Возвеличу
Малих отих рабів нїмих!
Я на сторожі коло них
Поставлю слово.
Т. Шевченко.
"Видаваний в Одесі в українській мові журнал "Основу" під редакцією Гаврилюка припинено на цїлий чає воєнного стану" (Р. Слово, ч. 31).
Аж тепер певно відітхнуть спокійнїйше не лиш реакціонери й вороги національної ідеї, але й ті поступові Росіяне, котрі бачили в ростї українського культурно-національного руху небезпеку для "загально-російської" культури...
Тепер усе спокійне. Лишаєть ся лиш підійти й переконати ся, чи добре заложили камінями, чи міцно замурували гробницю, куди з давнїх давен старають ся сховати українську культуру, науку, лїтературу, штуку...
Здаєть ся, добре й основно. Так дуже скрізь тихо й сумно-спокійно, що з повною підставою ставив собі покійний А. Русов декілька місяцїв тому питаннє: чи-ж істнує тепер українське життє? Воно й справдї здаєть ся, що буцїм-то його нема. Й поневолї при рішенню питання про те, що бачимо перед собою, якого роду явища пересувають ся перед нами, що то за мовчанка панує на величезній території України, чи гробова тиша кладовища, чи хвилева тиша, викликана штучними способами, — задержуєть ся погляд на минулім, на тім шляху, котрий перейшла українська лїтература від Котляревського до наших днїв, на тім шляху, де було так багато колючок і терня, переслїдувань і кепковань.
Скорботний сей шлях і в нїм немов відбила ся доля "ґенїяльного сїромахи", котрий не тільки дав міцну основу рідній літературі, але й принуку цїлому національному українському рухови. Доля великого українського поета, скорботна й тяжка, стала долею усеї української лїтератури.
В одного боку гнет правительства, котре бажало за всяку цїну знищити шкідливий сепаратистичний рух, а з другого боку — в найлїпшім разї байдужне, а в гіршім — вороже відношеннє "товаришів по перу" — Москалїв, котрі нїяким робом не бажали признати лїтературі "менших братів" права на істнуваннє, а вкінцї з третього боку — отрута денаціоналїзації, котра проникла в ряди української інтелїґенції та забирала споміж неї багато сил на велику шкоду української лїтератури.
Все те разом витворювало сю атмосферу, в котрій одні, вічно переслїдувані й підозрені, йшли вперто своїм шляхом, усї сили вкладали в службу лїтературі, яка мала мало читачів, яка була мало відома, "мужицька", инші, не вірячи в успіх сеї справи та в більшости не спочуваючи їй, ішли по лїнїї "найменшого опору" й несли свій талант, хоч і спорідненій, але все-таки не своїй рідній лїтературі.
Про письменників, котрі перейшли в московську лїтературу з України, я згадав не тому, щоб вимовити на їх адресу слова осуду, а тільки тому, щоб не поминути мовчанкою й сього інтересного явища, подібне котрому ледви чи можна знайти в лїтературах наших сусїдів. Се було також одним з необхідних наслїдків того положення, яке займала українська лїтература й український письменник у Росії. Недосконалість, недостаточна виробленість мови, обмеженість авдиторії, недостача орґанів друку, з сторінок котрих можна було говорити з читачами, зденаціоналїзована родина та школа, що обмосковлювала, — все те витворювало ґрунт для сеї своєрідної лїтературної "втечі".
Не кождий міг і не кождий хотїв зазнавати долї українського письменника, витерплювати батоги та скорпіони, що сипали ся на українську лїтературу.
Не маю на цїли подрібно задержувати ся на тих переслїдуваннях, які перетерпіла українська лїтература з цензурних і всяких инших боків, а задержу ся лиш на деяких найцїкавійших моментах, котрі проливають багато світла в сю область.
