Пси

Мирослав Трофимук

Я інколи дивлюся з вікна свого будинку – точніше, з вікна балкону свого будинку – на те, що відбувається внизу. А ВНИЗУ гуляють наші мешканці – громадяни України, спілкуючись в особливий спосіб.

Ото йде жіночка з почуттям власної гідности і веде на довгому паскові породистого собаку. «Сибірська лайка» – визначив на око. Може, інша порода. Хоча я не певен.

Далі. Йде сусід – усі ми сусіди в наших багатоповерхівках – через сходову клітку, через поверх, через будинок, менше з тим.

Іде сусід і веде на повідку вівчарку – тут уже я не помилюся цілком, бо для мене взагалі пес – то лише вівчарка. Такий мудрий, спокійний, розважливий, аж раптом – енергійно-рвійний, активно-аґресивний до всіх ворогів друзів людини – ведмедів, вовків, кабанів, рисів. Та активний захисник усіх друзів людини: корів, баранів, овець, кіз. І загалом – ворожий до всіх диких тварин і загалом дружній до людини...

Аж потім – іде така собі «баришня» (а,може, й жіночка) з чимось таким на поводку, що й окресленню не підлягає: маленьке (майже як душова губка), сіро-біло-сиве, гавкає до всіх на знак солідарності і на знак бажання «познайомитися», радісно вітається з усіма.

І коли я проходжу повз таке створіння, то навіть не боюся за мої штани, які коштують півзарплати, – воно не зачепить.

А далі іде «мущина у розквіті років і у розквіті тіла» й веде коло себе якесь, перепрошую, одоробло: шия ніяка, тулуб короткий, ноги як обтинки, морда тупа, і з морди капа піна. Він – хазяїн – його леліє, як свою дитину, дарма що трима на поводочку (м'яко сказано: поводок, майже як поводовк), намордника нема – а якби був, то треба такий, як бомбосховище, бо ця тварючка, яка навіть на нормального пса не схожа, має такі зуби, неначе весь світ намагатиметься зжерти...

Ото я собі й подумав: як ми подібні, схожі і «змахуємо» на наших же собак.

Як ми?

Та ні, заперечать мені: це наші собаки/пси подібні на нас. Є така теорія – з ким поведешся...

Ото наші собаки й подібні на нас. І не лише подібні, а – в силу свого інстинкту – висловлюють-демонструють усі наші глибоко заховані мотиви дій. Здебільша аґресивні.

Та ні, заперечать мені. Це наші собаки під нашим згубним впливом стають такими, що кидаються на людей, на маленьких людей – на дітей, чого жодна особина у звіриному світі не робить, кидаються на СОБІ ПОДІБНИХ.

Та ні, заперечать мені. Ти ж нічого-нічогісьнько не розумієш: ми врешті маємо з ким поспілкуватися, з ким поговорити, з ким побавитися. Вони – як діти, вони такі спів-розуміючі, спів-чуваючі, вони назагал такі розумні і такі дружні...

А я собі думаю: чому так багато людей нині завели собі собак?

Чому раптом зовнішння декларація добробуту виражається у двійко або й трійко псів, яких ми ведемо щовечера на прогулянку на повідках?

Чому раптом ми перестали хизуватися машинами провідних марок, окремими будинками?.. Зрештою, чимось, що здійснене і досягнене нами самими?

Ну, машина вже перестала бути мірилом нашого успіху. Тим більш, що нерентабельно мати машину.

Та й дійсно – похизуватися нині добротною хатою може хіба що олігарх (тут і садок, і млинок...).

Та й дійсно – а що нам, українцям, ще лишається нині для демонстрації нашої значущості, як не пес на поводку? Наш улюблений пес, з яким ми таки можемо поспілкуватися, який нас розуміє і якого розуміємо ми?

А якби я був псом, що б я міг сказати чи висловити, чи дати зрозуміти своєму господареві?

«Слухай, друже, я маю до тебе добре ставлення, бо ти мене годуєш КІТТЕКАТОМ»?

Ну, добре, КАТОМ.

«Слухай, друже, я дуже шаную твої звички, але інколи вони вкрай неприємні. А ще й ганебні. Але, зважаючи на щоденне годування, не пробуймо їх обговорювати».

«Слухай, друже, ти хочеш, щоби я був таким, як ти є сам, але ти зовсім не хочеш послухати мене. Ясна річ, що я цього тобі не можу сказати, але ти повинен здогадатися сам (якщо ж ти не здогадуєшся про це, то ти – геть дурень) і зрозуміти, яким я особисто хочу бути».

«Слухай, друже, якщо все, що було задекларованим раніше, у трьох вищенаписаних пунктах, – правда, то взагалі, яка може між нами бути співпраця?».

Я радісно гавкаю до всіх твоїх знайомих, а ти думаєш, що підтримую твою думку?

Я радісно обнюхую всіх твоїх знайомих, а ти думаєш, що це ознака мого дружнього ставлення до них?

Я радісно даю себе чухати і роблю при цьому задоволену морду (як тобі здається), а ти думаєш, що це ознака моєї прихильності?

Ти ще подумай, що це ознака моєї підданості!..

Що я таки ТВІЙ!

ПЕС

***

Отож прокинувся, прийняв душ, випив міцного чаю, одягнувся, виніс ровер, вийшов на «публічний простір»...

Назустріч – «дама з песиком».

А я собі подумав: що я маю сказати песикові тої дами?

Що я маю сказати тому псові?