З фаціяти (фасаду) кам’яниці під №10 на гамірному львівському Ринку пам’ятна таблиця, встановлена 1991 року (автори В.Ропецький і В.Чорновус), повідомляє: «Тут у будинку «Просвіти» 30 червня 1941 року проголошено Акт відновлення Української Держави та сформовано уряд на чолі з Я.Стецьком».
Цей Акт проголошено того вечора з балкону будинку та повідомлено через радіо на весь світ.
Спочатку планували проголосити Акт відновлення Української Держави у Великій залі ратуші, в одному з кабінетів якої Ярослав Стецько готував остаточний текст цього документу. Але стратегічну будівлю зайняли німці, і довелося перебратися до будинку «Просвіти».
День 30 червня 1941 року припадав на понеділок. Минуло вже більше тижня від дня "віроломного" нападу III Райху на Радянський Союз. Україна досі щороку відзначає 22 червня – дату, коли почалась війна, яку Сталін назвав “Великою вітчизняною”.
Для України німецько-радянська (та й загалом Друга світова) війна стала лише частиною визвольних змагань середини ХХ сторіччя. Фактично для нас ця війна почалась ще у березні 1939-го, коли Угорщина напала на Карпатську Україну. Сотні добровольців із Галичини та Волині вступили тоді до «Карпатської Січі», щоби боронити перший паросток української незалежності.
Багато надій покладалося на Німеччину, яка могла би підтримати прагнення України створити власну державу. Адже німці не перешкоджали робити це словакам чи хорватам.
Гітлер і справді деякий час вважав українців своїми потенційними союзниками у війні проти Польщі та Москви. Але 1939 року він відмовився від ідеї створити українську державу на території розгромленої Польщі. Західну Україну Гітлер подарував Сталіну, щоби забезпечити собі запілля в наступі на Париж. Німці навіть були готові віддати тоді більшовикам ще й Холмщину та Південне Підляшшя, але Сталін сам відмовився від цих українських земель, заперечуючи цим байки про "возз'єднання" України.
Радянські вожді сподівалися, що Німеччина втратить всю свою силу у війні з Францією та Британією, і тоді танки з червоними зірками без перешкод дійдуть до берегів Атлантичного океану. У російських військових архівах досі зберігаються засекречені плани радянського наступу на Захід, який мав би розпочатись у липні 1941 року.
Гітлер не дуже хотів нападати у 1941-му на СРСР. Тоді його більше приваблював Близький Схід. Але змушений був випереджати події, бо на західних радянських кордонах концентрувалися десятки тисяч танків і літаків, сотні дивізій, готувих до атаки на ІІІ Райх...
Німеччина виступила на два-три тижні раніше, хоча й мала набагато менше війська, танків і бойових літаків. І домоглася спочатку великих успіхів. Але ця атака була приреченою на невдачу, бо гітлерівці, яких поневолені народи СРСР були готові прийняти як визволителів, насправді виявились такими ж жорстокими окупантами, як і більшовики.
"Для українського національно-визвольного руху в середині 1941 р. існували лише дві можливості. Перша: припинити будь-яку діяльність, спрямовану на утворення незалежної Української держави – але ж неможливо було зупинити рух, перед яким в умовах світової війни відкривався шанс реалізації незалежницьких завдань національної революції; таке невикористання шансу з усіма підставами повинно було б розцінюватися і політиками, й істориками як національна зрада. Друга: орієнтуватися на єдиного можливого в даних умовах антикомуністичного й, умовно, антиросійського союзника – гітлерівську Німеччину, союзника теоретично і практично можливого, хоча й дуже непевного, що добре розуміла українська сторона. Було обрано єдино можливий у даній ситуації другий шлях", – так оцінював ситуацію літа 1941 р. видатний львівський історик Ярослав Іван Корибут-Дашкевич ¹.
Щоби виявити справжні наміри фюрера, 30 червня 1941 року у Львові було проголошено відновлення Української Держави та готовність спільної боротьби проти сталінського режиму.
Леґіон "Nachtigall"
Зранку 30 червня до Львова почали входити частини 1-ї німецької дивізії альпійських стрільців і батальйон (леґіон) "Nachtigall" ("Соловей"), що складався переважно з українців на чолі з Романом Шухевичем. З німецького боку керували цим батальйоном обер-лейтенанти Альбрехт Герцнер та Теодор Оберлендер.
