90 років тому в УСРР вийшов Словник правничої мови за редакторством А.Кримського. Роки українізації тепер прийнято вважати золотим часом українського мовознавства: писалися словники, прописувалися правила, укр. мова вичищалася від російського впливу — живи і тішся. Пропонована рецензія (1930 рік) розвіює цей міф: совдепія була такою і за часів українізації, і за часів русифікації — така ж сама халтура, приписки, фраґментарність і поверховість. Читаю про це помпезне видання і бачу таке ж помпезне видання Франкового 50-томника — через півстоліття, але атрибутивні риси совдепії ті ж самі. І ще один момент, в рецензії не згаданий — на час видання Словника в Галичині вже 75 років українська мова функціонувала в юриспруденції, три покоління правників в щоденному вжитку відточували правничу термінологію, видавались словники, в яких враховувався досвід і німецької, і польської, і чеської, і російської термінології — але нічого, зовсім нічого, не використано у виданні Кримського. Галичини для укладачів, які не проминали нагоди повторювати мантру про необхідність єдиної літературної української мови, не існувало. "Мы наш, мы новый мир построим"...
О.Д.
КРИТИЧНО-ІСТОРИЧНИЙ ЕТЮД*)
Приступаючи до критикування виданого Правничо-Термінологічною Комісією при Соц.-Економ. Відділі Академії Наук, на правах „суто-академічного видання" (!) „Російсько-Українського Словника правничої мови" ¹), вважаю за потрібне насамперед висвітлити недомовленості „Переднього слова" редакційної колегії словника.
На стор. І „переднього слова“ зазначено, що П.—Т. комісія УАН мала в своїх руках і критично використала працю „термінологічних комісій державних установ України за часів попередніх урядів (Центральної Ради, Гетьмана)", які „теж провадили роботу і зредагували цілі збірки потрібного матеріалу“.
Це туманне зауваження комісії УАН я розшифрую.
Кодифікаційна комісія, що заложена була при міністерстві судових справ за часів Центральної Ради, в 1917 році, з ініціятиви міністра юстиції М.Ткаченка доручила О.Курило скласти російський номенклятор, а потім вибрати відповідний матеріял із „Німецько-українського словника правничих і адміністраційних термінів" К.Левицького (звичайно, з додатком російського перекладу німецьких термінів), із словників Уманця, Тимченка, Грінченка, а також списати на карточки дуже цінний і багатий на фразеологію, рукописний матеріял молодого галицького правника Сосенка.
Із цих от матеріялів і уложено російсько-український правничий словник. Коли бракувало українського слова для якогось терміну російського номенклятора, то останній вписувався без перекладу, щоб потім відповідне слово дібрала Комісія, що мала цей словник укладати.
Весь матеріял цей — коло 8000 картонок — переданий був тодішньому проф. Донського університету (нині Голові Інституту Наукової Мови при УАН) Євгенові Костянтиновичу Тимченкові, запрошеному, на правах члена кодифікаційної комісії, для уложення, на підставі „проєкту", „російсько-українського правничого словника". Словник цей мав бути суто практичний і тимчасового характеру. У січні 1917 року [очевидно, йдеться про 1918 рік — Z] словник був готовий до літери „П“. Спеціяльна комісія з правників,— що переглядала впоряджений проф. Тимченком матеріял, збільшуючи російський номенклятор титуловими словами й фразеологічними зворотами і даючи остаточну дефініцію юридичних понять у термінах української мови,— встигла до січня 1917 року проредаґувати лише три перших літери і дальша праця тимчасово припинилась, бо голова комісії, проф. Є. К. Тимченко на той час мусів повернутись до Ростову, де й закінчив учорні ций словник.
За гетьмана Скоропадського кодифікаційну комісію скасовано, але намість неї заложено комісію для перекладу законів з російської на українську мову. Після повернення з Ростова проф. Тимченка ця комісія розбилася на дві секції: одна з них з К. Квіткою (відомий музика-етнограф) на чолі після повернення проф. Тимченка взялася до продовження роботи над остаточним редаґуванням словника і наготовила вже була до друку половину його. Справа друкування словника спіткала вороже ставлення з боку новонасталого міністра гетьманської юстиції Романова, що почав чинити різні перепони до видання праці комісії, а коли на зміну Романову настав Рейнбот, то він і зовсім скасував комісію, як непотрібну. Не зважаючи на це, комісія навіть пожвавила свою діяльність. Приблизно в травні 1918 року в комісію Тимченка віллялася термінологічна комісія „Київського Правничого Товариства“ (тоді саме й автор цієї статті, як „кооптований“ член комісії, взяв участь в її роботі). Працювали в ній також два галицькі правники-практики. Кількість членів „комісії для складання словника правничої мови” як вона себе іменувала, сягала в цей період її роботи до 14 чоловіка. Під досвідченим і умілим керуванням тонкого знавця мови, за часів гетьманщини, до початку в половині листопада т. зв. „петлюрівського повстання”, словник був остаточно зредаґований до літери „Р“. Цілий словник у п’ятьох примірниках потім скопіювали для деяких установ і осіб без права його друкувати, а самий оригінал, на карточках, пізніше переданий був гр-ою М. Лев, — що на її обов’язку було доглядати технічної сторони словника,— до Правничої комісії при Українській Академії Наук, де на карточки тієї комісії переписала його гр. К. Кондратьєва. У словнику було 10.000 російських титулових слів з належною до них фразеологією.
Комісія Є.Тимченка, передаючи свою працю до УАН, справедливо сподівалася, що її словник буде незабаром виданий, після доповнення його термінами з усіх галузей права й адміністративної практики та наукового їх опрацювання згідно з сучасними вимогами лексикології. Але безнадійність цієї справи ясна була вже з самого початку.
Тимчасом у Кам’янці-Подільському, восени 1919 року знайшовся в одного із членів київської міністерської комісії Мошинського примірник словника Тимченкової комісії, списаний цим добродієм для власного вжитку, але, на жаль, не останньої редакції, та крім того без літер „З”, „Н“ і почасти „Ж". Здобувши цей список, правничий факультет Кам’янець-Подільського державного українського університету, ідучи назустріч пекучій потребі в українській правничій термінології серед широких кіл інтелігенції, зосібна ж — серед урядових українських закладів і осіб, на засіданні 9 лютого 1920 року ухвалив закінчити опрацювання словника і якнайшвидше видати його під назвою: „Московсько-український правничий словник”. В заложену для цього комісію війшли заступники від факультету і окремі знавці правничої української мови в такому складі.: голова — в. о. декана факультету X.Лебідь-Юрчик; невідмінний член — проф. Є.Тимченко; члени: пр-доц. д-р Завадський, асист. І.Шимонович, найвищий суддя Г.Шиянов, директор департаменту м-ва юстиції М.Тимошок і д-р прав С.Мишко. У травні того ж 1920 року словник віддано до друку, але на першім аркуші друкування припинилося. Рукопис цього словника знаходиться нині в комісії історичного словника при Укр. Академії Наук і з неї користуються різні комісії соц.-економічного відділу Інституту наукової мови. В дальшому цей словник скорочено зватимемо „Словником Комісії Тимченка“ (Словн. К. Т.).
Вищерозповідана, як із особистих спогадів, так і на підставі інформацій нас від самого проф. Є.К.Тимченка, що ласкаво передав у моє порядкування підчас правописної конференції 1927 року цінні матеріяли для поповнення моєї статті, — історія фундаментальної роботи „комісії Тимченка“ над уложенням засад нашої офіціяльної мови в вигляді правничого словника, остаточно закінченого, відданого до друку і навіть видрукуваного вже першим аркушем, яскраво доводить:
1. Що той словник є праця великої наукової вартости, і ще до цього часу впливаючи на лексикологічну роботу комісій Інституту наукової мови при УАН, і 2. Що „Правн.-термін. комісія при соц.-ек. відділі УАН“, у 1919 році, перебравши до своїх рук словник „комісії Тимченка", проредаґований до літ. „Р“, а взагалі — в вигляді, майже готовім до друку, шість років марнотратила час на його „критичне використання".
Тепер ясно, через що УАНівська комісія мусіла в „переднім слові" до виданого словника затуманити ці факти глухим натяком на якісь „цілі збірки зредаґованих (!) за попередніх урядів матеріялів", чому вона ні словом не згадує, хто, як і коли їх зредаґував і чому ні словом не каже про готовий до друку словник? Піддавшись найменшій спокусі сказати за це хоч пару слів, акад. Кримський та його „колегія" мусіли б назвати ім’я того „редактора", чию бездоганну роботу саботували й нівечили в комісії УАН. Розміркували вони добре! Коли б назвали вони ім’я проф. Тимченка, він, напевно, не лишився б мовчазним свідком цього, по суті, плягіяту. Після цієї коротенької історичної екскурсії переходжу до самого „Словника", — як далі скорочено я називатиму, „Російсько-український словник правничної мови (понад 67.000 слів)"...
Вже сама титулова сторінка цього, на вигляд, не словника, а „словничка" (226 сторінок) вражає глядача імпозантною цифрою: 67.000 слів! Цієї загадки редакційна „колегія" не розшифровує. Всім відомо, що коли зазначають числа слів у словниках, то облічують тільки титулові слова, тобто, в російсько-німецькому словникові — тільки російські, але ніяк не ті, що пояснюють, чи дефінують значення титулових. Це загальновживаний і єдино можливий спосіб зазначати обсяг і ступінь повноти словника. Звідки ж „колегія" взяла монструальне число 67.000 слів, коли на сторінці їх (титулових) пересічно 55-60, а на всіх сторінках приблизно 13.000? Лишається здогадуватись, що „колегія" облічувала всі взагалі слова, як російські, так і українські, скільки б там разів вони не повторювались. А скільки з тих 67.000 слів можуть мати правниче значення, видно хочай би з того вже, що в цілому чотиритомовому словнику Грінченка не більше від 70.000 українських титулових слів. Навіщо ж ця наявна гіперболя, і з яких таких невідомих намірів і потреб титуловій сторінці надано реклямного характеру? А втім, такий самий гіперболізм, таке саме самореклямування характеризує і „переднє слово" до словника.
