Ганна Улюра

 

Олесь Ульяненко. Яйця динозавра: збірка малої прози. К.: Люта справа, 2016. 189 с.

 

 

«Ульяненко став класиком. Ліна Костенко». Ця репліка – перше, що бачиш в книжці; винесено на палітурку. Не дай бо’ сприйняти її як дороговказ, бо буде втрачена для читання ще одна хороша книжка. Забуваймо про канони і класиків, про акції вшанування пам’яті і мовчазну данину таланту. Це дуже жива книга. Її варто критично і уважно прочитати. Власне так, як сприймалися всі твори Олеся Ульяненка, що з’являлися свого часу – і завжди вчасно... І хоч трохи зрозуміти те, що ніяк не дасться до розуміння: як же все таки її читати, ту харизматичну прозу Ульяненка? 

 

«Яйця динозавра» місять два десятки оповідань. Творча група видавництва і безпосередньо упорядники – Євгенія Чуприна і Мирослав Слабошпицький – зібрали під однією обкладинкою всю, кажуть, малу прозу Ульяненка; твори, розкидані по журналах і різних «братських могилах», нині малодоступні. Проза не атрибутована – дат під текстами немає, місця і мова першодруку не зазначені (ну от чому, а?). Ні, можна і самотужки пригадати, де/коли  раніше публікувалися оповідання – у «Слові» чи у «Визвольному шляху», скажімо; або уже безпосередньо зі змісту робити доречний висновок: представлена мала проза творилася майже безперервно – від середини 80-х до середини 2000-х. І варто очікувати такого собі панорамного погляду на ті буремні двадцять років із життя останньої радянської генерації. Почасти це і буде правильним – згадати незлим і тихим ту чорнушну і прекрасну «двадцятку».

 

Олег і Алька разом живуть у будиночку біля моря. (Це оповідання «Біля самого синього моря»). Одразу купа пропусків: вони майже не бачать одне одного, а він не живе, він помирає – повільно і мучителько; правдою є хіба що те море. Важкі наркотичні марення, «занотований каталог даремно прожитого життя», які розказують нам геть іншу історію – про неподолану постравматику «афганця». І вона поруч, бухає і гуляє, бо не здатна його зрозуміти і йому допомогти, хіба ввести у вену нову порцію знеболювального. Чи це насправді так, чи це чергова порція мари? Що у фіналі – можна легко здогадатися. Добре ловиться рибка-бананка й у тутешніх синіх водах. Нещаслива дружина – матеріалізація чоловічої провини, від котрої можна звільнитися тільки через самогубство.  

 

Колишній дільничний міліціонер влаштовується охоронником до державного банку. (Про це – оповідання «Мент»). Його звільняють, бо регулярно прикладається кулаком до своєї неймовірно розкішної дружини. Поруч із ним тепер працює маленька жіночка Люська, банківська касирка. Юхим, набухавшись однієї спільної робочої ночі, раптом ґвалтує Люську. Насправді якось так неочікувано для себе. І знову, і знову. І так само – дивуючись своїм вчинкам – вбиває жінку. Переховувався десь у Краснодарі, але знайшли і застрелили при затримані. Ні, не за зґвалтування – поцупив по ходу у банку грубі гроші. Прозоре начебто повідомлення: те, що тобі не належить, твоїм ніколи не буде. Але парадокс: тут саме момент оволодіння кимось/чимось робить із «ментів» «чоловіків» – не надовго.   

 

Він добре знає Київ, він тут живе і охоче живиться містом. Зрештою, Київ – здається, єдиний батько, котрого він має (а це уже повість «Ізгої»). Живе з братом-бандюком і хворою мамою, спить за гроші і наркоту з підтоптаними жінками у «трубі», закохується у світлу панянку. Вона на роль янгола, котрий має врятувати вигнанця, особливо і не претендує. Тут би утворитися елегантному екзистенційному тупику, але ні. Брат вчасно гине, пограбувавши казино. Мати помирає. Коханці забирають гроші і втікають з Києва. Такий от Едипів сюжет у безпосередній близькості від Бессарабського ринку. 