Ось як згадував про ті дні адвокат, генеральний секретар тодішньої Української Національної Ради Кость Паньківський (1897–1973): «Два помітні центри заіснували у Львові при приході німців: команда німецького війська і головна квартира ОУН. Військо зайняло для себе будинок ратуші. Тут осіла «міська командатура», що піклувалася потребами війська, порядком у місті та справами німецького і жидівського населення. Військовим комендантом міста став на кілька днів ген.-пор. Ренц, але вже за якийсь тиждень комендантом назначили полк. фон Прітвіца. Це був типовий вояк-службіст, з яким можна було договоритися. На вежі ратуші вивішено прапори, на головній щоглі – німецький, на рогах – чотири українські… Управа міста Львова видала знову від себе такий наказ щодо прикрашування домів: доми й установи прикрашувати жовто-блакитними прапорами – вгорі має бути жовта, вдолині блакитна краска» ².
На той час жовто-блакитні кольори та тризуб з мечем всередині вважав державними символами Провід ОУН на чолі з Андрієм Мельником. Натомість ОУН під проводом Степана Бандери вважала, що «нашим Державним Гербом є Володимирівський Тризуб у формі введеній Центральною Радою без меча і жадних інших прикрас. Національним прапором є синьо-жовтий прапор (вгорі синя краска, а внизу жовта) згідно з формою уживаною в Східній Україні».
Увага мешканців Львова була звернена також на тюрми НКВД на Лонцького, Замарстинові та в "Бриґідках", де більшовики замордували кілька тисяч українців, поляків, євреїв. Більшовицькі злочини викликали хвилю руйнувань комуністичних пам’ятників і стихійних погромів радянських установ. Не обходилося й без звичайних пограбувань, як завжди буває при ґвалтовних змінах влади.
Увечері кілька тисяч львів’ян зібралися на Ринку, де о 18 годині у будинку "Просвіти" розпочалися Національні Збори, які виступили з історичним Актом проголошення Державності та утворили Державне правління на чолі з Ярославом Стецьком. Було створено й парламент нового державного утворення – Українську Національну Раду під почесним головуванням митрополита Андрея Шептицького та під проводом сеньйора українських політиків д-ра Костя Левицького.
Згадуваний уже Кость Паньківський так писав про події 30 червня 1941 року: "Около полудня прибули до Львова вже також перші представники ОУН в цивільному убранні: Ярослав Стецько, Євген Врецьона, Ярослав Старух і інші. Вони приїхали на автах вермахту та, зв’язавшися із своїми людьми в місті, скликали на вечір громадські збори до будинку товариства «Просвіта» на Ринку.
Ці збори, які пізніше названо «Національними Зборами» викликали різні коментарі. Учасники критикували їх невідповідну обстановку – невеликі темні кімнати, в яких блимали свічки; непідготування зборів: запрошені не знали, що має бути предметом наради; незрозумілий тоді загалові поспіх, нервовий настрій. Участь громадянства не була велика, бо людей скликано пізно та й вечірня пора не сприяла, тому що дозволено було ходити тільки до дев’ятої години. Все ж таки було около сотні присутніх, у тому числі представник Митрополита – тоді мітрат і ректор Духовної академії – о. д-р Йосиф Сліпий і деяке число відомих керівних людей.
Велике спізнення ініціаторів використали люди для обміну інформаціями та враженнями з довгого, багатого подіями минулого тижня. Але таке спізнення псувало настрій. Поява Ярослава Стецька в теплий літній вечір у військовому дощовому плащі з піднесеним – згідно з модою – ковніром робила некорисне враження. Говорив тихим голосом, так що у другій кімнаті його не чули і не знали про що йде. У тих, що були ближче, застереження викликали надто самовпевнена форма «акту» ОУН про «створення держави» і декрету провідника Степана Бандери ч. 1 про покликання правління». Та передовсім у всіх учасників зборів, з якими я зустрінувся, ті збори викликали розчарування і занепокоєння…
Люди хотіли хоч приблизно знати, що несуть Україні і організація, і німці – яку конструктивну програму та який плян конструктивного домовлення має з німцями. Про ці справи на зборах не було мови. Дешева революційна аґітка була змістом промови голови і всіх дальших прибулих до Львова промовців з проводу ОУН…
Від місцевого львівського громадянства не промовляв ніхто, бо нікого не запросили тай ніхто не голосився. Тільки ректор о. Сліпий привітав збори в імені Митрополита.