У цім „переднім слові" наводиться „історія" Правничої термінологічної комісії, що складалася з 3 академіків і 20 правників-практиків: Дуже імпозантно, але лихо в тім, що ні Кистяковський, ні О.Левицький фактичної участи в уложенні словника не брали (участь О.Левицького обмежилась тим, що він подав до комісії пачку слів, здебільша, неюридичного характеру, виписаних із Градських книг XVII-XVIII). Із трьох академіків у цілій праці брав участь один лише ак. А.Кримський. Більшість із 20-х правників також були, по суті, „номінальними“ членами Комісії, і робота цілим своїм тягарем лягла на вузьку колегію із 5-6 осіб, що їх імена виписано на титуловій сторінці, та на вище згадану К.Кондратьєву, за яку, на диво всіх в Академії, хто бачив і знав її довголітню і важку (хоч тільки технічну) працю в комісії, ні слова не спом’януто.
Обсяг „Словника“ визначається постановою „колегії" містити в нім, „по змозі, всі найпотрібніші для поточної („біжучої",— як пише „колегія") щоденної роботи правника-практика слова, терміни і вислови", щоб „читач" „Словника" міг не вдаватися („не звертатися", як каже „колегія") до інших „нетермінологічних" рос.-укр. словників. Обсяг, як бачить читач, досить невизначений і такий широкий, що словник утрачає свій спеціяльно-правничий характер і наближається до типу загальних словників; але й тут недодержано якоїсь певної системи; невідомо, нащо потрібні словникові „уксус", „сахар", коли в нім нема „горчицы", „прованского масла" і „перцу"; чому є „луна", а нема „солнца"; чому в юридичній практиці потрібні: лысина, плешь, лоханка, обновка, і непотрібні: шевелюра, рукомойник, ветошь (ветошник — є). Безперечно, в практиці правника можуть трапитись всі слова української мови, але не було ж завданням правників укладати словник паралельний до словника „комісії живої мови".
Перелічуючи роботи попередників її, колегія заховує той самий гіперболічний стан, але тут гіперболи негативна. Чужі праці згадано натяком, не перелічено, які саме рукописні „збірники" використала комісія, якого обсягу, як і в якій мірі, не названі їхні автори. Називати чужі рукописні праці потрібно не лише в інтересах історії наших культурних прагнень і, не тільки з-за простої й звичайної коректности до авторів їх: не зробивши цього, колегія тим самим привласнила собі їхні праці, грубо інкорпорувавши їх в свою роботу, і тим поставила авторів в таке прикре становище, що коли б вони забажали тепер видати свої праці, то напевно підпали б під закиди, що вони нібито використали для своїх словників працю „колегії" в той час, як насправді це було як раз навпаки. Так, напр., „колегія" не зазначила, що вона одержала від М.Лев вже за малим остаточно зредаґований, як вище сказано, словник комісії Тимченка, на 10.000 титулових слів (звичайно, в нім не було ні „уксусів", ні „лысин", що ними й подібними до них термінами Словник УАН збільшив число слів до 13.000), з фразеологією до них. І коли вище подано історію цього словника, уложеного Тимченком на підставі поданих від О.Курило матеріялів, то саме тому, що цього не зробила „колегія", і саме для того, щоб згодом, коли цей словник комісії Тимченка, нарешті, в належнім опрацюванні, буде надрукований, не виникло ніяких сумнівів щодо пріоритету його, щоб ніхто не наважувався закидати, що цей словник є „переробкою" чи „плягіятом" Словника комісії УАН. А що питання про видання словника комісії Тимченка є актуальне, це яскраво доводиться, як вище зауважено, тим, що він і до цього часу є базою для уложення різних словників соціяльно-економічного відділу Інституту наукової мови, а також, як далі показано буде, ще й тим, що словникові комісії УАН бракує, дуже бракує перцю й олії.
Але цікаво, як же, насправді, поставилась „колегія" до словника комісії Тимченка? Я зараз докладно відповім і насамперед скажу, що „колегія" поклала його в основу цілого її „Словника", вона додала до нього не більше, як 3.000 слів, тобто, приблизно ¼ і до того ж слів переважно неюридичного характеру, а таких, що, мовляв „бувають потрібні правникові як в усній, так і в писаній правничій мові" (напр., баб’ячий, дурисвіт, джигун, бабодур, бабій). На літеру „А" додано 31 слово, а саме: абордаж, -ный; автентичный; автобиография, автоматический, автомат, -ический, авторитарный, агрикультура, агроном, -ический, адат, адепт, администрационный, азбучный, академия, аккуратность, -ный, алкоголизм, -лик, -голь, алчность, -ный, анатомия, аннулировать, антипатия, антисемитизм, антисоциальний, апрель, артиллерия, архив, аффектація. На літеру „Б“ додано 110 слів: почасти це речівники до прикметників з прийменником „без", а врешті такі слова, як бандит, -изм, баня, бассейн, бедро, бранить, брань, бред, бредить, броня, будень, буксир, булочная, буря, бушевать, быстрота, бюрократ і т. інші „правничі терміни", що в більшості, як чужоземні, не вимагають навіть перекладу, або взагалі загальновідомі.
Весь номенклятор словника комісії Тимченка і його фразеологію „колегія" приняла, але дещо з нього викинула; так, у „Словникові" УАН ми не знаходимо: автокефалия, адмиралтейство, азильный, -ное право, аккредитировать, амортизировать, аннуата, арестный, аристократический, ассесор, асценданты. На „Б“ викинені всі слова, що нагадують за бога: богохульство, божество, тощо. Щодо фразеології, то на А додано тільки один вислів: апеллировать в высшую инстанцию; на Б — ні одного до фразеологічних висловів словника комісії Тимченка.
Як бачимо, головна робота „колегії" обмежувалась на тім, щоб зредаґувати одержаний од М.Лев словник комісії Тимченка. Отже, вона використовувала головний російський номенклятор титулових слів і фразеології; хочай би тільки це одне здобула вона в готовім вигляді, то й тоді невільно було „колегії" оминути мовчанкою таку, саму по собі велику, працю, як складання номенклятора. І всеж таки за ці 10.000 слів номенклятору „колегія" не згадує, бо тоді кожному стало б зрозуміло, чому їй треба було „покласти ще дуже й дуже багато труду (ми кажемо — „праці") на те, щоб збільшити реєстр усіх правничих термінів": при системі роботи комісії їй справді, як ми вже бачили, важко було додати щось до 10.000 правничих термінів з багатою фразеологією до них.
Щодо самого редаґування, то „колегія" здебільшого приняла переклад російських термінів словника комісії Тимченка, але навіщось дуже часто, без ніякої потреби, попереставляла слова, на велику шкоду системі словника, напр., Безмолвный — безмовний, мовчазний — переставлено на: мовчазний, безмовний; крім того попереставляла де-не-де вислови, не помітивши, що в словнику ком. Тимченка принято було ставити спершу речівники з прийменниками, а потім вже звороти з дієсловами й прийменниками; цей порядок нарушено в багатьох випадках (гл., напр., „Брак").
Далі, самостійна робота „колегії" викривається (з порівнювання словників) у додаванні своїх українських слів до тих, що вже були в словнику Комісії Тимченка і, нарешті, в замінюванні слів на нові; в якій мірі ця, пророблена „колегією", робота перероблювання словника комісії Тимченка позитивна, за це мова буде нижче.
„Колегія" добре відала, які саме матеріяли використала комісія Тимченка; марнувати час на збирання того ж самого матеріялу мало б рацію тоді тільки, коли б матеріал був вибраний недбало. „Колегія" зазначає в числі своїх джерел словник Грінченка; але порівнювання словників комісії Тимченка й „колегії" не показує в останнім ніякого нового матеріялу з цього джерела. Щождо користання з російських, німецьких, французьких і латинських словників „усіх, які тільки на той час можна було здобути в Києві", то це голословне твердження „колегії" ні трішки не з’ясовує читачеві, які це саме словники—чи правничі, чи загальні; але певно ж загальні, бо мова йде за „реєстр", і коли це справді так, то кожному фахівцеві-правникові ясно, що це була зайва витрата часу, цілком некорисна робота, бо спеціальної термінології в належнім її оточенні не тут треба шукати, а по спеціяльних підручниках і наукових творах з різних галузів права та по офіціяльних паперах різних офіцій: там „колегія" знайшла б їх „легко" і „дуже багато"... По суті ж вищенаведена фраза „колегії" про чужоземні словники є типовим для неї зразком того ж самого гіперболізму, бо навіть поверхове порівнення її „Словника" хоч би з рос.-німецьким словником Павловського викриває силу-силенну правничої фразеології, зовсім не використаної для „Словника" колегії. „Колегія" не тямила організувати роботу, а нарікає на великі труднощі!
Словник „колегія" фактично закінчила 30 квітня 1922 року.
Що ж вона далі робила? Читала старі акти і налічила 16 праць цього характеру. Знову це робиться на диво безсистемно, випадково. Перелічено такі праці, що майже зовсім не мають правничого характеру, а не використано дуже важні, як от І і II томи Актів ЮЗР і акти Зап. Росії. Чому взято тільки V випуск праці Лазаревського, а не всі п’ять? Із Архиву ЮЗР чомусь нібито використано част. VІ т. І, ч. VIII т. 3, і т. 5 „особливо“ (!). Помилки в „Словнику" (за це мова далі) показують, що історичний матеріал взагалі і Архив ЮЗР — зокрема дуже зле використано навіть і в показаних томах. Не можна не відзначити, що „колегія" крім того недбало цитує праці, покликаючись на них; напр., „Очерки, заметки и документы по истории Малороссии" називає „Очерки по истории Малороссии"; Протоколи Полтавського Суда, що в бібліотеці А. Лазаревського, це зовсім не „акти", що він зібрав, а справжня „Книга протоколов Полтавского суда"; не вказано, де заховується розвідка Чуйкевича „Суд і росправа" 1750 р. і договір Орлика з запорожцями. Далі, знову нарікаючи на важкість своєї роботи, „колегія" ілюструє її прикладом: 10 засідань вона витратила на читання й вибирання-слів із „Грамот" видання Розова та на читання актів, тобто, що-засідання читався один друкований аркуш! Краще б уже було мовчати за цю інтимну сторону роботи „колегії", бо в читача може створитись далеко немилий висновок щодо уміння людей із „колегії" взятись до роботи вибирання термінів: занадто примітивно поставлена була в них ця справа.