Досить згадати заборону й вилученнє з продажі в 1847 р. на основі окремого приказу "Кобзаря" Шевченка, "Повѣсти объ украинскомъ народѣ" Кулїша, його "України" й "Михаила Чернышенка", "Українських баляд" Костомарова, замкненнє такої невинної книжки, як "Южно-русскія народная пѣсни" Метлинського й повне покалїченнє цензурою "Альманаха" тогож Метлинського, щоб виробити собі погляд на відношеннє цензури до українського друкованого слова. Та все те були тільки цензурні обкроювання. Тодї слїдили за тим, аби "в українських книжках, де говорить ся про українську народність і мову, Українцї не ставили любови до свого народу над любов до Росії" (къ отечеству)**, виганяли "крамолу", але до повної лїквідації лїтератури ще не доходили.
Першою ластівкою у напрямі повної заборони українського слова треба уважати тайне письмо мінїстра внутрішніх справ до мінїстра пародньої просвіти з 8 липня 1863 р. №391, в останній части котрого говорить ся: "Мінїстер внутрішнїх справ признав необхідним, аж до порозуміння з мінїстром народньої просвіти, оберпрокуратором Найсвятїйшого Синоду й шефом жандармів, що торкаєть ся друкування книжок в українській мові, видати начальній цензурній управі розпорядок, аби в друку позволяти лиш на такі твори в сїй мові, що належать до віддїлу красної лїтератури; зате треба перестати перепускати книжки в українській мові, як духовного змісту, так наукові й загалом такі, які призначують ся для початкового читання для народу."
По недовгім часї, коли трохи охляв гнет цензури, пішов за сим актом (8 мая 1876 р.) відомий указ, де сказано: "1. Без окремого на се дозволу головної управи в справах друку не допускати привозу в границї імперії нїяких книжок і брошур, виданих в українській мові. 2. Заборонити в імперії друк і видаваннє ориґінальних творів і перекладів у сїйже мові, з виїмкою тільки: а) історичних документів і памятників і б) творів устної словесности, одначе з тим, аби при друкуванню історичних джерел заховати безумовно правопись ориґіналів, а в творах красного письменства — не допускати нїяких ріжниць від загально-прийнятої російської правописи, а дозвіл на друк творів красної лїтератури давати не инакше як по розгляненню рукописи в головній управі в справах друку. 3. Заборонити також ріжні сценічні вистави й відчити в українській мові, а також друк в українській мові тексту до музичних нот."
Легко представити собі, які "анекдоти" могли повставати на грунтї послїдовного переводження в життє указу 1876 р.
Композиторови М. Лисенкови позволила напр. цензура друкувати музику опери "Чорноморцї", а не позволила тексту до неї та заголовка. Те саме притрапило ся й Сокольському, авторови опери "Тарас Бульба". "На однім із збірників українських дїточих оповідань — говорить д. Фабрикант у вище цитованій статї — головна цензурна управа зробила таку замітку: "Написано, очевидно, для дѣтей, но они должны учиться по русски — воспретить" (очевидно написано для дїтей, але вони повинні вчити ся по московськи — заборонити). На цїлий ряд драматичних творів Старицького та Кропивницького накладає цензура своє vеto не за зміст і напрям, а виключно тому, що вони написані українською мовою.
І серед таких умов жило українське друковане слово не рік, не два, а десятки лїт, аж до жовтневих днїв 1905 р.
Історія російської цензури в її відношенню до московської лїтератури се — збірник анекдот, при читанню котрих, правда, все хочеть ся сказати: "Все те було б смішне, якби не було таке сумне", та правительственна полїтика у відношенню до української лїтератури, як бачимо, була така, що нема нї краплї прибільшення у словах Н. Фабриканта: "Розмірно була-б Україна щаслива, якби цензурні закони примінювано у відношенню до неї хочби в такім ступнї, як до Московщини, як до Польщі, Фінляндії". Тут вела ся вже боротьба не тільки з ідеями, думками, вільним духом", а з самим словом.
Звідки, де була українська мова, старали ся її виперти туди, де її не було ще (школа, заведення), її не пускали й такими способами думали зовсїм загасити слабе полуміннє українського національного руху.
Твердили яко непохитну правду, що української мови нема, а те, при помочи чого порозумівають ся Українцї, "нарічє", що вимирає.
