«Через дивну інверсію свого значення революція перетворилася на ностальгію за революцією в минулому, на Золоту добу, яка перебуває в минулому замість майбутнього»
«У французів більший талант робити революцію, ніж робити реформи», — писав Алексіс де Токвіль у своєму нотатнику в 1848 р. Як депутат від департаменту Манш Токвіль їздив Парижем під час заворушень, пов'язавшись триколірною стрічкою у сподіванні, що на нього не нападуть, щоб самому оцінити розмах битв на барикадах між армією та робітниками. Цього літа, 2016 р., протест проти уряду — це конфлікт ультралівих з лівими. Але в столиці не видно барикад, тому що після «подій» Травня 1968 р. бруківку замінили асфальтом і Париж перетворився на буржуазне місто. Маніфестації революційного характеру стрясають передусім решту країни, де профспілкові активісти, які належать до марксистських партій, палять купи шин, щоб заблокувати нафтопереробні заводи.
Революційна спокуса залишається культурною і політичною константою в сучасній Франції. Акти насильства здійснюють лише деякі активні меншини, профспілки і викладачі-троцькісти, але опитування показують, що 60 % французів вважають, що цей опір невеличкій лібералізації трудового ринку, запропонованій урядом Франсуа Олланда, є законним. У цій міні-революції 2016 р. зійшлися лице в лице не консервативна правиця і робітнича лівиця, як це було в 1848 р., а лиш лівиця, яка перебуває в процесі примирення з реальною економікою, й утопічна, антикапіталістична лівиця, що чинить опір будь-якій реформі, яка сприймається як «американізація» французького суспільства. Протягом віків супротивні партії та арґументи еволюціонують, але сама ідея революції залишається незмінною і радше респектабельною, і це щось винятково французьке.
Ця особливість пояснюється прославленням революції 1789 р., яку вважають засновницею сучасної Франції. Революція, яку постійно вихваляють і ніколи не ставлять під сумнів, демонструється всім як щось унікальне і досконале, як щось обов'язково позитивне. Мало важить те, що вона призвела до терору в жовтні 1789 р., до масових вбивств у 1793 р, а потім до диктатури Наполеона. Як нас вчать у школі, то були лише утруднення на шляху. «Революція — це брила», — заявляв Жорж Клемансо, журналіст і державний діяч, у своїй знаменитій виборчій промові 1891 р.
Треба було дочекатись історика Франсуа Фюре, який викладав у Парижі й Чикаґо, автора книжки «Міркування про Французьку революцію» (1978), щоб розрізнити дві Французькі революції: 1789 р., із ліберальною сутністю, і 1793 р. — з тоталітарною. Але ця тонка відмінність, попри те що нині її визнають більшість істориків, майже не позначилася на громадській думці, яка є сприятливою щодо «революції-брили». Тож будь-яка партія, будь-який суспільний чи інтелектуальний рух, які обстоюють революцію, автоматично отримують щось на зразок безсумнівної історичної законності. Французькі комуністи це розуміли від створення своєї партії в 1920 р., партії, яка і далі живе, а це є винятком для Франції, заявляючи, що вони є послідовниками не Леніна, а якобінців 1793 р. і паризьких комунарів 1871 р. Риториці комуністів і троцькістів про те, що вони є спадкоємцями і продовжувачами Французької революції, які міцно вкоренилися в тривалій історії незмінної Франції, скоро виповниться століття.
Пригадую, як в 1981 р. Франсуа Міттеран, якого щойно обрали президентом за підтримки Комуністичної партії, пояснював своїм співрозмовникам з інтелектуальних кіл, що збирається завершити справу революції, розпочату в 1789 р., яка досі незакінчена. Тоді це вилилося в кампанію посоромлення «багатих» і конфіскацію у власність держави усіх великих підприємств. У 1986 р. уряд Жака Шірака повернув їх їхнім власникам.
Хоч це славно, що Франція захищає революцію, проте ми бачимо, що цей термін охоплює дуже різні ідеологічні позиції. У 1940 р. маршал Петен заявляв, що трансформація Франції у фашистське суспільство є «національною революцією». У травні 1968 р. студенти зробили революцію, але їхньою основною вимогою була сексуальна свобода і вигнання «старих», що змусило соціолога Раймона Арона означити Травень'68 як театральну постановку революції, а не як власне революцію.
Протести 2016 р. є революційними, але пріоритетна вимога тих, хто палить шини, полягає в тому, щоб зберегти status quo; їм важливо, щоб нічого не змінилося і щоб лівиця не пристосувалася до нових часів. Через дивну інверсію свого значення революція перетворилася на ностальгію за революцією в минулому, на Золоту добу, яка перебуває в минулому замість майбутнього. Революція перетворилася на повний оборот, з поверненням у вихідний пункт. Без змін залишився лише аналіз Токвіля.
Guy Sorman
Francia juega a la Revolución
АВС, 13.06.2016
Зреферувала Галина Грабовська