„Колегія" згадує ще в передмові про відрядження членів комісії для збирання матеріялу із уст народу „за наперед уложеною програмою"; варто було б сказати про це докладніше та навести й саму цю програму, що дуже здалася б надалі. Цікаво також, чиїм коштом і коли відбувалися ці експедиції, бо про це в справозданнях Академії щось ніде не згадується, та й „колегія" дуже нарікає на свої злидні. Не менше цікаво, які наслідки цих експедицій, коли вони справді виряджалися кудись, бо без цих даних твердження „колегії" має також характер стилістичного гіперболізму.
Далі, колегія повідомляє нас, де вона шукала в сучасній літературі правничих термінів. Серед джерел знаходимо: Чумацькі народні пісні Рудченка (!), Словничок, доданий до граматики укр. язика Нечуя-Левицького, Історія Туреччини А. Кримського... Коментарі зайві.
Історію своєї „більше, ніж семилітньої праці" (знов гіперболізм) „колегія закінчує цілком непотрібною і в передмові до словника недоречною єреміядою з приводу матеріяльних злиднів членів комісії. Тут цій лементації не місце. Всі академічні установи, зокрема — комісії, переживали матеріальну скруту в 1921 - 22 роках, а проте працювали, виконуючи свій обов’язок перед новою радянською батьківщиною і дали такі значні висліди своєї роботи, створили такі наукові цінності, шо в порівненні з ними блідне безумовно „почтенная", але дуже примітивна робота „колегії".
Доречі, „колегія” чомусь у своїй автобіографії не згадала, що в 1923 р. вона становила „правничий відділ” Інституту наукової мови. Цей відділ фактично складався з одної секції (6 душ). Він 12 січня 1926 р. вийшов зі складу Інституту, після того, як Рада відмовилася вдоволити його безпідставні претензії. За час перебування в Інституті „комісія” одержала 1038 карб. (це більше, як ⅙ всіх коштів, що одержав Інститут за той самий час на всі свої секції; заробітна плата „колегії”, приміром, вдесятеро більша була проти платні інших співробітників). Плачучись на гірку долю, „колегія” забула сказати про ці 1038 крб. Забула також у передмові й за ті 3500 крб., що їх одержала вона від Держ. Видавництва в грудні 1923 року, як авторський гонорар за майбутній словник. В січні 1926 року договір з ДВУ вона розірвала, але 3500 крб. не повернула, зобов’язавшись дати відповідне число примірників готового словника.
Наприкінці передмови „колегія” дає пояснення до титулу книжки. Довідуємося, що словник зветься не „правничим”, а „правничої мови” тим, що в нім „не тільки суто правничі терміни”, але й „усякі інші слова, терміни й вирази, що потрібні бувають правникові”. „Правничий словник” і „Словник правничої мови”— вирази тавтологічні; краще б його назвати: „Словник для правників”, хоч і ця назва не усправедливлює випадковости неправничого матеріялу в „Словнику”.
„Колегія” рекомендує свій словник правникам-практикам такими словами: „Ми свідомо подаємо багато синонімів, бо наш словник — академічний, науковий, і подає те, що зачерпнув із різних джерел”. Ця клясично темна фраза наводить на думку, що їй відповідає настільки ж темне розуміння „академічности” і „науковости”.
„Академічність” словника вимагає, щоб він вміщав в собі всю російську термінологію — правничу і адміністративну в її історичнім розвитку, тобто, з її станом в найдавнішу епоху, з її втратами, змінами в ній і придбаннями в різні епохи історичного життя. З цього погляду очевидно, що словник „колегії” не академічний. Але нехай, бо „академічність шкодила б практичній цілі цього словника”.
„Науковість” у способах опрацювання словника вимагає додержування певних правил і провідних директив, а саме:
1. Не забувати ні на мить, що російсько-український словник передовсім є російський, тобто, служить для визначення російських юридичних понять у формах українського язика. Це значить, що росіянин, шукаючи на певне російське слово українського слова, шукає його в закресі ідей і можливих значінь в певних сполученнях того російського слова; українець, що не знає російської (правничої) мови, знов таки шукає в словнику російського терміну, щоб знати, який йому відповідає український термін в тих російських сполученнях. Отже, коли губиться з ока ця основна ідея, то словник не може бути не то що „науковим”, але й взагалі добрим межинароднім словником. На жаль, наша лексикографія і досі не засвоїла собі цієї „азбуки” лексикографічної, хоч на цю хибу вказував ще в 1895 р. проф. Є. Тимченко в рецензії на словник Уманця (Зап. Наук. Тов. ім. Ш. VIII, 56), і словники російсько-українські (інших ми не маємо на радянській території) укладаються методою „перевернення”, тобто, це ті самі українсько-російські словники, але в зворотнім порядку (див. рецензію в № 3 „України” 1928 р. на Рос.-Укр. словн. Академії Наук. ст. 129): російське слово ставилося попереду, а українське за ним. Коли ж, через порівнення такого словника, скажемо, з російсько-німецьким або рос.-французьким, виявлялося, що чимало бракує російських титулових слів, то їх вставлялося в словник, а брак відповідних українських надолужувався або куванням нових українських слів, або просто викиданням російських. Ясно, що при такій методі російські слова не мали в українській мові свого повного і докладного перекладу — з одного боку; а з другого — їм накидалося і таких значінь, що вони їх зовсім і ніколи не мали. Словник „колегії"— в додатках і переробленнях словника комісії Тимченка — широко вживає цієї хибної методи „перевернення". Проф. Є. Тимченко, наводячи вищевикладені міркування (див. „Україна", кн. 3, 1928, ст. 129-130) ілюструє хиби методи перевернення — прикладами із Академічного Рос.-Укр. Словника, вказуючи на неправильне надання слову „борг" вживаного в українській мові лише в сполученні.: на-борг (набір), самостійного значення і невластивого йому змісту, а також нагадує про подібні операції зі словами „робом" (у вислові „таким робом") і „чином" („таким чином"), що спричинились до перекладання рос. „способ" словами „роб" і „чин".
Візьмімо ще вираз „одзиватися до вищого права“ з Арх. ЮЗР. VI, I 372: „колегія“ переклала його вільно: „апеллировать в высшую инстанцию“ замість: апеллировать к высшему суду (старости або підстарости), потім цей вільний переклад перевернула навпак і вийшло, ніби рос. „инстанция" — укр. „право"! Ілюстрацій того, до яких нісенітниць допроваджує ця хибна метода, можна знайти безліч у словнику „колегії", але гадаю, що й наведених досить, щоб унаочнити її недозволенність у відповідальнім словнику, що претендує на науковість.
2. Трапляється, що готових форм для російських юридичних понять в сучасній українській мові не вистачає; тоді доводиться вдаватися до неологізмів, до словотворення, щоб відбити певне російське поняття нашим язиком; але науковість словника вимагає, щоб у таких випадках російське слово спершу пояснялося описово і вже до цього пояснення додавався неологізм; такі новотвори завжди належить позначати звіздочкою чи хрещиком, щоб нікому не здавалося, що це слово існує в свідомості укр. народу і втілює в собі певну ідею, і щоб українець не дивувався, що він не може зрозуміти російського терміну за поміччю не менш йому чужого своїм змістом слова. Іноді замість неологізмів можна відживити старий, вже забутий, термін, але його треба трактувати, як неологізм. Без конечної ж потреби вживати архаїзмів, коли маємо однозначні терміни живої мови, не можна, і з цього погляду словник „колегії" також дуже далекий від науковости, рябіє неологізмами дуже сумнівної вартости й щодо фонетики, і щодо морфології і щодо семантики; до того ж ніде не позначено, що вони новотвори, напр. незмінимий (непотрібний новотвір); незмістимий (рос. несместимий, жаргоновий новотвір з рос. значенням дієслова „змістити"—скинути з уряду), незмагальний (мабуть, що його не можна змогти, але такого значення рос. „бесспорний" не має); безстроковість (від жаргонового „строк"), добропристойність, віротерпимість, відомственний, духозбудник, вільнонайнятий і т. д., і т. д.,, — сила непотрібних і поганих неологізмів; так само чимало є й непотрібних архаїзмів, напр. битність (рос. бытность); його відживити вже не можна, бо воно асоціюється з дієсловом бити (пор. люд битний); рачити — бути раком? чи ракувати? бо тут асоціяція з раком, і т. інше.
3. Українськими синонімами належить вичерпати правниче значення даного російського слова; але неюридичних його значінь перекладати не слід, бо цим порушується принцип словника, як словника термінологічного, і ще більше він порушується, коли на правниче значення російського слова подається неправниче українське: в останнім разі переклад стає вже цілком хибним, бо російський термін усвідомлюється в його зовсім іншім значенні. „Колегія” і тут дуже погрішає: напр., рос. волокита перекладає через тяганина, зволікання, зволока (в Сл. ком. Т-ка тільки тяганина (судова), на цім би треба обмежитись, але „колегія” до цього додає: баб’ячий дурисвіт, джигун, бабодур, бабій, женихливий, — задля ще більшої „науковости”; і так скрізь.
4. Із попереднього випливає, що в поясненні російських правничих термінів не місце вульгаризмам, іронічним словам і виразам та всякого іншого типу побутовим висловам, бо вони собою не становлять термінології права і адміністрації: тільки вульгаризми перекладаються відповідними вульгаризмами. В цім пункті словник „колегії” скрізь надто погрішає, напр.: Анатомировать перекладають: анатомувати, патрати, розтинати, розчиняти трупа. Бред — маячіння, марення; (ірон.) верзіння. Афера — афера, (насмешл.) гешефт. Воин — воїн, вояк, (фам.) вояка, і т. д.
5. Коли в літературнім язику конкурують два (або й більше) абсолютно однозначні терміни, то пояснити російський термін належить тільки одним українським, і коли з будь-яких мотивів бажано поставити його дублікат, то не інакше, як в дужках, щоб не дати приводу думати, що це не однозначний, а тільки близькозначний термін. Словник „колегії” і в цім дуже погрішає, ставлячи поруч: рік, год; уксус, оцет; діловик, ділок, і т. д. Або, напр., слово Арсенал; в сл. к. Т-ка подано: 1. Збройовня. 2. Гарматня — тай годі, бо рос. „арсенал” має тільки ці два значіння: музею зброї і майстерні, де виробляються гарматні прилади. „Колегія”, поповнюючи словник ком. Т-ка, дає: арсенал, зброївня, збройниця, гарматня. Нехай тепер читач догадається, чи рос. слово має два, чи чотири значення, чи може, тільки одне, та нехай собі вибирає ad libitum одне з цих слів.
