Підготувала Юлія Кушнір

 

У залі гамірно. Люди вщент заповнили клуб, і сісти тим, хто прийшов пізніше, майже неможливо. Всі в очікуванні панелі у рамках IV Львівського Медіафоруму: «Чи існує культурна журналістика в Україні та люди, які про неї пишуть?», на якій виступлять Алла Кошляк (Громадське. Культура та Радіо Аристократи), Олексій Бондаренко (засновник блогу LiRoom) та Олександр Пролетарський (дописувач журналу «ШО» та автор проекту artmаgeddon.net). Після виступу третього спікера зал вибухає запитаннями: «Чому ми говоримо тільки про музичну журналістику?», «А як же інші напрямки?». «Я відчуваю розчарування» – додає інший слухач. Спікери відповідають: «Проблеми у цій сфері можна перенести на будь-який інший напрямок у культурній журналістиці». А зал тим часом продовжують покидати слухачі.

 

 

Алла Кошляк (Радіо Аристократи, Громадське. Культура):

 

У великих суспільно-політичних медіа інформація про культуру з’являється за залишковим принципом: «якщо у випуску вистачить часу», «якщо немає ніяких подій, а кореспондента потрібно чимось зайняти – давайте його відправимо на виставку», або «у нас багато всього жахливого у новинах, давайте вкінці зробимо бантик – розповімо про якусь культурну подію». Я вбачаю у цьому велику проблему.

 

Я часто читаю в інтернеті, що немає чого почитати, кого подивитися. Зрештою, немає цікавого контенту. А він, виявляється, є. Але чомусь якісний контент набирає 300 переглядів, а відео, як депутати побилися в раді – десятки чи сотні тисяч переглядів. Тобто контент є, але аудиторія його чомусь не дивиться. Можливо, вона не завжди готова сприймати і споживати його.

 

 

В Україні можна і треба писати, знімати, говорити про культуру. І досвід в обох медіа, яких я працюю – Громадське. Культура і Радіо Аристократи – показує, що ресурси і можливості знайдуться. Скаржиться тільки той, хто нічого не робить і не намагається.

 

Потрібно чітко розуміти, що ви хочете донести аудиторії, навіщо вам це взагалі потрібно, і кому ще це потрібно.

 

 

Олексій Бондаренко (LiRoom):

 

LiRoom – це мій блог про нову українську музику. Він існує чотири роки. Запустив я його просто так. Якось з другом ми пили пиво і вирішили писати про музику, бо ніхто про неї не пише. Звичайно, про неї всі писали. Просто ми не зробили ніякий research.

 

Оскільки я багато працював у стартапах, я вирахував для себе певну залежність, за якою музичний гурт потрапляє в маси – від нікому невідомого до масового явища. Коли з’являється новий мобільний додаток, про який ще ніхто не знає, ним починає користуватися 2,5%, потім друзі радять своїм друзям, щоб ті користувалися. Але ні ті, ні інші не роблять тобі касу. Згодом підключається широка авдиторія; потім цим додатком користуються усі; і останнє – це коли додатком користується ваша бабуся. В музиці приблизно те саме. Коли з’являється музичний гурт, потрібно пройти всі ці стадії. Спочатку він приходить в блоги, про нього пишуть друзі, і він виступає у маленьких клубах. Потім підключається інтернет-радіо, середні ЗМІ (тобто ті, які більше, аніж блоги) і лідери думок (коли, наприклад, про вас написав Святослав Вакарчук). І ви починаєте виступати на великих фестивалях. Перші два пункти гурт не продають. Продають гурт радіо і телебачення. Все інше – андеграунд.

 

Чому не українською?

Це питання, яке можна задати будь-якому українському ЗМІ. Я пишу українською гірше, аніж російською. Тому що це не моя рідна мова. Якщо з’являться люди, як готові допомогти, і все це постійно перекладати, і робити це нормально, то будемо робити українську версію. Щоправда, ресурсів для цього немає, і я, чесно кажучи, не бачу сенсу. У нас впаде якість контенту.

 

 

Чому про Океан Ельзи?

Для того, щоб була бізнес панель, мають бути перегляди. Щоб були перегляди – варто писати не тільки про гурти, які тобі подобаються, або які ти вважаєш крутими, а й про речі, які врешті-решт тобі принесуть статистику, яку ти згодом принесеш рекламодавцю. Кожного разу, коли Океан Ельзи робить щось велике, стаття на LiRoom набирає більше, аніж усі статті за місяць. Єдина проблема – варто писати не тільки про Океан Ельзи, а й шукати інші теми, що складніше.