"Не можна позволити друкувати граматики мови, котрій призначено не бути", — таку заяву почув один з київських учених (у 1877 р.), коли предложив цензурі написаний ним "Опыт грамматики малорусскаго языка" (Проба граматики української мови).
Сей принцип підхопила швидко й легко адмінїстрація всїх відтїнків і ранґ, увела його негайно в життє і в українського письменника не тільки відібрано можливість друкувати тут, на російській Українї, але його й позбавили авдиторії читачів: від "молодих нігтїв" учили населенню в чужій мові, зводили рідну мову до становища "мужицької", насильно защіплювали чужу культуру й, коли все таки людина, вирісши, брала за українську книжку, її признавали відкрито "неблагонадежною", трактували як "мазепинця", сепаратиста...
Серед таких обставин писати по українськи було рядом подвигів і, коли з повною підставою можна було назвати Шевченка "ґенїяльним сїромахою", як називав його М. Стороженко, з таким самим правом можна примінити назву "сїромах'' також майже до всїх українських письменників, котрі працювали для рідної лїтератури.
Сумні сторінки знайдете ви, перелистковуючи історію московської лїтератури, — сторінки, які говорять про понївечені жандармською рукою людські життя, про змарновані таланти.
Але ви не знайдете там такої строгої міри, яку примінено супротив українського поета, котрому заборонено писати зовсїм. Не досить було забрати його в салдати, заслати в далеку кріпость, — треба було позбавити його останньої втїхи. Й доля поета стала долею його земляків, його лїтературних дїтей.
Перевернїть сторінку й ви побачите, як під силою строгих умов ховаєть ся по темних закутках поезія Я. Щоголева, як пише свої прегарні вірші без надїї побачити їх коли друком Степан Руданський, як передчасно гасне життя молодого побутового письменника Анатоля Свидницького, автора талановитої хронїки родини Люборацьких, як переписує друкованими буквами уложені ним для школярів книжки Борис Грінченко.
"Мої старші дїти — оповідає у своїй автобіоґрафії Щоголїв — просили мене, щоб я писав для них. Я й писав їм до 1878 р." В сїм роцї стає поет зовсїм одинокий: його дїти вмирають, — умирають ті, для кого він писав.
"Й не було для кого писати", — говорить поет. У душі кождого, хто любить свій рідний край, кому дорогі його лїтература, штука, наука, хто цїнить його духові багацтва й можливости, болюче відклякнуть ся отсї сумні слова й гірку обиду він відчує.
Українського поета й белєтриста навіть споміж тих, імена котрих знають не тільки російські читачі, але й західно-европейські, можна було бачити по найбільшій части в канцеляріях, при статистичних працях, у різницях, у конторах, у банках. Там розтрачували вони свої сили, енерґію, а для рідної близької їм сфери зоставали ся мізерні уривки часу; для лїтературної праці зоставав ся короткий вільний час, звичайно призначуваний людьми на відпочинок. "Я нїколи — говорить Грінченко — не належав до числа тих поетів, котрі увесь свій час можуть віддавати піснї. Для поезії лишали ся в мене лише короткі мінути, тільки свобідний від працї час, — від працї, деколи дорогої та милої менї, але по більшій части тяжкої, зарібної. Моя пісня — се відпочинок по працї, се моя робоча мрія — молитва. — Як се й не додає моїм віршам великої лїтературної вартости, все-таки вони можуть зацїкавити читача, котрий пережив разом зо мною двадцять останнїх лїт з їх сльозами та сподїваннями й котрий так само, як я, шукав хоч одної іскри світла в безпросвітній темряві, яка окружала нас."***
Біоґрафії українських письменників — сумні сторінки й, перечитуючи їх, познайомлюючи ся з тим, як жили та працювали такі добре відомі всім люде, як Коцюбинський і Грінченко, можна лише дивувати ся, звідки брали вони сили, як могли робити те, чого довершили.
Умови, в яких жила Україна, в яких зародила ся та розвивала ся українська національна ідея, умови життя й розвитку української лїтератури такі, що зрозумілими стають для кождого ті журливі мельодії, які чуємо в творах багатьох поетів України й ся песимістична закраска слїдна в творах багатьох її белєтристів.
