Він не грав у футбол

 

– Хочете, я скажу, про що Ви балакали з тим чоловіком?

 

Я знизав плечима.

 

– Про футбол, я вгадала?

 

Я кивнув.

 

Вона сиділа на лаві у вицвіло-рожевуватій блузці й дещо зашироких штанах із секондгенду. Такі, як ця, жінки намагаються як не з одним, то з другим завʼязати розмову, щоби врешті запропонувати котрусь зі своїх брошурок, де написано про вічне, а вічне – воно не старіє.

 

– Скільки Вам років?

 

Я сказав.

 

– Я так і подумала, – жінка кивнула.

 

То була лише увертюра.

 

– А знаєте, скільки йому?

 

Я запитально звів брови.

 

– Скільки б Ви дали?

 

Чоловік, з яким я щойно розмовляв, повільно віддалявся однією з тих доріжок, що відгалужуються від центральної алеї вглиб парку. Він ступав здоровою ногою, коли ж належало робити крок правою, переносив вагу тіла на ціпок.

 

– Ви дали б йому більше, ніж мені, еге ж?

 

Я дав би йому не менше, це вже напевне.

 

– А мені, якщо хочете знати, сімдесят, – жінка струснула головою.

 

Вона виглядала молодшою за свій вік.

 

– Йому сорок пʼять.

 

Я мовчав.

 

– Йому сорок пʼять, – повторила вона.

 

– Ви помилилися, – мʼяко і дещо розгублено заперечив я.

 

Ми наче вели мову про різних людей.

 

– Він розповідав Вам, що був футболістом, а травма ноги примусила його покинути футбол?

 

Якраз цим почалася наша розмова. Його підсікли за якийсь десяток метрів від воріт суперника, змарнувавши тим його шанс. Чи знаю я це відчуття, коли забиваєш гол, запитав він мене. Він стривожено шукав у моїх очах відгуку. Вболівальники на трибунах шаленіють, а товариші по команді, щасливі і мокрі від поту, стискають тебе в обіймах?

 

Подібними картинками заповнений медійний простір – від національних новин до щедро ілюстрованих спортивних часописів.

 

– Він щодня приходить сюди і не йде, поки комусь не розповість, а сам ледве ноги переставляє. Краще подбав би про своє здоровʼя, хоча яке там воно в нього, – жінка на мить замовкла, а тоді продовжила. – На сьогодні він свою програму виконав. Завтра він знову прийде, от побачите.

 

Я не мав сумніву, що футбол був його стихією. Його тіло почало тремтіти, він якось увесь подався вперед, наче лаштувався повести невидимий мʼяч, а його очі від хвилювання заблищали.

 

Його нога до ладу так і не зрослася.

 

– Він бреше.

 

Сказане різонуло мене.

 

– Такого не може бути! – я не стримав обурення.

 

Я ще раз згадав блиск у його очах і те, як тремтіло, коли він говорив, його по-старечому дряхле тіло.

 

Чоловік знав про футбол усе, біографії визначних гравців – від самого лише називання їхніх імен перехоплює подих. Він перелічував їхні ігри та голи, а обставини, в яких їх було забито, змальовував з достеменністю безпосереднього учасника. Вже на другому реченні я опинився в полоні оживленого ним фантастичного світу, який колись був трохи й моїм.

 

«Пригадуєте, – сказав він, – як Пеле забив свій тисячний гол? Це було девʼятнадцятого листопада в Ріо-де-Жанейро, коли періщив отой неймовірний дощ. Суддя призначив пенальті».

 

Переді мною зринуло усміхнене обличчя славетного футболіста, розтиражоване у спортивних довідниках і не лише в них. Колись такий ненайкращої якості альбом ми гортали з благоговінням, звісивши ноги з даху будівельного контейнера, де тепер, на місці нічийного саду, спинається в небо багатоповерхівка.

 

«За свою карʼєру Пеле забив тисячу двісті вісімдесят голів, з них сімдесят сім у якості бомбардира бразильської збірної! З них пʼятдесят вісім він забив пʼятдесят восьмого – Ви тільки уявіть собі цей збіг! А вже наступного сто двадцять шість. Хіба не потрясно?»

 

Я спробував прикинути, скільки міг забити свого часу я. Моя футбольна «карʼєра» протривала зовсім недовго. Далеко не завжди я грав у нападі, доводилося стояти на воротах, тож я не лише влучав, а й проґавлював.

