Петро ГЛАДІЄВСЬКИЙ

Менш ніж за тиждень Франція прийматиме Чемпіонат Європи з футболу. А соціальна атмосфера в країні не надто сприяє гостинності. Не ходять деякі потяги, негаразди з функціонуванням громадського транспорту, перебої з подачею електроенергії. Всі піддалися страйковій атмосфері. Незабаром можуть перестати літати авіалайнери, оскільки й пілоти мають намір долучитися до акції протесту.

 

 

Приїздити до Франції власним автом? Теж не вихід, оскільки на багатьох нафтопереробних комплексах і бензосховищах теж відбуваються страйки, а інші потрапили в блокаду чужих страйкарів.

 

Все це народне невдоволення спровокували плани уряду провести докорінну реформу ринку праці. Він, слід визнати, у Франції – один з найзарегульованіших у Європі. Трудове законодавство, наприклад, сильно обмежує можливості підприємств звільняти співробітника, котрий проштрафився чи продемонстрував свою повну фахову невідповідність. Не кажучи вже про звільнення з економічної необхідності.

 

Законодавство про працю цілковито грає на боці найманого працівника. Трудовий кодекс, в якому зібрані всі закони країни про працю, на чотирьох тисячах сторінок регулює все до найдрібніших деталей – від перерв для походу до вбиральні до розміру офісних вікон.

 

Жорстко обмежені можливості підприємців домовлятися зі своїми працівниками про тривалість робочого тижня і розмір оплати праці – фірми зобов'язані переймати галузеві тарифні угоди між профспілками і роботодавцями. Це серйозна проблема для невеликих фабрик в провінції, які часто просто не в змозі платити ті ж гроші, що й величезні заводи в мегаполісах.

 

Буржуї звісно обурені. Але чи такий стан справ йде на користь французькому пролетаріату? За великим рахунком – аж ніяк. Адже така ситуація призводить до того, що фірми навіть під час під час економічних підйомів змушені вкрай обережно набирати на роботу нових працівників, побоюючись, що в разі спаду не зможуть оперативно скоротити робочі місця, а отже опинитися перед обличчям неминучого банкрутства. Зашкарублий ринок праці гальмує розвиток господарки, отже не зростає ВНП, отже бракує грошей  на соціальні програми... Виникає замкнуте коло.

 

Ще наприкінці минулого століття профспілки у Франції після тривалої боротьби домоглися того, що робочий тиждень обмежився 35-а годинами. І це деякий час було цілком нормально й не перешкоджало конкурентоздатності французької продукції.

 

Однак за останні десятиліття галопуюча глобалізації стрімко загострила умови конкуренції на планеті. Сьогодні французьким та й всім успішним європейським господаркам доводиться боротися за ринки збуту з компаніями з усього світу, де люди найчастіше і довше працюють, і менше отримують. І якщо в інших європейських країнах вдалося знайти суспільний консенсус для проведення відповідних реформ, то французькі політики і ліві, й праві рішуче уникали дискусії про соціальні утинання.

 

Наслідком стало те, що французька економіка за останні роки блискавично втрачала міжнародну конкурентоспроможність. Це своєю чергою призвело до значного сповільнення зростання ВВП і відповідно – підвищення рівня безробіття.

 

Саме тому президентові-соціалісту Франсуа Олланду, котрий хоч і прийшов до влади на гаслах соціального благоденства, не залишилося нині нічого іншого, як взятися за лібералізацію трудового законодавства. Ключовим  елемент його реформи, який і викликав найбільше обурення в профспілок, є Стаття  2 проекту Трудового кодексу. У ній прописується право підприємств самостійно домовлятися з працівниками про тривалість робочого часу і розмір зарплат. Тобто іґнорувати встановлені раніше профспілками норми й квоти.

 

Зрозуміло, що цей проект викликав різке неприйняття з боку багатьох профспілок, які побоюються втратити свій вплив. При цьому найрішучішу війну реформам оголосила прокомуністична профспілка – Загальна конфедерація праці (Confédération générale du travail – CGT). Вона налічує 700 тисяч членів, що взагалі-то не дуже багато – менше трьох відсотків від усіх найманих працівників Франції. Однак ця профспілка особливо сильна на великих підприємствах, а саме вони становлять основу французької економіки. Тому CGT є такою впливовою, що здатна паралізувати, наприклад, транспорт і енергетику.

 

Хоча проблема тут не лише в аферах комуністів. Справа в тому, що, за даними останніх соціологічних опитувань, приблизно дві третини французів не сприймають реформу Олланда, а близько половини схвалюють нинішні страйки. Що більше, до руху проти зміни трудового законодавства активно долучився чимраз популярніший ультраправий Front National, лідерка якого Марін Ле Пен вже готує собі стартовий майданчик для президентської кампанії 2017 року.

 

Цією «несподіваною» (насправді ж цілком прогнозованою) злучкою лівих і правих радикалів у прагненні не допустити  змін на ринку праці й пояснюється те, що страйковий рух перед самим Чемпіонатом Європи з футболу набув у країні такого розмаху. І ці процеси стають небезпечними не лише для самої Франції, а й для цілої Європейської Унії. І це треба чітко усвідомлювати.

 

Нині на передодні референдуму у Великій Британії вся Європа з тривогою говорить про можливий Brexit. У тім незабаром не менш загрозливих форм може набути й Frexit. У даному випадку гіпотетично йдеться не про цілковитий вихід Франції з ЄУ, а лише з єврозони.

 

Здавалося б, який зв’язок між акціями протесту проти лібералізації ринку праці й спільною європейською валютою? Виявляється цілком безпосередній.

 

Справа у тому, що до кінця минулого століття, тобто до повноцінного запровадження  євро, французи досить активно використовували свою валюту – франк – як ефективний інструменту економічної політики. Вчасна девальвація франка забезпечувала французькій промисловості конкурентні переваги на міжнародному ринку. Наприклад, у період між 1971 роком і падінням Берлінського муру 1989 року, французька валюта втратила більше половини своєї вартості.

 

Така нехитра монетарна операція дозволяла французькому уряду піднімати ВНП своєї країни без проведення болісних реформ. Нині ж Париж втратив цю чарівну паличку. Наприклад, як стверджують нині фінансові експерти, аби виправити актуальні негаразди в соціально-економічній сфері Франції, вистачило б знизити на десять відсотків вартість валюти. Але Франція не може дати відповідної команди Європейському Центробанку у Франкфурті-на-Майні.

 

А тому не лишається нічого іншого, як проводити радикальні реформи. Якщо ж французький уряд таки здасться і відмовиться від них, то країні світять два шляхи: або економічний колапс, або таки вихід з єврозони й подальші забавки з курсом національної валюти. 

04.06.2016