МАЙКЛ

 

Коли мова заходить про щасливе і заможне майбутнє України, вірніше, його побудову, про інвестиції згадують не менше, ніж про корупцію. Корупція, яку конче треба побороти, як відомо, своя, а інвестиції, бажано, іноземні. З інвестиціями все просто, їх треба багато. Це кров індустрії. Необхідно будувати і відкривати нові підприємства, створювати робочі місця, скорочуючи безробіття, повертаючи з-за кордону мільйони заробітчан, виробляючи валовий національний продукт, тобто, збільшуючи добробут людей і могутність держави. В теорії все вірно. А на практиці виникає мільйон проблем, від неефективного розподілу коштів до – і це найслабша ланка бізнесу – людей, потенційних працівників. Їх бракує, вірніше, їх немає в достатній кількості.  

 

Найкраще це прояснити на прикладі. Японський завод «Фуджікура» з виробництва електричного обладнання для автомобілів, який 14 квітня урочисто відкрив президент. (Багато в чому типовий приклад – той же завод «Леоні», чи швейні виробництва, з виробництва взуття, одягу в меншій мірі).

 

Ще не стихла музика оркестру, завод ще не вийшов на заплановану потужність (зараз тут працюють 550 осіб, у планах працевлаштувати 5–6 тисяч), як пішло-поїхало в соцмережах: «мало платять, вимагають забагато, робота монотонна…», одне слово, ніякого креативу, суцільне рабство. Що там усно говорять, страшно подумати, на заводі навіть є акція «Приведи друга».

 

Журналісти поїхали, перевірили, благо цехи заводу розташовані в Рясному.

 

Робоча зміна виробничого відділу – 8 годин, починається о 6:00. Остання, третя зміна закінчується о 23:00. Кожен працівник повинен зареєструвати свій бейджик у системі – саме у цей момент починається його зміна. Умови праці для всіх працівників на всіх заводах компанії в різних країнах світу однакові.

 

Завод, як завод; не шахта і не мартени, – скаже кожен, хто сам працював і пам’ятає час, коли у Львові виробляли щось трошки складніше, ніж пиво і пляцки. Замість пропусків – бейджики, замість премії є система бонусів, є їдальня, медпункт і, звичайно, службові автобуси.

 

Платять не так, як у Німеччині ? Робота монотонна і важка ? Вимагають, щоби якісно?

 

Мені особисто сподобалось пояснення керівника адміністративної діяльності Оксани Лашманової, хоча воно зачіпає тільки частину проблеми: «Львів не є промисловим центром. …Нема промислової культури. Для багатьох людей поняття праці на заводі є новим і потребує адаптації».

 

Працівники львівської «Фуджікури» — середній вік 35 років, на початку 90–х їм було по десять. Діти капіталізму ніколи не бачили завод зсередини і вже забули (або ніколи не знали), як їхні батьки, батьки їхніх товаришів, сусіди йшли на справжню роботу, а не торгувати на базар чи з лотка (або ще радикальніше — поїхали на заробітки).

 

І справа не тільки в тому, що закрили ті заводи (це об’єктивний процес), всі ці ательє індпошиву, ремонту одягу та взуття, ремонту телевізорів, електроприладів і автомобілів (хоча останні з могікан, сімейним підрядом ще ремонтують автомобілі, техніку по гаражах) — справа в тому, що зникла повага (а головне — розуміння) до процесу праці, дуже часто монотонного, чорного, ручками, важкого фізично і розумово, а найголовніше — довготривалого, на перспективу. Краще поїхати на заробітки в Польщу, в Москву і за сезон заробити «купу бабла». Вони в це вірять. Вони, подібно до жителів курортних міст, бачать з якою легкістю витрачаються гроші, не розуміючи, що всі ці туристи, які приїхали на відпочинок, на цей «романтичний вікенд в місті Лева», «на моря», «в гори», працювали мало не рік.  

 

Якщо ми, випускники 60–70–80-х, сприймали направлення на завод цілком природно (бо куди ж ще йти після навчання, бо праця це все, тільки трудом можна чогось досягти, питання стояло тільки, на який конкретно завод – вони були різні), то діти капіталізму (на щастя, не всі) так не думають, вірніше так не хочуть працювати, і що страшніше — думати (а головне — вчитись).

 

Книжку читати ? Це так довго, є відео. І для чого дивитись півтори години — можна прокрутити на кінець і «все зрозуміти». Іноземна мова? Вчити слова і граматику, тобто, «зубрити»? Та це просто — «за два тижні ми навчимо вас говорити англійською, іспанською, китайською….». Мало ви бачили таких об’яв? Підручники, школа, завдання — це така нудьга для дітей. Навчання для них має бути «фан», у формі гри — креативно, танці, пісні, мультимедіа, конкурси. І взагалі, для чого ця застаріла державна школа? Є тьма приватних гімназій, де з ваших дітей ґарантовано зроблять ерудитів і геніїв. А ще краще взагалі з дому не виходити, для вундеркіндів є навчання вдома, курси онлайн – від програмування до бухгалтерії і «пізнання власного я». Малювати, співати, писати вірші, вести блог, стати фотографом, ще гірше — критиком (не важливо: літератури, кіно, кулінарним), подорожувати світами, відкрити власне кафе…. Немає грошей? Взяти наплічник і автостопом. Весь Інтернет забитий опусами «як я пересік Європу, Америку, Азію без копійки в кишені».   

