Голос виборця повинен бути не інструментом, а декларацією, заявою, яка має подвійну цінність: по-перше, заявою на користь демократії; по-друге, декларацією прихильності до певної партії, кандидата чи програми, незалежно від очікуваного результату
Чому ми, виборці, йдемо голосувати? З колективного погляду пояснення є очевидним: за демократії виборцям надається можливість вирішувати, хто буде керувати країною протягом наступних чотирьох (чи скількох там) років; природно, що електорат здійснює це право; краще вирішувати, хто буде керувати нами, ніж улягати волі іншого, як це відбувається за диктатури чи абсолютної монархії.
З індивідуального погляду це вже є не таким очевидним. Кожен окремий голос важить дуже мало серед мільйонів відданих голосів. Існує дуже мала ймовірність того, що голос кожного окремого виборця щось змінить у виборах на рівні держави чи автономії. Тож з особистого погляду голосувати здається непотрібною справою, марною тратою часу на те, аби помістити в урну щось схоже на краплю в морі, що багатьом здається не вартим труду. Як казав Марк Твен: «Якби голосування щось змінювали, нам би не дозволяли голосувати». Отож чому ми голосуємо?
Гадаю, що коли ми вкидаємо в урну наш безкінечно малий голос, перед тим, як проголосувати за якусь партію чи кандидата, ми голосуємо за демократію. Ми підтримуємо систему. Кажемо: «Після віків тиранії, деспотизму і абсолютних монархій народ здобув демократію досить недавно, приблизно сторіччя тому. Не голосувати означало би відкидати демократичну систему, нехтувати правом, що його наші діди (а в Іспанії ми самі чи наші батьки) здобули коштом великих ризиків і покарань, після віків боротьби і жертв. Я буду голосувати, тому що не можу зректися такого священного права. Хто переможе на цих виборах — річ другорядна. По-справжньому важливим є те, що вони відбуваються». Тому голосувати «проти всіх» означає попросту голосувати за демократію, не висловлюючись, хто повинен керувати в найближчому майбутньому. І тому кожен голос є корисним, навіть голос «проти всіх».
Утім більшість голосів не є «проти всіх», вони використовують цю другорядну можливість, яку надає нам демократія: вибирати партію чи кандидата. І тут виникає питання про побічну корисність голосування. У цій темі я, на жаль, розходжуся в поглядах із Марком Твеном, що ним так захоплююся, якого притаманні йому почуття гумору і любов до парадоксів часом змушували говорити дурниці. Голосування може дещо змінити, і право голосу нам не надали, ми його завоювали. Один голос має дуже мало шансів стати вирішальним, але голос мільйонів таки може привести до змін, і це траплялося не раз. Погано те, що ці зміни не завжди були на краще, аж ніяк. Народ, голосуючи, дуже часто помиляється; згадаймо Муссоліні, Гітлера, Перона, Альберто Фухіморі, Уґо Чавеса та багатьох інших диктаторів і путчистів, обраних демократичним шляхом. І згадаймо, що афінська демократія засудила до смерті Сократа. На жаль, виборчий корпус є лише сумою виборців, і великою заслугою демократії є не мудрість і не досконалість її результатів, а те, що альтернативи є ще гіршими. Нагадаймо також, що люди мають дуже погану думку про політиків, попри те що обрали їх в демократичний спосіб. Такими є парадокси колективного рішення.
Нині я хотів поговорити тут про те, що зазвичай називають «тактичним голосуванням». Що означає цей вираз? «Тактичне голосування» — це голосування, яке ґрунтується не на прямій прихильності виборця, а на попередньому аналізі того, що робитимуть інші виборці. Типовий випадок — коли виборець відмовляється голосувати за маленьку партію, хоча вважає, що вона має найкращу програму і команду, тому що думає, що вона не має шансів перемогти; і відповідно воліє віддати свій голос за велику партію, хоча вона й не здається йому такою вже доброю. До цього принципу апелюють великі партії, які кажуть виборцям: «Голосуйте за нас, бо попри те, що ми досить погані, у нас є шанси перемогти, а можлива альтернатива ще гірша, ніж ми». Звісно, вони не говорять це так відверто, але таким є суґестивний меседж, який вони поширюють. Це нагадує мені одного арґентинця, з яким ми разом вчилися в Сполучених Шатах. Він давав мені цей мудрий виборчий рецепт: «Я вибрав найгіршого і проголосував за іншого». Під той час арґентинці вже голосували, а Іспанією правив Франко. Я ще ніколи не голосував і слухав свого друга з Буенос-Айреса із заздрістю і захопленням.
Інший випадок «тактичного голосування» — коли виборець, переконаний, що його партія переможе, голосує за іншу через другорядні причини: аби не пройшла третя, тому що симпатизує тому, хто очолює список, тощо. Чи попросту утримується від голосування, бо з огляду на те, що партія, якій він віддає перевагу, й без того переможе, можна не завдавати собі труду йти голосувати. Або навпаки: голосує за того, хто, на його думку, переможе, через просту сатисфакцію через те, що підтримав переможця.
Як на мене, «тактичне голосування» створює дві серйозні проблеми. По-перше, воно опирається на опитування; а ці, своєю чергою, створюють інші проблеми: з одного боку, вони аж ніяк не є цілком достовірними; з іншого — голосуючи, зважаючи на соціологічні опитування, а не на власні прямі уподобання, «тактичний виборець» робить свій внесок у те, аби результати були відмінними від тих, які прогнозувалися. Якщо виборці партії А, яку опитування називають явним переможцем, вирішать утриматися, тому що «марно» йти голосувати, коли переможець є очевидним, то можливо, що результати партії А виявляться набагато гіршими від тих, які передбачалися. А якщо прихильники партії Б, яка в опитуваннях перебуває десь унизу, вирішать не голосувати за неї заради «користі», результати партії Б можуть виявитися не просто низькими, а катастрофічними, і ці «практичні» прихильники можуть призвести до того, що партія, якій вони віддають перевагу, зникне. Тобто «тактичний виборець» дуже ризикує перехитрувати самого себе.
Інша проблема «тактичного голосування» постає з міркувань, які ми виклали на початку. З індивідуального погляду голосування не може бути корисним, тому що воно є занадто малим знаряддям для досягнення наших цілей. Отож виборець помиляється, якщо трактує свій голос як інструмент для досягнення мети: це як застосовувати мікроскопічний важіль для того, щоб пересунути гору. Голосування буде знаряддям, коли розглядати його з погляду мас. Для партії чи політика голосування є знаряддям, щоб здобути владу і виконати свою програму. І йдеться про голоси тисяч чи мільйонів виборців. Його завдання — спрямувати голоси на власний млин. Та для окремого виборця все інакше. Його голос повинен бути не інструментом, а декларацією, заявою, яка має подвійну цінність: по-перше, заявою на користь демократії; по-друге, декларацією прихильності до певної партії, кандидата чи програми, незалежно від очікуваного результату. Тож виборець діє, по суті, з етичних мотивів, і головним адресатом його голосування є його совість. Якщо він керується практичними мотивами, найкраще, що він може зробити, це залишитися вдома, щоб не схибити.
Ґабріель Тортелья, економіст та історик
Gabriel Tortella
Sobre la inutilidad del voto útil
El Mundo, 25.06.2016
Зреферувала Галина Грабовська