На закінчення промовив присутній весь час на зборах гавтман д-р Ганс Кох. Його промова прозвучала дисонансом… хоч мала моменти українсько-патріотичні і навіть нотки в роді: «маєте тепер Україну!». – зробила дуже прикре враження. Кох привітав присутніх із визволенням та візвав «до праці й співпраці з німецькою армією». Більш неприємно вражала своїм повчальним тоном та частина промови, що особливо не гармонізувала із виступом Стецька. Кох говорив про те, «що війна не закінчена і з усякими політичними плянами треба чекати на вирішення фюрера!»
Львов’яни прийняли проголошення і промови спокійно… Тому увага львов’ян була скерована радше на близьку і зовсім ясну справу створення міської управи, ніж на досить непроглядне поки що питання держави. Тож теж ясною сторінкою зборів лишилася передача управи міста в руки знаного й поважного проф. Полянського. Ця вістка була прийнята радісно…
Поза тими вістками від зустрічних людей, мав я сам нагоду читати вже цього ж 1 липня перші проголошення ОУН про створення держави й організацію війська… Загал громадянства побачив тут для себе новину, а саме підкреслення великими літерами імени Степана Бандери. «Організація Українських Націоналістів під ПРОВОДОМ СТЕПАНА БАНДЕРИ» вдаряло в очі в усіх проголошеннях як найважніша й суттєва їх частина. Вісті про розбрат унутрі організації не дійшли ще були до відома і свідомості громади. Львов’яни не знали про те, що організація розбита. Голова ПУН [Проводу Українських Націоналістів – І.М.] інж. Андрій Мельник був загально відомий як полковник Січових Стрільців у Києві та поважний громадський діяч за польських часів у Львові. Бандеру знали як провідника Крайової Екзекутиви ОУН та керівника терористичної діяльності тільки з двох великих судових процесів: за вбивство польського міністра внутрішніх справ Пєрацького у Варшаві та проти Крайової Екзекутиви ОУН у Львові» ³.
Через Львівську радіостанцію, яка вже була зайнята німцями, текст Акту відновлення державності вдалося 30 червня та 1 липня кілька разів проголосили на весь світ.
Німці були просто заскочені цією сміливою акцією, яка швидко поширилась на теренах Галичини та Волині. Фактична влада у багатьох селах і містечках переходила до українських патріотів і залишалась у їх руках часом на кілька місяців.
1 липня Митрополит Андрей Шептицький видав "Пастирський лист з нагоди відновлення Української держави" (Див. ДОДАТОК). Через кілька днів, 7 липня, митрополит звернувся з відкритим листом до Андрія Мельника з закликом порозуміння зі Степаном Бандерою і його підлеглими:
"Високоповажаний пане полковнику!
Ціле українське громадянство домагається як умову, конечно потрібну, Ваше порозуміння з Бандерою та зліквідування так страшного, шкідливого для української справи, роздору.
Видається немислиме, щоб Організація Українських Націоналістів приносила нам по большевицькій навалі домашню війну і всі нещастя, які вона спричинює.
Ми признали п. Стецька Ярослава як Вашого й Степана Бандери підчиненого, не входячи в Ваші внутрішні спори. Прохаю прийняти це до відома.
Очікую відповіді про Ваше повне порозуміння.
Хай Бог благословить.
Щирий привіт
+ Андрей митрополит
Львів, дня 7 липня 1941 р." ⁴.
Сталін знав, що робить, даючи наказ вбити Євгена Коновальця. Якби Коновалець не загинув 23 травня 1938 року від рук енкаведиста Судоплатова у Роттердамі, і ОУН зустріло події ІІ Світової війни як єдина, не розчленована на фракції організація, то, може, уряди Німеччини чи Британії мали б інакше дивитися на Україну. А влітку 1941-го похідні групи «бандерівців» та «мельниківців» паралельно рухалися Україною вслід за німецьким військом, намагаючись випередити суперників, щоби першими «проголосити» свою владу у якомусь місті чи районі.
Гітлерівці зажадали від Степана Бандери та Ярослава Стецька негайно відкликати проголошений Акт і ліквідувати новоутворені органи української влади. Їхня відмова стала причиною німецьких репресій, які, у свою чергу, викликали всенародний рух опору новим окупантам.
