Маняки

Малий фейлєтон

До маси різних бакциль і бактерій (тифозних, ґрипозних, малярійних, дифтерійних), що пересичують наше повітря, долучилася в останніх часах повінь мікробів небезпечної хвороби, що ґрасує серед українського громадянства. Назва її: "Манія ґрандіоза", а прояви такі:

Жив, скажемо, на світі якийсь добрячий чоловяга, скромно працював на українській ниві й усе було гаразд до 1940 року. Раптом у цьому нещасливому, фатальному році наковтався він небезпечних мікробів і — почалося...

Раніш він здалека скидав шапку перед усіма, ласкаво й простодушно всміхаючись. Тепер — пхе, ні приступу до нього! Найбільше, на що може спромогтися такий пан — це ткнути вам у руку на привітання один палець. У більшості випадків він зовсім вас не помічає, гордо відвертаючи набік голову.

Наша народня номенклятура називала цю хворобу: "кирпу гне". Була ця хвороба дуже рідка в нас і тому мало хто знає її назву. Тепер вона дуже поширена й називають її по науковому з-латинська: "Манія ґрандіоза" (з-німецька: "гохштаплєр").

Ходять ці хворі, чи маняки, гордо (деякі їздять автом) і виглядають так, немов ухопили Бога не за одну, а за обидві ноги відразу.

І стає страшно жити на світі простим смертельникам серед цих маняків, бо в що-третьому ви бачите неприступних маґнатів, достойників, всесильних можновладців. А найгірше те, що кожний такий маняк спирається на чийсь авторитет і цей авторитет, як на камяному пєдесталі, тримає його при великости.

Ще було б нічого, якщо б ця манія кінчалася на звичайному забріханні. Як у тій оклепаній московській анекдоті, де брехуна, що оповідає про свої лови на львів в Африці, перебиває його приятель:

— Слухай, Ваня, вбив одного — добре, вбив другого — хай буде, але коли ти й третього забєш — їй-богу, прилюдно, при всіх, по морді дістанеш...

Цей брехун із московської анекдоти принаймні не шкідливий. Бо все має приятеля під боком, що в відповідний момент сіпне Його за рукав. А в нас вилазить із шкури геть і нічого не зробиш йому, бо ще й на авторитети покликується.

Усе це нагадує нам галицьку анекдотку про Івана, що по році вернувся з австрійського війська додому.

— Ну як же-ж там, Іване? — питають його. — Навчився по-німецьки?

— Хто? Я? Пхе — говорю ліпше, як самі німці.

— Ов! — не вірять йому. — За рік — і вже говориш так добре?

І посилають по авторитета, по церковного сторожа Карпа, що колись також у цісарському війську служив.

— Ану, скажи, Іване, — Карпо до нього, — як буде по німецьки "тато".

— Фатер.

— Знає! — каже Карпо, оглядаючи всіх. — Дай, Іване, папіроса... А скажи, як буде "мати"?

— Муттер.

— Знає! Чого ви хочете від нього! Підемо над вечір до коршми, Іване, чуєш? А скажи, як буде "кінь"?

— Пферд.

— Біг-ме, знає. А "кобила"?