 

1979 року в поселенні у Якутії жінки влаштували місцевий переворот і «обрали» нового шамана. Ним і випало стати розповідачу «Жіночої волі», котрий дременув чим дужче від такої честі. Він згадає цю історію в 1981-у в Афганістані. Там від спроби зґвалтування місцевих жінок переходять до розмов, що паранджа потрібна, аби не заохочувати сексуальні апетити розпусних туземок. Висновок з двох історій по-своєму логічний: «А по писку?». А от зміст геть інакший: будучи жертвою системи, знайди над ким панувати – така твоя функція. Тебе прислали в чужу країну убивати її чоловіків, так давай-но опікуватися моральним станом зґвалтованих тобою жінок.   

 

Приватний водій багатого бізнесмена підбирає на дорозі юнку – ледь п’ятнадцятирічне дівча. Ні, проституткою її тут вголос ніхто не назве. (Переказую зараз «Ірку»). Він по-своєму про неї піклується: купує сукенку, слухає розповіді про молодшого брата. Потім на горизонті з’являється начальників синок-багатій. І закінчується все груповий зґвалтуванням, під час якого дівча гине. Малолітній брат бере до рук рушницю – помста звершилася. Історію цю нам розповідає водій, котрий був свідком і зґвалтування, і вбивств(а), і котрому добре заплатили за мовчанку. Саме так, дуже іронічно. Грона гніву дозріли. На роль суддів бажаючих немає.

 

Одне з оповідань збірника закінчується прямим словом до читача – «Щасти вам». Напевно, то теж така сувора іронія. Щось типу: якщо ти, чоловіче, точно знаєш, що твоя дружина тобі зраджує, це не скасовує того, що ти – ревнивий параноїк.

 

Уже стало загальним місцем: герої Ульяненка – маргінали; проза Ульяненка – чорнуха. Правильно, по факту. Зрештою, «що може бути переконливіше від того, що ти не бачив, а може ніколи не побачиш у житті?». Але потребує пояснень по суті.

 

Рух по колу відзначає цю книжку – навіть на рівні вдалої композиції збірника. Він позначає кожного героя і кожен твір. Дурна стабільність пізньорадянського простору, яку зовсім не очікуєш побачити в творах пострадянських. Ні, не зовсім стабільність, радше – нав’язливий повтор. Він є свідченням того, що вичерпані всі ресурси – людські, культурні, психологічні тощо. Герої наприкінці опиняються там же, де були на початку твору; навіть смерть від того повернення не рятує. Це коло не розірвати, не уявити собі навіть можливість, що перерветься воно в якомусь майбутньому. Можна спробувати домислити собі героїв Ульяненка у 2010-х: розриваються між пляшкою і голкою; між тією, хто любить і тією, яку люблять; між легітимованими війною вбивствами і кримінальними. Складно. Але уявити їх в іншому стані, ніж цей вибір, що нічого не розв'язує, ще складніше.

 

Особиста криза хлопаків із «Яєць динозавра» повторюється з твору у твір – і так вона стає суто соціальним симптомом. Вирішити її на індивідуальному рівні – жодних шансів. Безбатченко з шалено прекрасних «Ізгоїв» нагадає: «Час, кожна секунда у мене пролітають зі швидкістю скотомогильної зеленої мухи: ви, видно, забули, що я гід у цьому місті. Безкоштовно. Безплатно. Просто так. Нехай ніхто не скаже, що я привласнив цей титул. Мені подарував мій Бог». Персонажі і події збірника жорстко визначені соціальним: причини і наслідки жахливого, що тут і з ними відбувається, мають соціальну природу. Світ такий – ми в цьому світі такі; і жодної альтернативи. Єдина доступна героям Ульяненка правда – правда живого тіла, що страждає; тому і правда ця – така собі негидлива. Але чоловік Ульяненка – не тільки «тіло», а й «діло».

 

Безтурботні наркомани, спостережливі п’яниці, поламані «афганці», невинні убивці… Широкий жест, щоб ми остаточно впевнилися і пересвідчилися у зверхності розповідача до такого собі буржуазного самовдоволення. Іронія в тому, що саме ця зверхність у світі Ульяненка дозволяє «буржуазному» існувати у повному своєму праві. З цією системою неможливо співіснувати, наче не порушивши закони моралі – більше того: ці порушення уже самі стають системою. От покричав черговий Ульяненковий маргінал: «На фіга мені його ширево. Мені потрібна любов, незалежно, хто її створив», і прибрав до рук і ширево, і любов. Цілком незалежно.