6. Язик словника мусить бути стилізований; не місце в нім словам жаргону, тобто, перейначеним, вульгаризованим — російським та інших язиків — словам, бо вони, очевидно, не можуть входити в систему української правничої термінології і бути в ній зафіксовані; не місце в нім і русизмам та полонізмам, які, через зросійщення або полонізацію, діялектично чи й у літературі конкурують з однозначними українськими словами. В словн. „колегії” жаргонових слів і непотрібних русизмів та, почасти, полонізмів сила силенна, напр: невстійка, строк (укр. „реченець” датовано початком XVIII в.), сміта, безсмітний, відомість, двоюрідний, троюрідний, страхування, страхувати, страховий (і вигадане страхувач), буква (при літера), уксус (при оцет), безсемейний, зміщати, -стити (в знач, скинути з посади), високосний і т, д.; польські: цнота, цнотливий та інші.
7. Українські слова належить подавати тільки в одній фонетичній і морфологічній формі, а слова чужомовні—в формах української фонетики, напр.: або одповідь, або відповідь; помста, або пімста; або відпуск, або відпустка, і т. д.
Вияснити поняття „академічности” і „науковости” стосовно до правничого термінологічного, словника треба було, поперше, з огляду на часте надуживання цих, для загалу завжди імпозантних, але здебільша, темних на зміст слів і, подруге, у відповідь на голословне запевнення редакційної „колегії”, що її „Словник правничої мови” і „академічний” і „науковий“. Наведені з нього приклади доводять, що він і не академічний, і не науковий і навіть не науково-подібний.
Може „колегія" і багато працювала, може вона й бажала зробити своє діло якнайкраще, але доброї волі і охоти до праці ще надто мало, треба ще мати до того потрібні дані. За такі дані належить вважати: наукову освіченість правника в певній галузі права, уміння тонко розрізняти юридичні поняття і орієнтуватися в правничій синоніміці, напр., не змішувати: ложный, фальшивый, недостоверный; показание, свидетельство; постановление, определение, решение; полномочный, уполномоченный і т. д.; бути науково обізнаним з українською правничою лексикою в сучаснім і минулім, тобто, орієнтуватися в юридичнім значенні певного терміну в різні епохи його існування на Україні; тямити тих язиків, що під впливом їх розвивалась укр. правнича термінологія або запроваджувалися терміни (польського, німецького, середньо-латинського). Це тому, що український нарід здебільшого державно жив не своєю, а чужою юридичною нормою — литовською, польською, німецькою, російською і не міг виробити й кодифікувати своїх питомих правових норм і понять та відповідної їм оригінальної термінології. Отже, чужі юридичні норми з властивими їм поняттями, накидаючись українському народові, нашаровувалися одна на одну і відбивалися в мові несталістю, хисткістю значення терміну: часом в різних термінах змішувалися ті самі поняття (напр. „право" і „закон"). Крім того, потрібно і в українській синоніміці бути так само добре обізнаним, як і в російській, і не змішувати й не плутати юридичних термінів; бо коли це трапляється і до того не в якому одному випадку, а становить характерну рису словника, то й сам словник втрачує свій сенс і стає працею не те що некорисною, але й просто шкідливою саме через ту плутанину, що він її вносить в українське правниче мислення.
Зрозуміла річ, що всі ці суб’єктивні дані важко мати одній людині: вони мусять бути в комісії, в „колегії", як такій, але виховане науково мислення мусять мати всі члени комісії, бо наукова робота і спільне в ній порозуміння без цього неможливі.
Раніше, ніж перейти до докладної аналізи мови „Словника”, зверну ще увагу читача на одну досить показову пляму на роботі „колегії": її „Словник" не розрізняє понять „воєнний“ і „військовий". Російське военный перекладається тільки словом військовий, і це веде до прикрих непорозумінь. Відомо ж усім, що военное время це не військові часи, а час війни,:—як тут же й поясняє „колегія",—не добачаючи все ж, що час війни не є час „війська", і тому він воєнний, а не військовий: „військові часи" можна сказати тільки про час перебування в війську. В словнику ком. Т-ка дано слово воєнний (воєнний губернатор, воєнний суд, тобто суд підчас війни, воєнний стан, на воєнній стопі, воєнне право (право війни), воєнні чинності та інш). Та й сама „колегія" довоєнный перекладає передвоєнний. Отже, існування слова „воєнний" в укр. мові було відоме „колегії". Чого ж її взяв сумнів? як же це вона допустила себе до явних абсурдів в перекладі російського военный? Правда, в Словн. ком. Тимченка цього слова в номенкляторі нема, але хто хоч трохи тямить української мови, той це слово знає. У Котляревського в Енеїді: воєнний звичай — IV, 655; воєнна сила — VI, 196; ще давніше, саме в тих от грамотах, що над ними сиділа „колегія" аж 10 засідань: служба воєнная (№ 76, 1438); воєний люд (Льв. Ставроп. 22, 1604); люде воєнниї (Галят. Кл. Раз. 143); потреба воєнная (Арх. ЮЗР. І, І, 76 (1579), бронь воєнная (Беринда Лекс., 214); воєнное щастє (Гал. Боги Пог. 26); народи воєнниї (Крон. Лит. 317); дії і справи воєнниї (Кн. о Вірі, 18), воєнний обичай (Пам. Укр. м. І, 334); мечі, зброї, копія і инъшіє орушіє воєнния (ib. IV, 297); чотири тисячі барзо воєнного люду (Тиш. Александрія, 43); в воєнних промислах (Літ. Вел. III, 219); до военных справ стріли зробляють (Клим. Вірші XVIII в). Є й такі ще похідники: „воєнне" (Літ. Вел. IV, 214); „воєнливий" (Укр. Рус. Арх IX, 20); „воєник" (у багатьох письменників в XVI аж до XIX віку).
Цікаву ілюстрацію загальної неграмотности,— зосібна ж, звичайно, правничої неграмотности „колегії", з головним редактором ак. Кримським на чолі, — може дати кожна сторінка „Словника". Щоб уникнути закиду, що я вибрав якусь невдалу сторінку, беру першу сторінку першої літери „А". Здавалося б, на першу сторінку належало звернути особливу увагу, як на найбільш показову. Не зважаючи на це, читачі знаходять на ній такі прикрощі:
Аберрация. Пояснення, не торкаючись його науковости, не взяте в дужки.
Аваль. Дивно, що „колегія" надає цьому слову значення—„співпідпис", що його „аваль" ніколи не мав і не матиме. Аваль — це запорука на векселі в повній сумі його валюти (про це „колегія" не згадала), і коли запоручників двоє чи більше число, то аваль матиме їхні співпідписи, окремо від підписів чи „співпідписів" векселедавців. Сказати, що аваль — „співпідпис"—це значить зовсім не розуміти цього терміну, це значить свідомо ошукувати довірливого до гасел „академічности" й „науковости" читача.
Авантюра — авантура, замість — авантюра.
Агонія — конання. Це неправильно, бо агонія — це боротьба, остання боротьба зі смертю. Словосполучення: агонія конання (—рос. агония кончины, умирания), цілком можливе й зрозуміле; якже ж „сконати" можна спокійно, без ніякої боротьби зі смертю, без агонії, ясно, що ці слова не рівнозначні.
Адвокат — адвокат, судовий оборонець (заступник). Дужки показують що „колегія" утотожнює ці поняття; але „заступник"—це зовсім не оборонець (хоча й би й судовий), а „представитель", як це й знаходимо в „Словнику" на стор. 145. Заступник походить од дієслова „заступати кого", а зовсім не від „заступатись за кого", тобто „обороняти", як це, очевидно, думає „колегія".-
Але візьмімо ще останнє на 1 стор. слово:
Адресат —той, кому надсилається, той, що до нього звертаються (?) Визначення наче б не зовсім влучне, дхне обивательщиною, а не академізмом. Далі: Торговый адресат — адресат торгов(ельн)ий, той, що на нього видано переказовий вексель (?). Відомо, що ця особа зветься трассат; сама ж „колегія" на стор. 203 пише: Трассат — той, хто переказовий вексель оплачує; це правильно, але це ж і є той, що „на нього" видано вексель: вексель переказовий видає трассант ремітентові на трассата, а не на „торговельного адресата". Може „колегія" буде ласкава, коли цей торговий адресат не „ляпсус", сказати нам, звідки вона здобула такі свої знання, а також чому, наводячи термінологію переказового векселя, вона оминула терміни: презентант, ремітент, римесса, тощо.
Першу сторінку вичерпано, безграмотність „колегії", сподіваюсь, доведено. Але щоб не вертатись потім до переказових векселів, зауважу зараз же, що „колегія" не розуміє ще й слова індосамент (стор. 48), вважаючи його за напис за звороті переказового векселя; пояснюючи далі слово „индоссат" (ст. 48), „колегія" пише: той, що на його ім’я зроблено напис на переказовому векселі. Тобто, вже не на звороті, а на самому векселі? А на простому? Не може бути індосаментів, тобто, передавальних написів? Де, коли і яким законом заборонено було 1926 р. передавання грошевих векселів за індосаментами? Сказати, що індосаменти можуть бути тільки на переказових векселях, значить виявити повне незнання вексельного права, вексельної термінології... Індосант, — рос. „надписатель", або „жирант"; на стор. 36 слово жирант пояснено так: той, хто підписується (?) на звороті векселя і відповідає по ньому. Виходить, 1) що жирант має справу тільки з простим вескелем, а індосант — тільки з переказовим, і 2) що жирант відповідає за свій „підпис"; а індосант — за свій „напис"?... Відповідає, чи ні? Там цього не сказано, а про жиранта нащось сказано. Крім того: слово Жиро пояснено, як напис на звороті векселя (очевидно, знов таки тільки простого). А на переказовому — жиро чи не жиро ? І чому коли жиро — напис, то жирант — не той, хто робить напис, а той, хто підписується? Все це зовсім, зовсім не так треба було зробити в роботі „колегії"! тут нема ні на краплю ясности й порядку, бо не було в тих добродіїв потрібних для такої праці знань і наукового досвіду. В цім тільки й є причина всіх цих прикрих, дуже прикрих дефектів і абсурдів, а в сполученні з виявленим іноді невмінням правильно висловитись українською мовою, це призводить часами до жахних, потворних ляпсусів. Коли б „колегія",— зокрема — редактор-упорядник добродій Дробязко,— хоч трохи знали мову та справді щось там пильно редаґували чи впоряджали, то як вони могли б не помітити такої суперечности найгіршої марки, що може, на практиці призвести до несподіваних непорозумінь: під словом „Переводной" (ст. 117) стоїть: переказовий (вексель); і скрізь перевод у „Словнику" переказ (переказ поштовий, грошевий (ст. 117), а тому і „переказ вексельний (трассування"); а далі, на ст. 118, „переказувати вексель" відповідає вже російському передавать вексель (тобто способом індосальних написів); також і для рос. Передача подано друге значення — „переказ", очевидно, векселя, симетрично до „передавать вексель" (як і для рос. передаточный є в „Словнику“ і слово переказовий). Таким чином, вираз: „переказовий вексель" при нагоді можна тлумачити, за цим премудрим „Словником" не як переводной, а як передаточний, і хоч такого терміну не існує (а є — передаточная надпись, жиро), все ж я побоююсь, що „колегії" лишається єдиний тільки засіб оборони проти моїх закидів щодо індосаменту" etc.: доводити, що в поясненні до індосаменту вона розуміла під „переказовим" векселем „передаточний"... Отже, я запитую: чи це — термінологія ? Чи це щось придатне для практичного вживання ? Для наших молодих радянських правників?