Львівський історик Ярослав Грицак у своїй книзі «Нариси історії України: Формування модерної української нації XIX-XX ст.» писав: «Формулюючи політичні цілі східної кампанії ще за рік до її початку, 21 липня 1940 р., Гітлер заявляв, що у західних районах СРСР мають бути створені три держави – Україна, Білорусь і федерація Балтійських республік. Вони повинні були перебувати під протекторатом Німеччини і виконувати роль буферних держав (Pufferstaaten) для Третього Рейху. Оскільки місцеве населення пройняте соціалістичними настроями, то, вважав Гітлер, заради економії воєнних зусиль, треба погодитися на те, що ці республіки будуть соціалістичними. Але при одній умові – вони не повинні мати власної національної державної еліти.
Гітлер дотримувався цих планів у всякому випадку до березня 1941 р. Але за декілька тижнів до нападу на СРСР він різко змінив погляди. З цього часу Гітлер рішуче відкидав ідею самостійних держав і говорив лише про доцільність економічної експлуатації Східної Європи…
Блискавична перемога на Східному фронті у червні 1941 р. змусила його повірити у свою роль. Гітлер міг легко перетягнути пів Радянського Союзу на свою сторону у війні проти Сталіна й комуністів, якщо б проявив свої раніші здібності до заключення компромісів. Принаймні, він міг завоювати прихильність українців [Цю "єретичну", на перший погляд, тезу можна знайти у теоретика лібералізму Ганни Арендт]. Однак він не пішов на це – почуття власної величі витравило прагматичну сторону його натури.
Але навіть після того, як Гітлер уявнив свої нові плани своєму найближчому оточенню, у німецькому керівництві не було однозгідності щодо способу управління завойованими територіями. Міністр окупованих територій на Сході Альфред Розенберґ виношував ідею утворення санітарного кордону навколо Росії з числа буферних і залежних від Рейху держав (України, Білорусії, Центральної Азії і т. п.). Він же виступав за проведення заходів, які могли б розбудити історичну свідомість українців і змобілізувати їх проти Росії» ⁵.
Ідеї Розенберґа не знайшли підтримки у фюрера та правлячої верхівки ІІІ Райху, і голова державного правління Ярослав Стецько був затриманий 12 липня разом з міністром його уряду Романом Ільницьким у львівській ратуші під час перемовин з керівником SD (Служби безпеки) VI німецької армії д-ром Баєром. Їх депортували до Берліна, нібито «для переговорів». Після незгоди скасувати «Акт 30 червня» їх разом зі Степаном Бандерою посадили до концтабору Заксенхаузен біля Берліна, де вони перебували до вересня 1944 року.
Припинило свою легальну діяльність і Українське державне правління, а 1 серпня 1941 року Львів став столицею дистрикту Ґаліція Генеральної губернії, який очолив губернатор Карл Ляш. Урочистий акт приєднання вчинив у будинку колишнього Галицького сейму генерал-губернатор Ганс Франк.
Тепер деякі дослідники люблять будувати припущення: що було б, якби німці “були мудрішими” і погодились у 1941 році на якусь форму української державності, як це вони дозволили у Словаччині чи Хорватії? Звичайно, це могло би мати вирішальний вплив на перебіг воєнних дій на Східному фронті та безумовно призвело би до поразки СРСР.
Хоча, без сумніву, перемога у ІІ Світовій війні все одно була би на боці США та її союзників. Але переможці не могли би не рахуватись у післявоєнному світі з Україною і навряд чи пішли би на відновлення радянської імперії. Та й жертви українців у цій війні були би значно меншими.
Однак сталось так, як сталось, і Акт 30 червня 1941 року став кульмінаційним пунктом українських визвольних змагань середини ХХ століття, давши поштовх розвитку збройного опору окупантам, який тривав до середини 1950-х років.
Знаменно, що через 4 роки, 29 червня 1945 року згідно з договором між СРСР та Чехословаччиною Закарпатська Україна стала складовою частиною УРСР, щоправда, без Пряшівщини та Сиґідської Марморощини. Кордони, перекроєні тоді Сталіним, залишились у спадок нинішній незалежній Україні, якої не було би без Акту 30 червня 1941 року.
ПРИМІТКИ
¹ Дашкевич Я. Політична ситуація 1941 р. // 65-та річниця проголошення Акту відновлення Української Держави 30 червня 1941 року. – Київ, 2006. – С. 29.