Не здрігаючи ся зі страху перед тим, що окружає нас, сумуючи народнім сумом і тужачи, український письменник не складав оружя, не переставав вірити в остаточну побіду сеї ідеї, для котрої і в імя котрої він жив і працював. Він почував, що в нього нема й "зерна неправди за собою", що його справа справедлива й повинна віднести побіду.
Та гой, бики! Ломіть бадилля,
Ломіть його, валїть на прах, —
Нехай не буде чого зїлля
На наших батьківських полях!
А чересло моє із лїва,
Леміш із правої руки
Зітнуть і корінь того зїлля,
Чого-ж ви стали? — Гей, бики!
Руданський.
Так співав поет, життє котрого не дало йому нїодної ясної хвилї, він вірив в остаточну побіду й по декількох десятилїттях стало ясним і очевидним, що сеї віри не побудовано на піску.
Цїлю переслїдувань Українцїв і загалом українства, зокрема української лїтератури, була повна асиміляція української народности, знищеннє усїх тих елєментів, з яких складаєть ся національне життє українського народу, головно мови, але...
Але ідеї показали ся дуже живими, а скасуваннє мови тридцятьпятимілїонового народу, хочби й була се мова, "призначена на неістнуваннє", — фата-морґаною, яка цїлими десятилїттями тїшила очі російських адмінїстраторів.
Як тільки в 1905 р. зняли з українського слова тяжку заборону, зявили ся на фонї культурного життя України часописи, журнали, оживив ся книжний ринок, виринув звідкись читач і, озираючи ся обережно на боки, взяв за українську книжку й газету та відразу стало ясно, що всї змагання в сїм напрямі, "щоб не було жадної ріжницї й окремого нарічя", не осягли бажаного успіху. Багато змарнованого життя й талантів, хід культурно-національного життя прищепив ся, але українське слово не схиріло.
Стало ясно й очевидно, що Каткові, Юзефовичі, Валуєві та їх приятелї й товариші по бою помилили ся в своїх рахунках, спустили з ока, одні — пишучи свої доноси, а инші — свої обіжники та приписи, що вплив і застрашування адмінїстраційними способами не можуть вичеркнути з сфери культурного життя — культури цїлої нації, що одним розмахом пера не вичеркнути мови сеї або иншої народности з ряду живих мов, що змаганню людини до свого, рідного, близького та зрозумілого сильнїйше від усїх способів впливання.
Не будемо вказувати, що саме зроблено на полї української лїтератури за девять лїт (1905—1914), як швидко росла книжна продукція, як збільшало ся зацїкавленнє до української книжки, як ріс у ширину та глибину український національний рух. Всього того були ми очевидцями й наочно переконали ся про те, що завчасно справляти поминки по українській національній ідеї й факельщики в мундурах і без мундурів дещо поспішили ся. Переконувало нас про те, що справа національного відродження України стоїть вірно та міцно, й те, що на Українцїв зачали нападати також ззаду, що пішли походом не лише представники реакційної думки, не тільки "бутербродні" люде, але й професори, котрі "поступово думали", боронили в сїй справі інтересів єдности культури... Українство вийшло на широку дорогу. Все частїйше й частїйше стрічали ми переклади українських авторів на московську мову, появили ся вони у Франції, Анґлїї, Італїї. Українська лїтература, що задоволяла ся "простонароднїм, грубо необробленим українським нарічем" (Катков), тихо та скромно зайняла місце в рядї инших европейських лїтератур. Але наслїдком складу обставин не судило ся розвивати ся сїй лїтературі в нормальних умовах і по всїх давнїйших пережиттях.
Українська книжка все й серед усяких умов, з конституцією й без конституції, в часї поміж засїданнями Думи та в часї думських засїдань, у хвилях полїтичної апатії й підйомів, лишала ся книжкою, котру тільки терпіли. При сїм терпіли лиш у Петербурзї, терпіли про людське око, а на провінції, де, як відомо, особливо відчуваєть ся, що "до Бога високо, до царя далеко", не церемонили ся з нею. Її не пускали до шкільної біблїотеки, за читаннє її садили до карцеру або й виганяли; хто мав доглядати над тим, списував старанно елєменти, що читали в "крамольній" мові книжки й часописи (може навіть стараннїйше, нїж осіб, котрі знаходили ся під явним полїційним надзором), і коли було треба, їм робили докори...