Тепер візьмімо навманя перше ліпше слово, хочай би Доход (стор. 33; „Словник" подає три значення: 1) прибуток; 2) зиск. 3) дохід. Із них тільки одне третє слово відбиває рос. „доход", бо „прибуток", це „прибыль" (гл. стор. 148: Прибыль — прибуток, зиск), а „зиск"— це або „чистая прибыль" (такого сполучення, на жаль, в „Словнику" на відповідних місцях нема), або термінологічно зовсім непотрібне слово, бо завжди, як і в рос. мові, можна сказати — „чистий прибуток". Отож, „колегія", подавши для дохода і для прибыли на першім місці те саме слово —„прибуток", очевидно, синонімізує ці два терміни і псує значення українського „прибуток" („прибыль"). Щодо „доходу" то його можна прирівняти до „прибыли" в такій же мірі, як і до дефіциту. А поготів „доход" ніколи не є зиск (чистий прибуток), бо хоч мінімальні витрати завжди бувають.
В нижче поданій фразеології „колегія" пише навманя чи „дохід", чи „прибуток", напр.: валовой доход — сирий дохід, а чистый доход — чистий прибуток (а як же „чистая прибыль“ ?); получать доходы — мати (?) доходи, а доходы увеличиваются — прибутки зростають. Кожен скаже, що це шахрайство, а не наукова робота; відчуваючи ріжницю понять „доход" і „прибыль" (бо хоч доходный — прибутковий, дохідний, але прибыльный — тільки прибутковий, зисковний,— отже, „прибыльный" і за „Словником" не є „дохідний"), „колегія" плутає, однак, ці два поняття на цілім протязі „Словника".
Коли б непорозуміння з „прибутком" цим обмежилось, я може й оминув би в своїй статті цю прикрість, бож не маю я на меті виправляти цілий „Словник".' Тим то й ба, що „колегія" на цім не зупинилась. На стор. 154 знаходимо: Приход... (поступление, прибыль) прибуток. Записать в приход — записати на прибуток. „Колегія", неправильно утотожнивши в дужках: поступление-прибыль, виснувала звідси, що і „приход“-прибыль і, не помічаючи, при всій своїй реклямованій „науковості" і „суто-академічності" (Sic!), елементарної логічної помилки, що зветься „quataernio terminorum", сміливо пише: приход-прибуток; поступление-прибуток! (на стор. 140 поступление — тільки „вступ"). Щодо інших значінь рос. приход, то і вони тут є. Приход — (прибытие) прихід (—ходу), надхід (—ходу), прибуття (а прибытие на стор. 148 — тільки одне „прибуття"). Що тут все переплутано, ясно і для недосвідченого в бухгальтерських дисциплінах читача, і вислідом цього маємо для „прибутку" ще дві функції: відбивати як рос. „приход", так і рос. „поступление“. А ті слова, що потрібні для рос. „приход" і „поступление" (а саме — 1) Прихід і 2) надхід, або находження, як тепер і пишуть) „Колегія" використала для перекладу рос. прибытие).
| Отже маємо: | За „Словником“ | Правильно було б: | ||
| Доход — | Прибуток — | Дохід ( —ходу). | ||
| Прибыль — | прибуток — | Прибуток. | ||
| Приход — | прибуток — | Прихід (—ходу). | ||
| Поступление — | прибуток — | Надхід, або находження | ||
| Чистый доход — | чистий прибуток — | Чистий дохід. | ||
| Чистая прибыль — | (нема). . . . . . . . . ; | Чистий прибуток, або „зиск ". | ||
| Доходы увеличиваются | Прибутки зростають | — Доходи збільшуються. |
„Практичність" термінології „Словника" викриється при спробі перекласти хочай би таку фразу:
„Поступление доходов записывается в приход, доходы даже возрастают, но прибыли хозяйство не дает", Матимемо таку нісенітницю:
„Прибуток прибутків записується на прибуток, прибутки навіть зростають, але прибутку господарство не дає".
Правильно було б:
„Находження доходів записуються на прихід, доходи навіть збільшуються, але прибутку господарство не дає".
Покінчивши з „доходом", погляньмо ще на „расход" (ст. 168): Расход — видаток, трата, витрата; (иждивение — кошти). Приход и расход — прибутки та видатки. Расходный — видатковий; Смета расходов — кошторис видатків. А на ст. 154: Приходная книга — прибуткова книга (як і можна було сподіватись),— або: книга прибутків. Издержки (стор. 46) — видатки (?); „кошти (?), витрати, утрати (?), наклад. Отже, расход — „видаток" і навіть издержки —„видатки".
Розгорнімо тепер І том „Рос.-Укр. Словника" УАН на стор. 156 (бо цього в „Словнику" колегії — нема), де під словом „Выход“ знаходимо: „Количественный выход" — видаток, добуток, і неправильно. „Видаток" це справді „добуток", бо він іде на користь власника. (У „Словнику" на ст. 211: Умолот.— видаток, і речення: „Зерно на видаток добре"). Коли селянин наш каже: копа гарно „видає", то він міркує про свій дохід, а не про „розхід" чи „витрати". Видаток це взагалі —„выдача", і мені трапилось в свій час знайти цілком слушний закид в словникові залізничих термінів²), що слово „видаток" гідне хіба що в практиці якихось „матеріяльних складів", але ніяк не для відбивання рос. „расход“; там сказано: „Видати — отпустить; видаток—расход (о предметах!)" До того ж рос. расход треба ще диференціювати на „Расход“ = „Кредит" (в бух. книгах) і „расход"— у кошторисах. Це не є те саме, оскільки антитезою в першім випадку є „приход", а в кошторисі —„доход"; „смета доходов", а не „смета приходов". Найменшої спроби такого розрізнення „колегія" не зробила, як не викликало в неї ніяких сумнівів і слово видаток. Що „приходная книга — не прибуткова, а приходова, це ми вже знаємо, і зовсім непотрібно перекладати „расходний"—умовно через „видатковий", під загрозою можливого каламбуру на омонімі, коли ми маємо готове — розходовий, од „розхід" (У Словн. Грінченка: „більше розходу, ніж приходу"). Тоді матимемо чисту й достотну бухгальтерську термінологію, а саме:
| За „Словником“ | Насправді: | |||
| Расход (по бух. книге) | Видаток | Розхід (!) | ||
| Прих.-расх. книга | Прибутково-видаткова книга | Приходо-Розходова книга(!) | ||
| Расход (по смете) | Видаток | Витрата (!) | ||
| Смета доходов и расходов | Кошторис прибутків і видатків | Кошторис доходів і витрат (!) |
||
| Издержки | видатки | Потрати (!) | ||
| Выход (количественный) | (нема) | Видаток. | ||
| (За)приходовать | нема; є прихожая, прихоть і т. і. | (За)приходувати | ||
| Списать в расход | списати на видатки | Списати в розхід | ||
| Счет расходов | рахунок видатків | Рахунок витрат (!) |
Для остаточного переконання, раджу перекласти, за термінологією „Словника", хоч би таку (їх можна надумати безліч) фразу:
„Издержки списать в расход по счету расходов" Матимемо: „Видатки списати на видатки рахунку видатків": Зрозуміло? А тепер так:
„По трати списати в розхід рахунку витрат". Порівняйте обидва зразки і скажіть по щирості, якому з них ви надаєте перевагу. А щоб досягти такої чіткости й достотности, треба геть відкинути „суто-академічний “ словник „комісії" УАН і вернутись до „словника комісії Тимченка", віддавши справу його перегляду й остаточного зредаґування в розумні руки.
Підемо далі. Убыток — утрата, потрата. Вред и убыток — шкода і втрата. Вред — вада, шкода, втрата (?) Отже, „колегія" знає, що вред— шкода, а убыток — втрата, бож вона подає: „вред и убыток — шкода і втрата), але дивно, чого ж вона так плутає ці поняття в своїй фразеології?
Перший ліпший учень четвертої кляси краще вправився б тут, ніж редактор-упорядник Дробязко, бо він робить ось що: делать, причинять вред — шкодити, шкоду робити; а як причинять убыток? На стор.: 206 знаходимо: „причинить убыток“ — шкоду (!) зробити, наробити шкоди (!), нашкодити, пошкодити (!) Отже, убыток — шкода? не втрата?.. Здається, що справді так, бо поруч: пополнить убыток — відшкодувати, а вище— ввести в убыток — знов є: втягти в шкоду (!). Виходить, справді, що убыток — шкода... А як вред? Може втрата?.. „Колегія” цього не заперечує, бо на стор. 19 пише: Вред—.. втрата (!). (КМ). Роблячи останню спробу виявити думку „колегії” щодо цього, шукаємо розгадки під словом „ущерб” (стор. 217): Причинить ущерб — заподіяти шкоду (втрату) зробити шкоду (втрату)... дужки; отже — утотожнення понять? Через що тут дужки, а не коми? Ясно, ні для чого іншого, як тільки но для того, щоб продемонструвати „кваліфікацію” одного академіка і п’ятьох правників та вкінець спантеличити читача, що його я тут помилую, пояснивши: вред — шкода; убыток — втрата, — а звідси: „відшкодувати" — возместить вред (а не пополнить убыток!). „Колегія” ніде, як слід, не поясняє, що це дієслово є синонімом чужоземного — компенсувати (цього слова в „Словнику” нема) і тому належить рос. „возместить вред” передавати повно: відшкодувати шкоду, а клясичну фразу: возместить вред и убытки — відшкодувати шкоду (або шкоди) і втрати.