 

Чому немає критичних рецензій?

У нас шизофренічна ситуація в українському фейсбуці. Люди щось пишуть, ти, відповідно, пишеш критичну рецензію, і люди питають: «Чому ти про мене так погано написав?». По-друге, чи потрібні критичні рецензії взагалі? Якщо в альбомі щось не так і про це важко говорити, як на мене, в 70 % випадків це можна сказати особисто. Завдання критиків – це не набирати перегляди, а допомагати. І якщо твоя рецензія не може це зробити, то, можливо, краще не писати.

 

Чому ви не написали про наш гурт?

Музичні гурти не розуміють, що таке піар. Якщо ви хочете, щоб про вас написали, ви повинні дати інфопривід. Саме ваше існування або те, що у вас є декілька відео – це ще не інформаційний привід. Це не цікаво.

 

Чому в Україні немає музичної журналістики?

Це найпопулярніше питання. Я вважаю, що не варто музичну журналістику відокремлювати як окрему галузь. Це – культурна журналістика. І людина, яка пише лише про музику, на мою думку, дуже скута у своїх діях. Ще одна причина – у нас немає інституту музичної журналістики і медіа, яке б виховувало журналістів у цьому керунку.

 

Чому у нас все так погано з культурною журналістикою? Що мається на увазі – «погано»? Що більшість «контенту» – не така кльова, як могла б бути. По-перше, тому що на цьому ніхто не заробляє. Коли починають говорити: «у вас погані статті», «у нас немає музичної журналістики», мені одразу ж хочеться запитати: «чому ви ставите нам стандарти BBC, якщо для нас це хобі?».

 

Коли з’являться гроші, тоді це буде журналістика. Тому що журналістика – це професія, у якій людина заробляє гроші за створений контент. А так – це просто ентузіазм.

 

Мене часто запитують, що там у Львові, Дніпрі, Харкові відбувається у музиці? Я натомість запитую: «А хто там буде писати?». Я намагався запускати регіональні LiRoom, шукав людей, але якість цих текстів, м’яко кажучи, не дуже. Це були тексти, які не можливо було поправити.

 

 

Саша Пролетарський (Artmageddon.net, ШО):

 

Київ, Одеса і Львів – три міста, які потенційно виростуть в те, що зможуть сприйняти у відкритій вільній Європі. І сьогодні зранку я вирішив пройтися у пошуках журналів про культуру. Я знайшов три чи чотири журнали про науку. І один журнал про культуру, який називався «Музика». Я відкрив цей журнал і потрапив на колонку головного редактора, де йшлося про те, що нарешті прийшла весна і завершиться війна. У журналі – матеріали про хор Верьовки і місцеві симфонічні оркестри. А в рубриці «Ньюфолк / Добрий рок-н-рол» – бандурист. 

 

Ці два роки часто чути про вибух української музики. А чому? Тому що пішла з ринку російська сцена. Тому що російські гастролери не їздять в Україну (за винятком Одеси, де проводять концерти Стаса П’єхи і Бутусова).

 

Культура повинна залишатися у артефактах. Будь-яка журналістика – це артефакт. Це як Сартр говорив: «Всього себе віддав, щоб всього себе врятувати». Журналістика в друкованому вигляді – вічна.

 

У польському кіоску можеш купити до п’яти журналів про музику. У цих журналах друкують від п’ятдесяти до ста рецензій. В Україні вживати термін «професійний рецензент» – смішно. Музичних журналістів в Україні – людей п’ятдесят, а факультетів журналістики – набагато більше. Всі хочуть бути почутими у політичній журналістиці, бо на цьому можна заробити, реалізувати амбіції. Музична журналістика – вона нудна. Вона для тих, хто читає про бандуристів.

 

Мені згадався анекдот про мурах і слона. Мурахи говорять: «Ідемо слона поб’ємо». «А як?» – запитуються інші. «А ми його завалимо і затопчемо». Це як про андеграунд і мейнстрім. Багато гуртів прагне в мейнстрім, бо там можливості, фінанси. А андеграунд – жорсткий і брудний. 

 

Фото: Ірина Середа.

30.05.2016