 

Вічна тема пострадянської прози – середовище і людина, цим середовищем пригнічена або знищена (ступінь складності травм і визначав, йдеться про «реалізм» чи про «чорнуху»). Мала проза Ульяненка в цьому сенсі – либонь, йде в загальному ключі «людина і середовище», але виокремлюється тим, що це «і» далебі означає не протиставлення, а поєднання. Жодної тут бінарної логіки, отож – жодних ворогуючих станів, жертв і катів, котрі обоє у свій спосіб плекають власну насолоду. Ніц подібного! Мент, який вбиває «чомусь» касирку, не уподібнюється ворожому до нього середовищу – він є природною його частиною. Не логіка хамелеонства, але логіка симбіозу. Чорнуха за версією Ульяненка – це такий собі політично активний жанр.

 

Перекажу одне з оповідань. Воно, здається, не потребує жодного коментаря. «Наказ». Прапорщик Діденко має привести до виконання наказ, про зміст якого ми дізнаємося тільки наприкінці твору – десь за добу від початку. Протягом цього часу він п’є по-чорному і кохається з кухаркою, оформлює перевезення тіла загиблого офіцера на батьківщину і блює жовчу. Напередодні кілька вояків влаштували вечірку, денатуратом отруївся якраз той загиблий. Діденко розстрілює порушників. Ця жахлива історія – теж свого типу жест, вона компенсує вину. Є наказ – стратити людину: виконано. І є якийсь не-озвучений наказ, який виконати немає жодної можливості. І про зміст цього наказу ми можемо тільки здогадатися… Найчастіше в «Яйцях динозавра» вжито слово «молитва».

 

Що ж так все нерадісно?.. Є ж от, скажімо, Дуся Парашут із невибагливо-ніжної фантазії «Кодекс польоту». Шалапут-п’яничка запав на сувору жіночку «з білим, наче хліб, тілом». І так він до неї і так, страшко харизматичне, а вона – ніяк. Тоді Дуся змайстрував собі дельтаплан з трусів, штанів, напірників і різного кшталту білизни та пронісся над головою переляканої любки. «Оце любов!». Ні, любов не задалася. Але Дуся надихнувся: подався в цивільну авіацію штурманом.

 

Мені в цій історії подобається ця мовчазна і перелякана біло-хлібна жіночка, котра силою своєї відмови повернула життя чоловіка на 180 градусів. І поруч цей над-романтичний політ, який на її життя жодного впливу не мав… Ті, хто панує, схильні перебільшувати завоювання тих, над ким  панують, здається так?

 

Ця любовна історія, вона дуже пасує «Яйцям динозавра». Всі інші тут тексти – це таке собі настирливе проникнення у життя людини, і спроба від того вторгнення залишки приватності захистити. Як вміють, так і захищаються: хоч обрізом, хоч кількарічними запоями. А цей Дусін жарт – він така собі декларована антитактовність. Та хіба він насправді не подумав, що налякає Аллу тим польотом на дельтаплані? (До речі, на художній час оповіді припада якраз зоряний час попсового хіта «Польот на дельтаплані» – це щодо художньої деталі в Ульяненка). Ясно що розумів. Тут інше: шанобливе ставлення до чуттєвості іншого, страх порушити чиюсь інтимність, у світі Ульяненка завжди мають зворотній бік. Тактовність автоматично перетворюється на брутальну нечутливість до страхів і болі оточуючих. Тут уже не просто «мені байдуже». Тут ще й не варто задумуватися над тим, чому «мені байдуже».

 

Справа не в тому, що герої Ульяненка живуть у брехні чи опираються відвертим маніпуляціям; ні, не зовсім так. Правди в цьому світі просто немає – її не можна довести, її не можна спростувати. Отож. Мені байдуже, чому мені байдуже.  

 

Попри шокуючу натуралістичність, світ Ульяненка не тривожний, не напружений, а несамохіть розслаблений якийсь. Жахливі по факту події переживаються його героями стримано і незацікавлено, наче балачки-жахалки в безкінечній черзі, в котрій змушений достояти до кінця… Згадала одну хорошу п’єсу. Герої там займаються всякою дріб’язковою дурнею, аж от прилітають бомбардувальники, кидають на них пару бомб, і летять геть. Ах, а може вони завтра повернуться? – з надією питає одна зі знуджених. Щось таке відбувається весь час і з «Яйцями динозавра». Безкінечно одноманітний навіть у найекстремальніших своїх проявах, світ повільно волочиться, бо має ж от-от дочекатися свого останнього вибуху і розлетітися на друзки… От, дочекалися. 

 

29.06.2016