До речі: рос. Ущерб це сутоукраїнське слово, і тому (на стор. 217) три перші слова належить взяти в дужки: Ущерб (втрата, шкода, згуба)— ущерб (—у),—і це я раджу зробити всім щасливим посідачам „Словника”, коли вони не втратили ще сміливости й надалі користатись з нього, даруючи Дробязкові та Кримському весь заподіяний вже їм „ущерб”.
Кожному правникові відомо, що за нашими процесуальними кодексами (в їх російських оригіналах): решение виносять Суди першої інстанції по суті справи цивільної; приговор — суди першої інстанції по суті справи карної; определения — Суди касаційні, цивільні і карні; определения частныe — всі суди в окремих питаннях і що постановление — це резолютивна частина судових решений, приговоров и определений.
Навіть науково-невпоряджена російська правнича мова (бож не мала вона до своїх послуг „Комісії з 3-х академіків і 20-х правників”!) випрацювала в цім комплексі понять певний порядок, полегшуючи завдання правничо-термінологічної комісії УАН — дати відповідну українську термінологію щодо цього.
Щоб читачеві легче було орієнтуватись у моїх дальших зауваженнях, я скажу, яка термінологія принята була „Комісією Тимченка” 1918 року:
| Решение (по суті цив. справи) — | вирок (!) |
| Приговор (по суті карн. справи) — | приговір (!) |
| Определение (завжди) — | ухвала. |
| Частное определение — | окрема ухвала |
| Постановление — | постанова. |
От і все, що „колегія" мусіла була б ясно сказати своїм „Словником". Погляньмо ж, як вона все перекрутила.
На стор. 172, Решение — вирішення, рішенець; (разрешение) розв’язання (справи, питання), розв’язок; (приговор) вирок (?!) АЮЗР), (постановление) постанова, ухвала (?)... (мнение) розсуд (?). Далі йде фразеологія.
Із пояснень в дужках, як і з розпоміщення матеріялу, видно, що перші два слова — вирішення, рішенець — загального характеру; розв’язання — стосується взагалі до різних справ і питань, хоча і судових; що таке „розв’язок“ — не пояснено, тобто слово не спеціяльно юридичне. Напевно через те, що „вирішення“ і „рішенець” поставлено на першім місці, цих слів широко вживають³) в розумінні рос. решение суду першої інстанції по суті цивільної справи! Інтересно, як же сама „колегія” в наведеній нижче фразеології перекладає рос. „решение”, маючи на оці, що вона вже утотожнила „вирок з приговором (див. вище: (приговор) вирок (АЮЗР). Найперший фразеологічний зразок: „вынести решение по делу” дає нам потрібну відповідь: розв’язати справу... Це ж разрешить дело, а не вынести решение, але є й те, що й конструктивно відбиває російський зворот мови: видати (постановити) вирок у справі, (стар.) виректи. Це цілком правильно, і все було б гаразд, коли б не оте попереднє: „(приговор) вирок”, що висунуте на перше місце, як термін; ця прикрість спричинилася до того, що в судовій практиці тепер запроваджують „вирок”, як приговор (в карній справі), всупереч фразеології „Словника”. Далі знаходимо: Разсмотрев дело, суд вынес такое то решение — розглянувши справу, суд отакий-то у ній вирок видав (постановив). Знов решение — вирок, але читач не зможе, чи не схоче розбиратись, де саме „колегія" помиляється: він бере для решения — перше слово —„вирішення”, для приговора — беззаперечне „вирок”, а фразеологію відкидає, як суперечну поданим вище термінам, не зважаючи на те, що далі в багатьох фразах: „решение должно сохранить свою силу”, „законная сила решения”, „заочное решение”, „об'явление решения”, „окончательное решение ”,„решение в окончательной форме”, „основания решения”, „решение в письменной форме” і т. д. до кінця — решение скрізь „вирок”, за винятком лише чотирьох випадків, де паралельно рекомендовано „вирішення”: неначе для того, щоб остаточно спантеличити „читача”: Але, нарешті, що ж йому, нещасному, лишається, як не оте „вирішення”, чи „рішенець”, коли на стор. 149: Приговор — присуд (?!) вирок, приговір. Слово „приговір” поставлено, замість першого, на останнім місці. Значить, „приговор”— присуд? Бо „вирок”—це „решение“, як це доведено витриманою фразеологією під словом „решение”.
Забуваючи за це, „колегія” подає тут вирок для „приговора”: „Провозглашение приговора” — оголошення вироку. Составить приговор — скласти вирок (!) „Состоялся приговор“ — вирок (!) постановлено. „Приговор оправдательний” вирок виправдальний. „Приговор обвинительный” — вирок (!) засудний... „Приговор в окончательной форме“— „вирок (!) мотивований”. І „Приговор”— скрізь „вирок”, і „решение” скрізь „вирок”!! Це вже занадто. Подібну нісенітницю, мавши на плечах чималий стаж члена старорежимного Житомирського окружного суда, Дробязкові можна писати хіба що навмисно. А „головний редактор” — академік Кримський — також гадає, що приговор і решение — тавтологія? Коли він справді настільки „неправник”, що не відрізняє найпопулярніших правничих понять, то нічого було й братись до редаґування „практичного правничого словника".
Крім того, відкинувши справжній український термін — „приговір",' „колегія" до свого „приговор — вирок" домішує де-не-де у фразеології ще й слово „присуд", як синонім вироку, напр., приговор неокончательный“ — присуд (вирок) неостаточний; крім того „присуд "подано, як перше слово для приговора." Прошу читачів знайти на стор. 226 „Словника": Юрисдикция" — присуд (тобто, — границя компетенції). Слово „присуд", взяте із стародавніх актів, цілком відповідає рос. „ведомство" (подведомственный — підприсудний (Гл. т. І Рос. Укр. Словн. УАН, стор. 58, під словом „Ведомый") Мені дуже дивно, що члени „колегії" Вовкушевський і Войткевич-Павлович, які працювали й у „комісії Тимченка", не змогли оборонити преміси нашої тодішньої роботи над цим комплексом понять,—а саме, що присуд ніколи не може означати судового приговору,— від недобросовісности чи то редактора-впорядника, чи може й „головного"... Прогавили, все чисто прогавили! Як це могло статись, коли навіть у „Рос.-Укр. Словнику УАН" в т. І, що вийшов, у 1924 році, під словом „ведомство" є „присуд", єй „состоять в ведомстве" — бути під присудом! В Словнику ж правничому 1925 року цього нема.
Слово „юрисдикция" ми знаходимо в „Словнику колегії" ще й на іншому місці: Подсудность — підсудність (юридсикція), судова підлеглість (?). Поскільки юрисдикція буває не тільки судова, а „підлеглість"—це не „границя компетенції", а „подчиненность“ (див. стор„ 131), то інтерпретацію „колегії" не можна мати за науково-правильну, а тому не можна погодитись і на фразеологію: дело подсудно — справа підлягає (подчиняется ?), або дело подведомственно (?) — знов справа підлягає, як і з тим, що „подведомственный" буде: підлеглий, підвладний, залежний, підвідомчий (який жах!), підсудний.. Ці слова послідовно значать: „подчиненный", „подвластный" „зависимый" (четверте — вульгаризм) і „подсудный “... А де подведомственный? Та я ж уже сказав, що його в „Словнику „колегії" нема!
Я говорив за решение и приговор, але не сказав ще за „ухвалу" і „постанову" („определение" і „постановление"). Погляньмо, чи не умудрилась „колегія" і тут чогось нашкодити, чи не кидає вона і тут „рукавичку" здоровому глуздові молодих радянських правників.
На ст. 139: Постановление — постанова; ухвала (?). А определение (стор. 101) — постанова (!) „Постановить определение“ — зробити постанову (!). „Судебное определение— судова постанова (!), постанова суду; „Частное определение"— постанова, ухвала (в справі). На ст.221. „Частное определениe" — окрема постанова (!). Отже виходить, що определение“ — постанова (?!). А як же „постановление?" Із двох поданих слів (гл. вище) лишається вибрати „ухвала", бо „постанова"— це определение? — Читач сам бачить, який тут абсурд. „Колегія" скрізь змішує „решение "і „приговор“, „постановление" і „определение". Жахне неуцтво!
Пустити цей „Словник" вільно гуляти по руках правників, це значить руйнувати українську правничу мову в найелементарніших її засадах, це значить поширювати правничу неграмотність.
А коли ще мало прикладів, ходімо далі. Жалоба — скарга (стор. 35). А жалобщик — обжалувач, жалобник, позовник (?), позивач (?) повод (АЮЗР, 6, 1, 363). Перші два слова — русизми, другі два — це ж „истец", а не жалобщик, а старовинне, „повод" — (чому ж „колегія", що переглядала таку силу „актів", не подала тут і „поводка", („истица"), яке можна знайти хочай би на стор. першій АЮЗР, Ч. IV, т. І Прил.) — це непотрібний нам архаїзм, що за Литовського Статуту вживався в розумінні як „истца", так і „жалобщика" (оскільки тоді не було на практиці витриманої диференціяції карного й цивільного процесів.) Щождо теперішнього часу, то дорівнювати чи хочай би наближати „жалобщика" до „истца" нема ніяких підстав, і рекомендувати „позовник" для „жалобщика" безглуздо з огляду на нижчевикладене, іа саме:
Истец — позовнúк (—ця), позивальник(—ця), (позúвач(—чка), (стар.) пóвод. Отже, „истец" не позóвник (бо це ж „жалобщик"), а позовнúк? і не позивач, а тільки но „позúвач"? Звідки й для чого тут зміна наголосу? (І чому форми жіночого роду взято в дужки? Та ж сама колегія на стор. IX „переднього слова" поясняє, що коли дужки, то це форма родового відмінку? Належало писати: позовник,— ця). Але це ще не все; на диво нам і всій Европі, на стор. 90, під словом „Обвинитель", ясно написано: Частный обвинитель — позúвач, позивáльник, а нижче, під „Обвинительница" — частная обвинительница,— позúвачка, позивáльниця!...