 

«А знаєте, коли він забив свій перший гол? Ви нізащо не вгадаєте – сьомого вересня тисяча девʼятсот пʼятдесят шостого. Йому ще не виповнилося шістнадцяти», – слова не слухалися його, моєму співрозмовникові коштувало чималих зусиль формувати їх у речення. «А в сімнадцять він уклав професійний контракт із «Сантосом»». Зажура тінню лягла на його лице, якийсь час він мовчав.

 

«А він зовсім не Пеле». – «Як то?» – здивувався я. Чоловік назвав справжнє імʼя, яке я відразу забув; моя памʼять не забажала вкарбувати його інакше, ніж усі ті роки. «Я знав його як Пеле», – сказав я. «Його всі так знали».

 

«Його батько також був футболістом», – його голос зазвучав раптом по-іншому. «В його батька з футболом не склалося. Через травму ноги, – він торкнувся ціпком до новісінького кросівка. – Старі довго не пускали Пеле у великий футбол». Чоловік зробив перерву, а потім додав з якоюсь дивовижною настирливістю: «Але потім таки дозволили».

 

«Батьки дозволили йому», – він проказав це вдруге, як деколи повторюють уже сказане, цього разу тихіше й задумливіше. Його губи затремтіли, а щокою покотилась сльоза. Щось і в мені збурилося, якась бентега.

 

«Пеле, Зіту, Пепе... Тисячі вболівальників, які шаленіли від їхньої динамічної гри. Це було невимовно», – він поринув у мрії. В його погляді знову зажеврів вогник.

 

Зненацька чоловік заговорив про «Динамо», про Лобановського, Блохіна, Буряка, Бєланова, моїх кумирів, сухі перемоги над «Баварією» і кубок кубків, ще кілька менш відомих прізвищ – принаймні, я не пригадував їх, врешті – коментатора Щербачова.

 

Раптом мене прошило, що Пеле живий і навіть молодший від мого батька, хоча відтоді, як тільки про нього й було мови, спливла вічність.

 

Я міг лише пожалкувати, що не опанував історію футболу так, як мій співрозмовник. Не існує жодного спорту, що мав би такий розголос. Футбол – гра мільйонів.

 

Ще й тепер, коли мені попадається на очі спортивна сторінка, я шукаю таблицю з результатами матчів, а коли радіо транслює спортивні новини, підкручую звук.

 

– У сорок один його розбив інсульт. Оце відтоді він так страшно подався, за якихось чотири роки. Якби хто не знав, не впізнав би його.

 

Про інсульт чимало говорять. Проте передачі, якими переповнено ефір, зводяться до одного – реклами ліків.

 

– А футбол?

 

– Забудьте, – жінка зневажливо скривилася. – Я ж сказала Вам: він ніколи не грав у футбол.

 

Я все ще відмовлявся вірити.

 

– Повірте мені, я знаю його від отакого, – жінка показала рукою. – Він такий футболіст, як я балерина. Не хотів учитися, тільки й торочив про футбол. Забрав собі в голову, що стане великим світилом. Дійшло до того, що батько змушений був тримати його під замком. І правильно робив. Людина має мати порядне заняття. Вони добряче наморочилися з ним.

 

Жінка похитала головою.

 

– Він нічим путнім не займався – ні дитиною, ні дорослим. Вони насилу запхали його в інститут, а потім сяк-так прилаштували. Без хабара точно не обійшлося – котрі батьки зичать лиха своїм дітям? Вони ще сподівалися, що все налагодиться, – знаєте, як то є. Йому й тепер до лампочки. Такого, як він, не виправиш. А міг завести сімʼю і жити, як люди. Хто відмовляється сам собі допомогти, тому ніхто не зарадить. Ви ж бачили, як він виглядає? Такого я й ворогові не побажала б, – у її тоні промайнула тінь співчуття. – Але він сам винен.

 

Жінка поправила зачіску.

 

– Він не міг ходити, сидів в інвалідному візку. Дивом трохи оклигав. Молодий іще, а щоб отак занапастити себе! – вона похитала головою. – Футбол його і в могилу зведе.

 

Я покинув парк. Шурхотіли нескінченним потоком автомобілі. З черешневого листя визирали плоди.

 

Ще два-три тижні, і вони достигнуть.

 

А може, й швидше.

 

 

18.06.2016