Колообіг самотності у природі

 

У цій місцевості людина постійно має перед очима такі широкі панорами, що їй видається, ніби сам кут її зору розширився і поглибився. Ніби з'являється додаткова кількість лінз для огляду, ніби ти можеш бачити одночасно у всіх напрямках, бачити те, що позаду тебе і згори. Тут нічим не обмежене небо з парадами хмар, що надуваються і розсіюються, відкриваючи пронизливу гладінь, покраяну слідами від літаків. Опуклості гір всипані давніми руїнами — фортецями, в'язницями і монастирями. Ці руїни давно вже становлять одне ціле з системою гір, руслом Дунаю і хмарами. Вони впливають на м'який вологий клімат, на блискавки і вітри, і за довгі століття перетворились із творінь людських рук на органічну частину природного середовища.

 

Вбираючи в себе весь цей необмежений простір, його статичність і нерухомість, вдивляючись у нього і розрізняючи дрібні нюансовані зміни — відтінки й тіні, розмір хвиль, форму хмар, — починаєш думати, що людина, якій випадає можливість проводити в цих краях довший час, має більше шансів почувати себе вмиротвореною. Уже тільки погляд на ландшафт, який десятки тисяч років залишався приблизно таким самим — над цими ж пологими горами купчились схожі хмари, — здатен розвіяти закільцьовані людські тривоги. Тут, неподалік від містечка Кремс у Нижній Австрії, наприклад, знайдено найдавніше в країні поховання — дитячу могилу, що має понад 27 тис. років.

 

Монастир бенедиктинців на одній із гір залежно від пори дня може то скидатись на купу білих каменів, то ховатися серед зелені, за завісою хмар, то раптом проступає у всій чіткості на тлі прозорого неба. Цей монастир стоїть там ще з XI століття, він величезний: із лабіринтами численних приміщень, бібліотекою, музеєм. При монастирі є ресторан для туристів з білим вином із власних виноградників. Послушників всього близько десятка, вони різного віку — є зовсім молоді чоловіки, є сиві старці. Незважаючи на туристів, виноградники і навіть дозвіл зрідка влаштовувати у частині будівель літературні фестивалі, до більшості приміщень стороннім відвідувачам не дістатись, з більшістю послушників не перестрітись. Влітку монастир перебуває у стриманому контакті зі світським світом, натомість узимку послушники залишаються зовсім самі. Тисячолітні стіни, що корінням вросли у скелю, — і невидимі за ними, невідомі монахи.

 

«Вони завжди вибирали для монастирів найпрекрасніші місця», — каже знайомий. А далі розповідає про когось, кому довелось допомагати старому послушникові з упорядкуванням давніх полотен, що зберігаються в музеї. Старий натрапив на зображення оголеної жінки, довго вдивлявся в нього, насупивши брови, а тоді тицьнув помічникові: «Оце повісь отам, у кутку, за дверима, щоб не було помітно».

 

Маленькі містечка на обох берегах Дунаю невірогідно притульні й задбані, іграшкові. Не вистачає фантазії уявити собі життя в таких декораціях: серед виноградних лоз, квітників, у карамельних ошатних будиночках, з вікон яких видно гори, Дунай, руїни тисячолітніх монастирів.

 

Спостерігаєш, як тобі повсякчас хочеться влізти на заборонену територію, до якої немає доступу: у думки, відчуття жменьки монахів-бенедиктинців, які самотньо провадять життя у ґрандіозній готично-бароковій споруді, або в буденні переживання людей із казкових будиночків: невже справді можливо витримати серед такої краси?

 

Так журналісти, допущені на годину до одного з найбільш сумнозвісних австрійських злочинців, запитують його: «Що ви відчували тоді? Що ви відчуваєте зараз?».

 

Страшенно хочеться знати, хто і що відчуває. Чи ті, хто має досвід, близький до мого, відчувають так само, як я, а коли інакше — то як і чому. Чи ті, чий досвід свідчить про духовні багатства і високоморальність, насправді не відчувають іноді чогось настільки ж неправильного, як відчуваю я. І чи не впізнаю я відголоски власних емоцій в скупих відповідях цього сивого злочинця в сірому костюмі.

 

У маленькому старовинному містечку Кремс надзвичайно безпечно. Логіка цієї безпеки випливає з парадоксу, оскільки в Кремсі розташована одна з найбільших в'язниць із суворим режимом. Тут відбувають покарання найстрашніші злочинці.

 

Неподалік від в'язниці — дитячий майданчик, школа, бібліотека, університет, музей карикатури, церква. Туристи котяться на велосипедах. Пташки щебечуть серед пишних заростей, волого поблискують доглянуті травники. За глухими мурами — близько тисячі  засуджених. Якщо пильно спостерігати за будівлею, виявиться, що рано-вранці відчиняються ворота і туди заходять працівники в'язниці, наглядачі, відвідувачі. З деяких пунктів можна розгледіти частину в'язничного подвір'я, фраґменти споруд. Але ніколи не вдається побачити когось із ув'язнених.

 

Ця в'язниця накопичила масу моторошних історій. Чого тільки варте безумне винищення нацистами кількох сотень ув'язнених в 1945 році перед приходом радянських військ. Спершу їм усім пообіцяли звільнення і, радісних, вже практично відпустили, але тут же, спохопившись, жорстоко покарали і вибили понад дві сотні.

 

Такі будівлі, як в'язниці, розраховані на те, щоб люди, які туди потрапляють, ставали невидимими. Це чимось схоже на готелі для таємних зустрічей, популярні в Японії, де все продумано так, щоб гості ґарантовано не зіткнулись із жодною живою душею, навіть із персоналом.

 

В'язні, невидимі для людей іззовні, і самі позбавлені можливості бачити навколишній світ. Максимум — короткі прогулянки подвір'ям в'язниці, клапоть неба з хмарою, яку вітер пригнав з-над монастиря, запах ріки, подзенькування велосипедного дзвоника. Якщо вірити пресі, один з найбільш сумнозвісних австрійських злочинців вирощує у себе в камері перці і томати-черрі.

 

Там, за мурами, на схилах гір зеленіють виноградні лози, а Дунаєм пливуть пароплави. В'язнів покарали самотністю, тим часом як послушники з протилежного берега ріки вибрали собі самотність за покликання. В деяких місцях вдається спостерегти, як самотність, свобода й інші абстрактні категорії збалансовують одні одних і взаємодіють, творячи клімат, дуже схожий на колообіг води у природі, на вростання у скелі руїн, на атмосферний тиск чи ґравітацію. В деяких місцях навіть у собі вдається на короткий час навести лад.

 

21.06.2016