Взявши, крім того, за підставу вміщену на стор. 13, під словом „Взыскание", фразу: подать ко взысканию — позов (!) заложити (?) на кого), висновуємо звідси, що „взыскание" позов, а „взыскатель — позовнúк (той, хто „закладає-позов). І ще не все: на стор. 205: Тяжба — позов, тяжебний позовний; отже „тяжущийся" — позовник.
З вищесказаного видно, що, змінюючи відповідно наголоси й суфікси (ник, ач, альник), „колегія" надала слову „позовник" ось-яких значінь, змішавши в одну купу поняття: „иск", „взыскание", „жалоба", „тяжба", „частное обвинение".
| Истец — позовнúк (позúвач) | Замість — позóвник | |
| Взыскатель — позóвник (чи пóзовник?) | Замість — правіжник. | |
| Жалобщик — позóвник (позивач) | Замість — оскаржувач. | |
| Частный обвинитель—позúвач, позивáльник | Замість — приватний винувач. | |
| Тяжущийся — позовник | Сторона в справі (процесі), або: учасник позву |
На неможливість утотожнювання таких понять, як „позов" (иск) і „правіж" (взыскание) вже вказував І. Вакулович в „Листі до ак. А. Кримського" („Культ. і Побут", ч. 11, 1925 р.); але „Головний Редактор", не спростувавши ні одного із численних закидів автора „листа", обмежився тим, що вступив з ним в полеміку ізза слова „вірник", (тамо ж, ч. 13, 1925), базуючись на Ізборникові Ізяслава" XI віку, де слово „вірник" вживалося в розумінні „поверенний ".
Коли вже ак. Кримський так консервативно вірить в стародавні „Ізборники", то чому ж він, виповідаючи свої думки російською мовою, не каже: задница, замість: наследство" (спадок) хоч йому добре відомо, що в „Русской Правде" є спеціяльна глава: „А се о заднице"... тобто, о наследстве.
„Шановний академік" як пише „колегія" в передмові,— „уважав за свою моральну повинність пильно попрацювати хоч над правничим словником, раз нема змоги працювати над редагуванням II тому загально-академічного словника", і „робота академіка А. Ю. Кримського не обмежилася на суто-філологічному обробленні поданого йому матеріалу; він ще од себе збагатив словник термінами, взятими з тих джерел, якими комісія не встигла покористуватися“ (стор. IV). Коли це справді було так, то де, де ж вона, та його „пильна праця"? Майже всі, вказані в „Листі,“ хиби й огріхи 1-го т. „Рос.-Укр. Словника" УАН спостерігаються і в правничім „Словнику" — Чи це не тому, що головні редактори обох словників — та ж сама особа?
Припустімо, навіть, що правничою мовою ак. Кримський взагалі „не цікавиться", що він до неї байдужий. Але ж у „Словнику" є багато слів загального значення, таких, що їх академік Кримський повинен би розуміти, напр., „абориген". В Словн. ком. Тимченка сказано було: Абориген — абориген, первісні мешканці, первомешканці. А за „Словником" ак. Кримського: Абориген—абориген, первісний житель, тубілець. На стор. 205: Туземец — тубілець... Значит „аборигени" і „туземцы", — за Кримським, — це те ж саме! Другий приклад: Вступление (ст. 20) — вступ, вступне слово, передмова; вхідчини входини, (обыкновенно с пирушкой). Останніх двох значінь в російськім слові „вступление", очевидно, нема (це наслідок „перевернення"), а „вступ" і „передмова" — не те саме, і в термінологічнім словнику їх належало розрізнити. Потім: чи ж „шановному академікові" та не знати, що „плешь" і ,,лысина“— речі різні. А в „Словнику" і „плешь — лисина, і лысина — лысина. Ні, „плешь" по-укр. „пліш" (Ном. 13962). А хіба не юмористикою віє від таких, напр., пояснень: контакт — близьке доторкання; або: регрес — поступ не вперед, а назад! Та ж тут contradictio in adjecto, бо „поступ" це є рух вперед, як і значиться в „Словнику" (на стор. 26, Движение); отже, регрес — рух вперед не вперед!.. — от до чого договорюється „колегія", при поблажливім потуранні головного редактора.
Коли вже „колегія" не вправляється з таким елементарним і простим матеріялом, то що вже казати за випадки, справді складні й трудні, як от, напр., російський термін „вменяемый". В Словнику ком. Т-ка стоїть слово: „всудний“, що винайдене якраз автором цієї статті спільно з проф. Є. К. Тимченком, у 1918 році, таким способом: обоє умовились, що кожен із них добиратиме найвлучніший переклад... не російського слова „вменять", але латинського терміну „imputare“ і подасть свій винахід в запечатанім куверті; якщо подуми обох зійдуться на тім самім слові, то вважати це за доказ його влучности. Куверти були розпечатані в квартирі Є. Тимченка 23 серпня, і в обох вказалося: imputare — всуджувати, та ще й докладно виписані були похідні слова: „вменить" — всудити, „вменяемый" — всудний, невменяемый — невсудний, „вмененный" — всуджений і т. д. Термін цей принятий потім на засіданні комісії Т-ка одностайно; „колегія" ж, виправляючи словник ком. Т-ка, для терміну „вменяемый" подає такі слова: привинний, привинимий (?), осудний, засудимий (?). Із них перше привинний, — за словн. ком. Тимченка, — значить — причастный, а „осудний" — це ж такий, що його „можна осудити"... Щодо решти двох слів, то це прикрі, викувані на церк.-слов’янський штиб, неологізми до двох перших. Чи мала рацію „колегія" забракувати термін словн. ком. Тимченка, нехай вже скаже сам читач (imputo — „вменяю" — складне із „in“—„в", і „puto" — думаю, вважаю, суджу, гадаю).
У „Словнику колегії" слів 67.000; в рямках критичною етюду всіх помилок мені не облічити; всеж зазначу ще деякі, що шкідно вплинули на літературну правничу мову.
„Удостоверение“ і „засвидетельствование“. Судово-адміністративна російська практика усталила за кожним із цих понять певний обсяг чинностей і формальних признак., „Удостоверять“ — поняття ширше, ніж „свидетельствовать": „удостоверить" якийсь факт можна різними способами, в числі їх і способом „засвидетельствования", а навпаки сказати — незручно. Напр., написи нотаря на різних актах, копіях, тощо — це „засвидетельствования", хоч в тексті їх нотар здебільшого пише: „я, нижеподписавшийся, удостоверяю"... Отож і в російсько-українському правничому словнику, як словнику термінологічному, треба ці два російські поняття відрізняти; „колегія" ж, як звичайно, скомшила їх в один жмак, за кошт достотности й ясности мови. В своїй фразеології вона, не ставлячись критично до правильности того чи іншого російського вислову, один раз пише: „засвидетельствовать подпись" (стор. 42), а другий раз — „удостоверить подпись," і в обох випадках вживає слова „посвідчити". Засвидетельствовать — свідчити ( ? це ж недоконане: „свидетельствовать"), засвідчити, посвідчити (?!), у книги занести (акт) (?!). Останнє зауваження тут ні до чого, а посвідчити — це ж „удостоверить"... І далі, у фразеології, колегія скрізь плутає „посвідчення" з „засвідченням". На термін „удостоверение" „колегія" подає правильно: — посвідчення, посвідка, і далі пише: (засвидетельствование) засвідчення—цілком правильно; але хто ж здогадається, що правильне слово на „засвидетельствование" треба шукати пі д „удостоверение", а не на своїм місці під „засвидетельствование" ? Що це за „практичний" словник, коли для того, щоб дібрати правильне слово, треба забракувати силу інших слів і висловів за методою — deductio ad absurdum?
Візьмімо ще: „договор", „условие", „сделка", „соглашение", „согласие", „согласование". Це все різнозначні терміни, а „колегія" пише: договор (стор. 30) — договір, контракт, умова (?), угода (?); і хоч вона й поставила правильно на першім місці „договір", нижче нише: „Безгласность договора" — неявність умови(!), „Бессрочный договор"— безтермінова умова (!):.. „Мнимый договор" — вигадана (?) умова (!) (Не знає, що „мнимый" уданий? Аджеж пише „колегія" на стор. 69: „мнимая сделка" — удана... оборудка (?!); „Отсрочка договора" — відстрочка (?!) умови (!). „Прекращение договора скінчення (??), перестан (??!) умови (!), і т.д., і т.д., аж до останнього словосполучення: „условия договора" — пункти (пакти (?) договору... Хіба ж „условие" це — пункт", чи пакт"? Условие (стор. 213)— умова, (мн. умови), умовини (?) (життя) — та й годі. Чому ж це „колегія" тут так хитрує, чому не вжила тут, як належало б, слова „умова" в розумінні „условие"? Та тільки тому, що щойно перед цим вона на общирі половини сторінки вживала „умову" в значенні „договір", і їй ніяк не виходило написати : „условия договора"— „умови договору": це прозвучало б тут, як „договоры договора"; а поготів не могла вона написати „умови умови"... А тимчасом, ця, „с позволения сказать", „фразеологія" і ця лексика „Словника" призвела до того, що в сучасній правничій літературі запровадилося було словосполучення: „умовини (?) умови",— замість: умови договору.
Крім того: пакт (лат. pactum) це цілий договір, а не пункт його; а ,,пункт"— пункт (punctum); тимчасом „пакт" замість „пункт" дуже широко вживається, а „Словник" ще й усталює цю хибну практику.
Далі: „прекращение" договору — це ж не „скінчення", бо договір перепинитись може й до викінчення його реченця, напр., за вироком суду. Як, справді, оте „прекращение", що викликало стільки нарікань і в літературі, і на правничім з’їзді (в 1923 році) і стільки справедливих скарг на словники, що не дають для цього терміна відповідного українського слова?