У нас не вспіло ще затерти ся в тямцї святкуваннє памяти Шевченка в 1914 р., ще свіжі всї ювилейні несподїванки.
Так було перед війною.
А з першими гарматнїми вистрілами узнано на часї й за конечне наново "скасувати" українську пресу. Вже другий рік на території російської України нема орґанів української преси.
Давнї, що виходили перед війною, закриті, а на полку нових позволяють на те, щоб їх закривати. З другим числом застановлено виданнє аґрономічного журналу "Тепла Роса", метеликовий вік пережила харківська часопись "Слово", всього лише три числа вдало ся випустити редакції "Основи".
Не оплатить ся застановляти ся над тим, чим викликані репресії супротив української преси й лїтератури, не оплатить ся доказувати, що не на часї такі експерименти над душею народу, не оплатить ся пробувати ввійти в шляхи адмінїстраційної творчости. Бо-ж боротьба з українським словом — явище не нинїшнього дня й певно в її основі лежить приведеннє всього до однаковости, бо "ріжнородність" на сїм полї з матїрю сепаратизму, "мазепинства" й инших жупелів, як се видаєть ся й "недрімливому" оку адмінїстратора, справжньо-московському охоронцеви державних стовпів, і лїберальному публїцистови, що вернув на стежку чесноти.
Все те, як бачимо, не нове. Дивно старі й однакові способи впливання на українську пресу, та неоднаковість сих способів бажало ся менї підчеркнути. В історії се далеко не єдині випадки повторень. Важне те, що однакові явища, однакові факти дають звичайно одні й ті самі ефекти, потягають за собою одні й ті самі наслїдки.
І можна заздалегідь з певністю сказати, що й тепер повторить ся стара історія: репресії й переслїдування не осягнуть своєї цїли, не заглушать звуків української мови, не заженуть української мови в положеннє провінціяльного нарічя, не заставлять Українця перестати писати та друкувати по українськи.
Репресіями можна загнати ідею в підземеллє, можна викинути пресу за границю (як було після указу 1870 р.), можна зломати життє кождої поодинокої людини, затрути працю всякому культурному робітникові але... не більше. Може звідси повстане питаннє, який властиво змисл мають усї ті тиски, чи доцїльно марнувати стільки сил і енерґії на те, щоб добити ся в самій річи таких незначних результатів. Таким питаннєм приходило ся правдоподібно займати ся багатьом, але відповідь на нього можуть дати по всякій правдоподібности тільки творцї усеї тої полїтики й ті, що їм додавали духа.
А наша віра в будуччину, в успіх працї в користь української ідеї нїяким чином не може похитнути ся від тих ударів, які падають на наші плечі.
Тернистий і тяжкий шлях, котрим іде українська лїтература, але в минулім є багато моментів, що подвоюють у нас віру в будуччину та, скільки нї крякало-б гайвороннє довкола, ми знаємо твердо, що як лише подїї нинїшнього дня відійдуть в область історії, з подвоєною енерґією та силою забє течія культурного життя на Українї, а репресії й переслїдування українського слова зміцнять лиш у результатї принципи справжнього демократизму й реалїзму в українській лїтературі, — принципи, які все властиві лїтературі, котра бореть ся за своє істнуваннє.
* З приводу сороклїття ганебного указу против українського слова уважаємо за відповідне познайомити наших читачів з статтею Л. Бурчака з лютневої книжки "Украинск-ої Жизни", роздобутої припадково, щоб показати, як зареаґувала ся українська трибуна перед російським світом на заборону одеської "Основи".
** Н. Фабрикантъ. Изъ исторіи отношенія русскихъ цензурныхъ законовъ къ yкpaинской литературѣ.
*** Б. Грінченко. Писання т. І.
[Вістник Союза визволення України]
18.06.1916