² Паньківський К. Від держави до комітету. – Нью-Йорк – Торонто, 1970. – С. 32, 35, 60.
³ Там само. – С. 31-33.
⁴ Українське державотворення. Акт 30 червня 1941. Збірник документів і матеріалів / Під ред. Ярослава Дашкевича та Василя Кука. – Львів-Київ, 2001. – С. 159.
⁵ Грицак Я. Нариси Історії України: Формування модерної української нації XIX-XX ст. – Київ, 1996. – С. 221-223.
ДОДАТКИ
Акт відновлення Української держави, проголошений у Львові
Український уряд Львів, дня 30 червня 1941 [р.]
Ч. 1/41 год. 21-а
Саля Матірного товариства "Просвіта"
Рішення ч. 1
Національних зборів українців
Акт відновлення Української Держави
1. Волею українського народу, Організація Українських Націоналістів під проводом Степана Бандери проголошує відновлення Української Держави, за яку поклали свої голови цілі покоління найкращих синів України.
Організація Українських Націоналістів, яка під проводом її Творця й Вождя Евгена Коновальця вела в останніх десятиліттях кровавого московсько-большевицького поневолення завзяту боротьбу за свободу, взиває ввесь український нарід не скласти зброї так довго, доки на всіх українських землях не буде створена Українська Суверенна Держава.
Суверенна Українська Влада запевнить українському народові лад і порядок, всесторонній розвиток усіх його сил та заспокоєння всіх його потреб.
2. На західних землях України твориться Українська Влада, яка підпорядкується Українському Національному Урядові, що створиться у столиці України – Києві з волі українського народу.
3. Відновлена Українська Держава буде тісно співдіяти з Націонал-Соціалістичною Велико-Німеччиною, що під проводом Адольфа Гітлера творить новий лад в Европі й світі та допомагає українському народові визволитися з-під московської окупації.
Українська Національна Революційна Армія, що творитисьме на українській землі, боротисьме дальше спільно з союзною німецькою армією проти московської окупації за Суверенну Соборну Українську Державу і новий лад у цілому світі.
Хай живе Суверенна Соборна Українська Держава, хай живе Організація Українських Націоналістів, хай живе Провідник Організації Українських Націоналістів Степан Бандера!
Слава Україні! Героям Слава!
Ярослав Стецько
Провідник Національних Зборів
(Українське державотворення. Акт 30 червня 1941. Збірник документів і матеріалів / Під ред. Ярослава Дашкевича та Василя Кука. – Львів-Київ, 2001. – С. 123).
1941 р., липня 1.
Пастирський лист митрополита А.Шептицького зі Львова
з нагоди відновлення Української держави.
До українського народу!
Пастирський лист їх ексцелєнції митрополита Андрея Шептицького.
З волі всемогучого і всемилостивого Бога в Тройці єдиного зачалася нова епоха в житті Державної Соборної Самостійної України.
Народні збори, що відбулися вчорашнього дня, ствердили і проголосили ту історичну подію.
Повідомляючи Тебе, український народе, про таке вислухання наших благальних молитов, взиваю Тебе до вияву вдячности для Всевишнього, вірности для Його церкви і послуху для влади.
Воєнні часи вимагатимуть ще многих жертв, але діло, розпочате во ім’я Бога і з Божою благодаттю, буде доведене до успішного кінця.
Жертви, яких конечно потреба до осягнення нашої ціли, полягатимуть передусім на послушньому піддаванні справедливим Божим законам, непротивним розказам влади.
Український нарід мусить в тій історичній хвилі показати, що має досить почуття авторитету, солідарносте і життєвої сили, щоби заслужити на таке положення серед народів Европи, в якім би міг розвинути усі Богом собі дані сили.
Карністю, солідарністю, совісним сповненням обов’язків докажіть, що видозрілі до державного життя.
Побідоносну німецьку армію витаємо, як освободительку від ворога. Установленій владі віддаємо належний послух. Узнаємо головою Краєвого правління Західних областей України пана Ярослава Стецька.
Від уряду, ним покликаного до життя, очікуємо мудрого, справедливого проводу та заряджень, які узглядняли би потреби і добро всіх замешкуючих наш край громадян, без огляду на це, до якого віроісповідання, народності й суспільної верстви належать.
Бог нехай благословить усі Твої праці, український народе, і нехай дасть усім нашим провідникам святу мудрість з неба.