„Словник колегії" і тут нічого не дає позитивного. На стор. 153 Приостанавливать — припиняти і спиняти; навіщо подане друге слово (бо „спиняти“ це „останавливать" взагалі, а не приостанавливать), ніхто не відає, але першого вжито цілком правильно, і правильно ж застосовано в наведеній під цим словом фразеології („колегія" все ж не втрималася, щоб хоч один раз не написати — „прикоротити" справу!..) Отже — припинити — „приостановить". Але на стор. 146: Прекращать — і припиняти (?) (диспут, справу), скінчати; переставати, перестати (робити що); спиняти/рух), і в дальшій фразеології „припинити“ вживається вже навпаки, в розумінні „прекратить" (справу, дискусію, працю), а не „приостановить" (як правильно подано вище, стор. 153.) Так само і Прекращение — припинення, (?) закінчення, перестанок, спин (руху) і т. д. не дає справжнього слова, і це спричинилося до того, що в літературі (напр., „Червоний Юрист" ч. 1 1926 р.) можна подибати такі вислови, як — horribile dictu! „перестати справу (1)“, „перестан справи“ (!) і т. і: Нарешті, правники скінчили тим, що запровадили таку, зовсім уже божевільну, термінологію: „приостановить" — зупинити (= спинити), а „прекратить“ — припинити, — надавши словам як раз діяметрально протилежних їх справжньому змістові функцій; коли б зробили навпаки, то ще сяк так можна було б пристати на це; але якими ж силами, якими декретами можна позбавити живе слово — „припиняти“ його властивости — зазначити тимчасовість втіленої в нього чинности? Я запроваджую при нагоді, коли мені трапляється редагувати щось правниче, для „прекращать,—тить" — перепиняти, перепинити і відповідно: перепинення, перепин — для „прекращение" („пре“=укр. „пере"). Коли я отут кажу: „перепиніть усякі спроби довести гідність Словника „колегії"! — то хіба ж не кожне чує, що прозвучало слово „прекратите"? І коли прокурор цю мою скаргу на „трьох академіків і двадцятерьох правників" спрямує на перепинення, — на тій підставі, що хоч ніхто не може виправдуватись, покликаючись на незнання законів, але навіть і академікам не заборонено покликатись на незнання термінології законів, — то хіба ж оце: „спрямує на перепинення" — нечітко й виразно виповідає його прокурорський жест: на „прекращение"! І це не „новотвір": живе, вільне, незаїжджене слово, широко вживане скрізь на Волині,— слово із словника Грінченка... Отже, „прекращение договора" — не „перестан умови", а перепинення договору.
„Отсрочка" — відстрочка. Це від вульгарного „строк",— а що правнича мова не може звучати „нелітературно", за це вже сказано вище. І диво дивне: „колегія" сама ж пише (стор. 111): від(ст)рочувати, від(ст)-рочити— при слові „Отсрочивать", але „Отсрочка" — відстрочка, і далі скрізь у фразеології— „відстрочення", опріч останнього: „отсрочка сессии“ — відрочення сесії... Коли „колегія" заперечує „ст" в дієслові, то чому ж не викидає чи не бере цих літер в дужки в субстантиві ?
Лишилася ще „оборудка“= „сделка" (на прикладі моєї аналізи фразеології до слова „договор" читач може остаточно впевнитись, що я не вишукую помилок по цілому „Словнику", а беру суціль все, що трапляється в полі зору, та ще багато дечого змушений лишати без уваги). Стор. 178: Сделка — справді, „оборудка", але це, очевидно, не юридичний термін, бо далі „колегія“ пише: (условие) умова, (соглашение) угода, (асимілюючи тут два цілком ріжні поняття: „сделку" і „согласие" та дорівнюючи їх до „соглашение"!), злада, і тільки на самім кінці правильне — порозуміння (знов ілюстрація методи „перевернений"). А яка фразеологія... „Выгодная сделка"— добрий інтерес (!) Це — термінологічнім словнику ? На якому це жаргоні ? „Торговая сделка" торговельна оборудка (!).. Гарно ? З „оборудкою" — геть. „Сделка“ — угода, завжди угода, щоб там не запроваджували (новотвір „правочин") дотепні дописувачі „Червоного Юриста" (Ч⁰ 1 1926 р., остання сторінка). Сделка — „угода"; а „правочин?.. Дуже прикро. Добре ще, коли той „правочин" буває „правочинний“. А коли він, випадково, неправочинний, тоді ж як? Неправочинний правочин? Сделка це „угода"; а чи вона добрóчин, чи злóчин, чи правóчин — це вже інше питання.
Стор. 186. Соглашение — угода (?) (як же угода, коли угода це сделка?), поєднання? (не ж об’единение) і аж на третім місці — порозуміння. Але під словом „Согласиe" — згода, далі знаходимо: (соглашение) порозуміння (кого з ким); взагалі, „согласие" це перший подибаний за весь час правничий термін, де все „благополучно" (напевно, редактор-упорядник якорь випадково не звернув на нього уваги). Благополучно ще й з словом казнокрад—казнокрад. Але з „казнь" неблагополучно. Казнить — стратити; а чому ж тоді казнь — скарання, смертна кара? Тільки аж у дев’ятому рядку фразеології загубилося справжнє слово серед синонімів, і читач довідується, що „страта" це „смертная (!) казнь", (а вище „казнь" смертна жара; отже „страта" це — „в квадраті смертна" кара, за логікою „колегії"). Щодо терміну „кара на горло", то ясно, що він придатний тільки до випадків, коли засудженого на страту вішають на шибениці, але ніяк, напр., не до засуджених до розстрілу; такі, рекомендовані фразеологією „Словника" юристам-практикам формули, як на ,,горло осудити", „горлом дарувати", „покарати на горло" etc. не всякої страти стосуються. Невдала також перша формула: „запретить под страхом смертной казни“ — „заборонити під карою смерти;" краще сказали: „заборонити під загрозою страти", а коли хто схоче додати несмертної" (страти), то хіба що тільки для „пущего страха"; слово „смерть" звучить в слові „страта".
А ось на наступній 52 стор.: „касаційна скарга — скарга про скасування вироку; а спробуйте так написати — і геть з вашою першою категорією!
Я поправляю: „скарга на вирок".., бо „просьба (!) про скасування вироку“ — це вже інша річ, це „просьба об отмене решения“... Плутають і тут (до речі: отмена — це „знесення", а не „скасування") Далі: кассационный залог — гроші за касацію, — наче якийсь, гонорар „за касацію"; треба сказати: „касаційна застава" („залог" — див. стор,. 40); „кассационное производство“ — касаційне переведення справи. Яке марудне слово, і яке непевне, бо має й різні інші значення, що сюди зовсім не пасують. Під словом „производство" знаходимо ще „переводження“ справи (у фразеології „судове переводження" і „переводження слідства"). Звичайно, „переводження" краще, ніж переведення; але щодо слідства, то найкраще його не „производить", а „вести“, — тобто, вести, провадити (див. стор. 12, Вести), а звідси: „провадження слідства" Мало не скрізь замість „производства" в рос. фразеології можна поставити „ведение" без шкоди для змісту, а часом навіть з певним виграшем, бо в рос. мові цим „производить" надуживають: „производят" і „потомство" і „дела", і „продукти", і „следствие", і „шум" і все, що хочте. В укр. мові рос. „производить" передається різно; виробляти (продукти), творити (твір — в мистецтвах), чинити, робити, тощо. Щождо справи, слідства, засідання, то вони ясно не „производятся", а ведуться, провадяться (ідуть або відбуваються). Тим то я й заперечую проти „переведення" в цих випадках. Тому не „переводилася справа", а „провадилася справа". Так само слід не „переводити", а провадити: дізнання, допит, опис, оцінку (цінування), огляд, розгляд справи, досліди, експертизу, розшук, слідство, судові чинності, суд, облік векселів (у Словнику — остання фраза під „производить“, стор. 157 — стоїть: „відліч (?!) векселя. Відліч це „вичитание"; а учет — облік (пор. ст. 216). Але, винятково: „производство" судового слідчого (напис на обгортці справи) — „поступовання", — як кажуть галичани; производство по делу — поступовання в справі; аналогічно: судове поступовання, слідче поступовання, тощо. Це я зауважую для тої нової комісії, що нарешті впоряджатиме і впорядить нашу правничу термінологію, не закидаючи „колегії", що вона до цього не додумалася. Це справа прийдешности.
Із числа інших прикрих дефектів Словника „колегії" зазначу ще такі: не розрізняються поняття „потомок" і „нащадок"; „законний" і „правний" і навіть такі, як злочин, переступ, проступство. Рос. преступление колегія перекладає: злочин, злочинство, злий учинок (редко), переступ, проступство; преступное деяние — злочин, злий учинок; проступок — провина, провинність. Повний хаос, як бачить читач і без моїх пояснень. Далі: взнос — вкладка і внесок (?), в той час як внесок (=внесення) мусів би стояти після „предложение". В „Словнику" є й такі слова, як „представляти", „пред’являти", „представник" (правда, є й заступник), представниця, представлення, пред’явник, що українській мові не властиві (прир. „пред“ — російський); крім того, є такі прикрощі, як „явка", „явити акт", „явиться на суд" і безліч, безліч подібних русизмів, що звучать вульгаризмами, абсолютно непотрібних, абсолютно шкідливих для розвою нашого правничого літературного стилю, як з конструктивного, так і з естетичного боку.
На цім я й закінчу, гадаючи, що нікчемність „Словника колегії" досить доведено: а коли так, то його треба вийняти з продажу, переклавши шкоди й втрати видавництва на недбайливу „колегію" і негайно ж доручити справжнім знавцям права і знавцям укр. мови взятись до наукової організації української правничої мови на ґрунті „Словника комісії проф. Є.Тимченка" 1918 року.
Habent sua fata libelli!
___________________________
*) Стаття дискусійна. Відповідальність за наведені в ній факти, як і за тон її, редакція покладає цілковито на автора. Редакція охоче дасть зацікавленим особам місце для відповіді на сторінках „Ч. Ш.“.
¹) (Російсько-Український Словник правничої мови (понад 67.000 слів). Праця Правничо-Термінологічної Комісії при Соціяльно-Економічному Відділі Академії Наук. У Київі, 1926).
²) Укр.-Моск. термінол. словник. Дод. ч. 2 до першого числа. термін. збірника Мін. Шл. Київ, 1918, ст. 3; там же дод. ч. 1, ст. 17.
³) Стаття написана в 1926 році, коли ці „терміни” рясно засмічували судові папери; тепер цього „рішенця”, здається, вже не вживають. О. Б.
[«Червоний шлях», 1930. – № 1. – С. 134–156.]
15.06.2016