав на думку ще один приклад м'якої травми. Некритична похвала, що досить часто зустрічається в сучасних батьків.
— Бо похвала за будь-що є фальшивою?
— Вона має багато спільного із захопленням, але небагато зі справжньою любов'ю, яка приймає людину з її добрими і поганими рисами. А для дитини оте безустанне «ти найкраща, найпрекрасніша» є винятково обтяжливим. Не лишає місця на поразку, на нудьгу, на обмеженість. Не вчить бути поблажливою до себе. Більше вибудовує відчуття порожнечі й сорому, а не сили.
Потім такі діти можуть мати проблему з тим, щоб називати речі своїми іменами, розпізнавати в себе та інших менш приємні почуття, будуть мати враження, що їх треба приховувати. Наприклад, особи, які мають нарцисичні розлади, не зауважують в інших ознак втоми. В їхньому дитинстві батьки експонували і винагороджували тільки те, що було пов'язане із захопленням, можливо, з вимогами, але все інше викликало їхню нехіть і, власне, втому. Мабуть, захисною реакцією таких дітей було не посилати такі меседжі, вони старалися не менталізувати стан батьків; бо відшукали б там — під оболонкою похвал — багато відторгнення чи умовної акцептації.
— Що може руйнувати здатність менталізувати в дорослому житті?
— Сильні емоції. Наприклад, страх. Коли Вам щось загрожує, то, мабуть, не Ви будете менталізувати. Бо немає на це часу. Менталізація як вища психічна функція відбувається головно в корі мозку, тобто еволюційно наймолодшій і найрозвинутішій частині мозку, в лобній ділянці. Страх вмикає дію інстинкту. Тоді еволюційно найстаріша частина мозку опановує ситуацію і блискавично приймає рішення: втікай або борись.
Іншим станом, що пригальмовує менталізацію, є закоханість.
— Бо тоді ми не бачимо ані цю особу, ані себе.
— Знайомі психіатри мають чарівний вислів, що коли хтось закохався, то йому «пішло чоло», що означає: в отого когось повністю від'єднується менталізація і починають працювати тільки лиш еволюційно старші частини мозку, пов'язані з імпульсами, атавістичними прагненнями. Досить пригадати собі, як хтось закохався в когось з наших знайомих і твердить, що це «чоловік чи жінка їхнього життя, тепла, делікатна, вирозуміла особа», а ми не можемо надивуватися, що говоримо про ту саму людину!
Взагалі стосунки — це виклик, бо бути з кимось у близькому стосунках — це завше реактивувати різні травми. Необов'язково великі, це можуть бути тільки ураження чи неспокій, а чим менше розігріті почуття, тим краще менталізуємо. Тому в терапії вчать пацієнтів: як зробити так, щоб водночас бути з кимось близьким, мати інтенсивні відчуття і вміти менталізувати, щоб це «чоло» не «пішло» на друзки.
— Чим може закінчитися руйнування здатності менталізувати?
— Часто вибухом аґресії, фізичної або психічної. Бо коли я перестаю менталізувати, то перестаю бачити в цьому іншому людину.
До насилля доходить у двох випадках: коли я трактую когось як предмет без почуттів, прагнень, думок або як члена чужої мені в усіх відношеннях групи, яка підступна і позбавлена близьких мені цінностей. Власне, програми навчання солдатів полягають, серед іншого, в притлумленні їхньої здатності менталізувати. Солдат мусить перестати бачити в Іншому людину, бо не зможе в неї стріляти. Внаслідок цього, наприклад у Штатах, спочатку мільйони доларів йдуть на такий вишкіл, а потім наступні мільйони — на лікування синдрому посттравматичного стресу.
Додаткова проблема в тому, що менталізація та її дефіцит є заразними. Якщо я перебуваю в середовищі, яке непогано менталізує, то я функціонуватиму рефлексивніше, з більшою чутливістю щодо інших. Але якщо я перебуваю в середовищі, в якому цей процес тріщить часто і глибоко, то це моментально відіб'ється на моїй поведінці.
— Що нам дає добра здатність менталізувати?
— Відносний спокій. Прийняття того, що життя буває різним — як і люди. Це також є антидотом на потужний культурний тиск, наприклад, на переконання, що як дуже постаратися, то можна все, нема жодних обмежень. Що, очевидно, є глибокою неправдою, бо кожен має свою історію особистих втрат, поразок, і заперечення цього не сприяє психічному здоров'ю.