 

Вони хочуть німецьких зарплат, не розуміючи, що такі бувають тільки в Німеччині, не розуміючи, що єдина конкурентна перевага України – це дешева робоча сила, все. Єдина причина відкривати якісь нові виробництва на Львівщині — це близькість до кордону ЄС.

 

Причому це будуть максимально прості, трудомісткі виробництва, ніяких «космічних технологій», бо наша робоча сила дешева, але не кваліфікована. Це на початку 90-х була кваліфікована робоча сила, і були інженери. 25 років тому Львів був промисловим центром – містом заводів, фабрик, науково-дослідних інститутів, технічних вузів, технікумів і училищ, які готували кадри. Промислова культура існувала. Вона була не на рівні Європи, США чи Японії. І технологічно і в плані трудової і технологічної дисципліни, звичайно, продуктивності праці потужно відставали, хоча Львів по тих часах це був "хайтек". Тут не було чорної металургії, важкого машинобудування чи хімії, тут було серйозне наукомістке виробництво з військовим ухилом. Тепер це місто офіціантів, рантьє й екскурсоводів. За годину можна зробити з інженера офіціанта, але зробити з офіціанта інженера – на це потрібно 11 років школи, п’ять років університету і три роки виробничої практики, якої тепер взагалі немає.

 

На «Фуджікура» – і це типово – найбільше бракує інженерів і спеціалістів з логістики. Немає працівників, які будуть відповідати за якість. Їх треба вчити, а це вимагає дисципліни. І тут просто біда.

 

На початку запуску «Фуджікура» відправляла працівників на навчання в Румунію, яке оплачувала компанія – працівник, окрім заробітної плати, отримував близько 10 тис. грн. відрядних. Коли люди повертались з Румунії, то навіть не виходили на роботу. З одного автобуса з 35-40 працівниками понад 10 людей відразу зникали. На заводі є лікар і спеціальна програма для тих працівників, які перебувають на лікарняному. Її впровадили, коли адміністрація почала підозрювати, що половина довідок про тимчасову непрацездатність у зв’язку із хворобою є «липовими». Перевірка виявила, що так воно і є. Знайома практика? Можна ще згадати бажання щось вкрасти з роботи – від сировини до готових виробів. Комуни вже років 30 немає, а стара звичка «винести» ніяк не відімре.

 

«В Німеччині на душу населення припадало раз на п’ять років по одній тарілці, раз в 12 років – по парі взуття, раз в 50 років – по костюму... Тільки кожен п’ятий малюк міг бути завернутий у власні пелюшки, і лише кожен третій німець міг надіятись бути похованим у власній труні».

 

Це слова Людвіга Ергарда. Фінансиста-технократа, міністра економіки (1946-1948), який відродив Німеччину. 10 років поспіль економічний ріст у країні був найвищим у Європі – 8% в рік. В 1953-му Ергард видав книжку «Повернення Німеччини на світовий ринок». У 1963-му Ергард став канцлером, Німеччина почала домінувати в Європі.

 

Так, можна багато говорити про іноземні інвестиції й розумну економічну політику, але є ще люди – ті самі, які мають буквально на робочому місці втілювати в життя цю політику, тобто, працювати. Так як це зробили німці, які були в набагато гірших умовах, ніж французи та британці, їхні прямі конкуренти, так як це зробили японці, потім південні корейці, свідомо, на законодавчому рівні обмежуючи ріст зарплати, щоби заманити інвесторів, і тільки потім дозволяючи ріст. (Один факт: якби мобільні телефони виготовляли не в Азії, а в Штатах чи Європі, вони були б у чотири рази дорожчі). Так, як зараз роблять це китайці, які, дякуючи своїй феноменальній працездатності і трудовій дисципліні (наприклад, навіть ночуючи в офісах), своїй готовності іти під прес, перетворили свою країну на "майстерню світу". 

 

Нещодавно прочитав, що тепер у Львові з іноземних туристів найбільше не поляків, турків чи німців, а, власне, китайців. Поступово "майстерня світу" перетворюється на інвестора і лабораторію світу, повторюючи траєкторію розвитку тієї ж Америки чи Японії. Можна навести ще не один приклад, не одну країну, можна ще раз згадати слова Франка про працю, про труд, але це будуть слова, а приходить час і треба братись до роботи.

 

 

09.06.2016