(-) + Андрей
Дано у Львові, при арх[икатедральному] храмі Св. Юра 1.VII. 1941
(Українське державотворення. Акт 30 червня 1941. Збірник документів і матеріалів / Під ред. Ярослава Дашкевича та Василя Кука. – Львів-Київ, 2001. – С. 126).
Склад Українського державного правління у Львові [УДП].
Відпис з Декрету іменувань за порядковими числами (1941 р., липня 4-5).
1. Др Храпливий Євген – ресорт рільництва
2. Др Паньківський Кость – заступник члена УДП по справах адміністрації
3. Мґр Ребет Лев – 1-ий заступник голови правління
4. Др Лисий Володимир – адміністрація
5. Др Барвінський Олександер – заступник по справах нар. здоровля
6. Лебідь Микола – безпека
7. Грабар – ресорт торгівлі й промислу
8. Др Крип’якевич Іван – народна освіта (не прийняв)
9. Мостович Микола – заступник по справах нар. освіти і виховання
10. Ген. Петрів Всеволод – військові справи
11. Сот. Гасин Олекса – 1-ий заступник по військових справах
12. Сот. Шухевич Роман – 2-ий заступник по військових справах
13. Стахів Володимир – ресорт заграничних справ
14. Федусевич Юліян – [ресорт] судівництва
15. Головко – [ресорт] пропаганди
16. Костишин – [ресорт] почти
17. Ольховий Ілярій – [ресорт] фінансів
18. Старух Ярослав– заступник по справах пропаганди
19. Позиченюк – заступник по справах пропаганди
20. Пекарський – заступник по справах народн. освіти і віросповідань
21. Інж. Павликовський Юліян – торгівля і промисл.
22. Яців Дмитро – заступник по справах народного господарства
23. Ільницький Роман – заступник по справах народного господарства
24. Лебідь-Юрчик – заступник по справах фінансів
25. Др Осінчук – заступник по справах народн. здоровля
26. Іваницький Борис – заступник по справах рільництва
27. Мороз Теодор – ресорт комунікації
28. Др Росяк Михайло – начальник канцелярії УДП
29. Пясецький Андрій – заступник по справах рільництва та керманич відділу лісництва
30. Солонинка Василь – заступник нач. канцелярії УДП і начальник канцелярії зв’язку з ОУН
31. Грабар Іван – директор Ревізійного союзу кооператив
Його заступники:
1.Мгр Яців Дмитро
2.Дир. Капуста Микола
3. Филипович Іван
4. Кульчицький Дмитро
32. Раковський Роман (інженер) – директор Центрального союзу українських промислових кооператив
Його заступники:
Ільницький Роман
Петрів Зенон
Витвицький Роман
Пиндус Іван
33. Мартюк Іван – директор Центрального союзу українських сільсько-господарських кооператив
Його заступники:
Губернат Василь
Черник Олекса
Кульчицький Микола
Кіцера Омелян
34. Інж. Ольховий Ілярій – директор Центрального українського банку
Його заступники:
1. Мґр Ребет Лев
2. Волошиновський Степан
3. Шарко Петро
4. Фостяк Роман
35. Інж. Сербин Онуфрій – дир. Міської споживчої кооперативи
Його заступники:
Лазорко Михайло
Синенький Василь
Салевич Василь
36. Климів Іван – член Українського державного правління (як Краєвий провідник ОУН)
37. Д-р Горбовий Володимир – тимчасовий голова Українського державного правління на виїмковий час
38. Др ПанчишинМаріян – другий заступник голови Українського держ. Правління
39. Дзерович Богдан – заступник по справах юстиції
40. Біленький – заступник по справах народн[ої] освіти
41. Радзикевич Володимир – ресорт народної освіти і віросповідань
Заступники Українського державного правління за кордоном:
3. Др Горбовий Володимир – терен Великонімеччини (в рамцях Українського національного комітету)
4. Барабаш Гриць – Румунія
5. Мосендз Леонид – Словаччина
6. Полк. Ріко Ярий – Японія
7. Івахнюк – Хорватія
8. Стахів Володимир – Німеччина
(Видано в українській і німецькій мовах, в 2-х примірниках).
(Українське державотворення. Акт 30 червня 1941. Збірник документів і матеріалів / Під ред. Ярослава Дашкевича та Василя Кука. – Львів-Київ, 2001. – С. 145-147).
30.06.2016