Очевидно, є хвилини, коли ця тверезість бачення є дошкульною і спокушає нас на просте, чорно-біле бачення світу. Але справжні стосунки з іншими, автентичні, близькі, неможливі без менталізації. А автентичні, близькі стосунки — це величезний капітал. Вони дозволяють корегувати давній неґативний досвід і послаблюють страх смерті.
— Тільки як над нею працювати? Чи можемо ми самі, без терапії, це зробити?
— Я б заохочувала ставити питання. Собі й реальності. А чому, власне, я так думаю? Чому мені щось здається щодо неї, щодо нього? Звідки це взялося? Що той хтось може переживати в цій ситуації? Чому так поводиться? Це все речі, які сприяють рефлексії.
Ясно, що реально ніколи до кінця не відомо, що відчуває і думає інший, але можна його про це запитувати. І для цього також ми комунікуємо з людьми — щоб вони помогли нам дізнатися щось про себе. Психотерапевт Джон Аллен, який застосовує базовану на менталізації терапію, на одній із сесії звернувся до пацієнта: «Розум може бути жахливим місцем, правда?». А той: «Так, і тому самому не хочеться туди заходити».
Саме для того ми потребуємо менталізації: щоб часом хтось інший заглянув до нашого розуму і поділився з нами тим, що там бачить.
— Скажімо, я стикаюся з чимось дуже неприємним. Я вражена. Як міг би мене добре зменталізувати хтось, хто є свідком цього?
— Я би сказала так: «Здається, сталося щось тяжке? Бачу, що ти вражена. Мені дуже прикро», тобто я б визнала Ваші почуття, навіть якщо в першому моменті реакція могла б мені здаватися дивною чи неадекватною. Потім я би спробувала поговорити. «Що це для тебе означає? Що думаєш? Як ти це відчитала?». А потім я б сказала, що я готова вислухати Вашу розповідь і спробувати разом з Вами її зрозуміти, спільно розповісти її ще раз: «А як ти думаєш, чому він це зробив? Які були його інтенції? Чому тепер?».
— Тільки хто так зможе?
— Час від часу — всі. І можна цього навчитися.
Нині базована на менталізації терапія є однією з найбільш обіцяючих в лікуванні пацієнтів зі спектром розладів особистості, наприклад з borderline — тих, що мають сильні вагання настрою, деструктивну й автодеструктивну поведінку, напади гніву, страх, нестабільні стосунки. Лондонський Центр Анни Фройд, що є піонером цього методу, має величезні успіхи в лікуванні так званих тяжких підлітків чи матерів, які вдаються до насилля щодо дітей. Їхньою спільною проблемою є мінімальний дефіцит контролю імпульсів. Замість пояснити, замислитися чи запитати, ці особи відразу діють. Можна сказати, що в них «чоло» діє слабше.
Очевидно, менталізація присутня у всіх добрих терапіях, але в цій терапевти є спеціально навчені очищати цю здатність. Як заохочувати пацієнта, щоб він почав ставити питання собі та іншим, щоб вийшов з жорстких сценаріїв.
Наприклад, коли пацієнт вважає, що я на нього зла, бо прийшла на сесію трохи чимось зденерваною, спочатку я пробую це з нього видобути, а потім ми можемо поговорити: чому він дійшов саме такого висновку, а не іншого, чому не перевірив, чи справді так є, і як наслідок — з якої речі я б мала бути на нього зла? Йдеться про те, щоб зрушити його бетонне бачення реальності, наприклад: «Відомо, що я можу дратувати, раніше чи пізніше я всіх дістаю».
Коли я чую такі категоричні заяви в публічних дебатах — «вони такі», «вони сякі», «вони всі однакові» — то зовсім яскраво бачу небезпеку наших проблем з менталізацією.
Всі комунікації, пов'язані з приниженням, присоромленням, цю здатність дуже руйнують. Особа чи присоромлена група зосереджується на захисті, тримається своєї групи, а прірва між «нами» і «ними» поглиблюється, бо ніхто вже не зацікавлений вдягнутися в одежу того Іншого.
— А конкретно?
— Нині при владі є ті, що протягом років були присоромлювані. І тепер відбивається називання цілих суспільних груп «мохерами», «параноїками» чи «отупілим стадом». Адже в риториці людей, сконцентрованих навколо PiS'у, «сором» є ключовим словом. Коли вони кажуть: «Кінець встиду» (як цноти), то в їхніх переживаннях фактично так є. І тепер вживають сором як меч двосічний, кажучи про опозицію, що вона зрадлива, деморалізована, що їй має бути соромно і так далі.
— І одні, й інші мають слабку здатність навзаєм бачити себе такими, якими є, понад власними уявленнями?
— Якби взяти кожного окрема, то, напевно, було б інакше, але на суспільному рівні — так.
Однак найбільше мене непокоїть в цьому дефіцит суспільної відповідальності лідерів. Ми живемо в такому кліматі, що «кожен же відповідає за себе», «кожен має свій розум». Мої пацієнти повсюдно наводять діалоги з партнерами, коли одне каже іншому: «Я тебе знервував? А при чому тут я? Ти ж сама відповідальна за свої почуття». Але це нісенітниця! Ми не є окремими островами, постійно взаємно впливаємо одне на одного, а надто тоді, коли добре знаємось і знаємо, які є наші слабкі сторони. Так само на суспільному рівні. Можна зміцнювати розум і мучити розум. І люди, котрі узурпують собі право повчати, говорити іншим, що добре, а що зле, мають взяти на себе відповідальність за це.
— Маєте ви якесь пояснення, чому ми, поляки, доволі слабко менталізуємо?
— Одна з інтерпретації каже, що ми маємо багато неопрацьованих історичних травм: війни, Голокост, комунізм... Наступні покоління несуть їх на барках, аж поки за якийсь час нізвідки виникають акти аґресії.
Людина після доброї терапії повертає собі зважений погляд і оцінку того, що сталося. Ми як народ цього ще не зробили, тільки весь час ми снуємо цю чорно-білу оповідь. Приймаємо ті факти, які хочемо, і вдаємо, що тих, котрі нам не пасують, не існує.
Щоб було ясно: в історії не має жодної нашої провини. Так само, як важке дитинство не є провиною дитини. Але тільки вона — вже як доросла людина — може щось зробити з наслідками цього дитинства.
— Може, ми маємо якусь користь з того, що слабко менталізуємо.
— Світ здається тоді набагато впорядкованішим, простішим. Ми маємо менше сумнівів, особливо якщо належимо до групи, яка визнає подібні цінності.
— Так ми захищаємо свій добрий образ у власних очах?
— Також і це, але ще важливішим здається мені прагнення уникати повторної травми. Джуліан Барнс писав у «Відчутті межі», що кожен зазнає якоїсь кривди. Це неминуче. Питання, як ми даємо собі з тим раду. Одні пробують надати кривді сенс, інші помагають іншим, але є також такі, які за будь-яку ціну стараються уникнути переживання цієї травми ще раз. Їх треба найбільше боятися. Якщо хтось раз зазнав потворного приниження, не перебиратиме засобами для уникнення повторення.
Багато людей не хочуть менталізувати, бо це пов'язано із зусиллям — а нащо застановлятися, хто що переживає, як бачить, що відчуває, коли можна подумати: «Це нічого не варте. Глупе. Це збоченці, зрадники, я знаю, що так є». Лиш з тією різницею, що здатність менталізувати — це один зі стовпів психічного здоров'я. Можна бути людиною без «фокусування», тільки що то за людяність?
Анна Круль-Кучковська — психолог, психотерапевт, член Польського психологічного товариства, Наукового товариства психодинамічної психотерапії і Американського психологічного товариства. Керівник Кабінету Психотерапії HUMANI в Познані. Викладає в рамках Студій психотерапії при Лабораторії психоедукації у Варшаві
Аґнєшка Юцевіч — журналістка «Wyborczej» та її додатка «Wysokie Obcasy», провадить розмови з психологами і психотерапевтами, авторка книжок «Wybieraj wystarczająco dobrze» [«Вибирай достатньо добре»] і — з Ґжеґожем Срочиньським — «Kochaj wystarczająco dobrze» [«Люби достатньо добре»] та «Żyj wystarczająco dobrze» [«Живи достатньо добре»]
Anna Król-Kuczkowska
Menetalizacja. Jak «wejść w skórę» innej osoby?
Gazeta Wyborcza, 2.07.2016
Переклад О.Д.
08.07.2016