Від часу, як війська центральних держав зайняли Польщу, стрічаймо один монотонний, на всї лади перемелюваний і до неможливого ступня ваги піднесений арґумент у полїтичних брошурах авторів-Поляків, що щиро чи нещиро промовляють за розвязкою польського питання в повній згодї з інтересами Нїмеччини. Польська культура яко західна має по думцї тих авторів зближати Польщу до Нїмеччини, а віддаляти її від Москви. Польська культура релїґійна, правна та звичаєва, читаємо в сих брошурах, плила з заходу, латинським шляхом: культура Росії йшла від сходу, з Византії. Обидві сї культури засадничо противні й тут на думку згаданих численних авторів кість незгоди, се відпихає Поляка від Москаля, а зате зближує його до Нїмця. Сей тон пробиваєть ся передовсїм з усїх брошур і видань Начального Польського Народнього Комітету.
Чи добру прислугу робили такі автори свому народови, представляючи його масою без волї, керованою слїпим фаталїзмом, позбавленою природної свободи вибирати дорогу, сим питаннєм займаєть ся Антін Холонєвский у брошурі "Istota walkі polsko-rosyjskiej" (Істота польсько-російської боротьби), що появила ся в Кракові 1916 р. Автор відповідає на питаннє, за що звела Польща від XVI ст. по кінець XVIII в. тринадцять великих воєн з Москвою. Вершком і переломом сих мірянь польської й московської сили часи Жигмонта III, війна в рр. 1609—1618, коли саме Станислав Жолкевский увійшов до Москви. Від того вершка польської переваги над московською починає Польща скочувати ся в долину, аж поки в 1795 р. не вичеркують її з карти европейських держав. "Вели ми їх (себто війни), каже автор, з змінним щастєм. Хоругва Суворова повівала на нашім королївськім замку, але й польські прапори шуміли на Кремлї. Ми були на возї й під возом, побіджували й нас побіджувано, але по перервах бій вибухав усе наново й тривав далї, переходячи в традицію". Всякі проби польсько-російського зближення не вдавали ся, бо-ж "істнує глибша причина, що ударемнювала кожду пробу зближення. Маємо перед собою типове явище тривкої боротьби, а таке явище мусить опирати ся на мотивах, які сягають до самого дна інтересів, реальних або ідеальних, одного та другого боку. На ворожих собі полюсах, на двох полюсах пропасти, виповненої десятками воєн, які несли знищеннє, які переходили з поколїння до поколїння, стоять Польща й Росія".
Читач, зокрема, коли добре поінформований про сучасні полїтичні орієнтації серед польської суспільности в Галичинї та в російській Польщі, готов з недовірєм покивати головою. Одначе арґументи Холонєвского звелять йому замісць підсміхати ся глибоко призадумати ся та признати йому повну справедливість.
Отже в кождім разі контрасти двох культур: латинсько-польської й византійсько-східноевропейської не поставили Поляків і Москалїв на протилежних полюсах. Правда, обидві культури багато чим ріжнять ся, але "вияснювати історичний антаґонїзм Польщі й Росії головно противенством культур значить приписувати ріжницям того роду вплив на полїтичне життє, котрий уже з першого погляду надто пересадний, майже маґічний". Його сила в дїйсности далеко скромнїйша. От хочби взяти напр. злуку Литви й Польщі. Велике Литовське Кпязївство мало перед унїєю високу культуру, воно знаходило ся під рішучим впливом византійсько-української культури. Властиво була се українська держава, бо українською була велика більшість її населення, бо вища литовська верства, а саме та, котра входила в рахунок під полїтичним оглядом, була в великій части зукраїнщена. Князї й бояри говорили віддавна українською (або білоруською) мовою, сам Ягайло "był właściwie Rusinem" (був властиво Українцем). Вкінцї багато родовитих Литовцїв прийняло не тільки українські обичаї, але й були христіянами грецького обряду. Отже Польща злучила ся з державою, котра мала виразні риси східної культури; зустріли ся тут разом такі суперечні елєменти, як литовсько-поганський і українсько-православний з одного боку, а з другого польсько-латинський. Зрештою таких фактів, котрі заперечують рішучий вплив культури на уложеннє полїтичних відносин між народами, знає історія багато. Народи сеї самої цивілїзації, як Французи й Анґлійцї, Поляки й Нїмцї, жили цїлими столїттями в такім антаґонїзмі, що доводив до оружних розправ. А й в наших часах лучать Росію та Францію спільні полїтичні цїли, хоч їх культури собі протилежні. Спільній акції Болгарії й Туреччини в 1915 р. — по пятьсот лїтах ворожих відносин — не перешкодила пропасти магомеданїзму й христіянства, а рівночасно Болгари звернули ся з мечем у руцї проти найблизше спорідненої під культурним оглядом Сербії. Отже нї ріжнородність культур не заводить жадних ідиль між народами, нї їх ріжнородність не виключає спільних змагань.
Зрештою думка про унїю Польщі з Москвою, яка так часто виринала то з польського, то з московського боку, противить ся також твердженню, немовби культура була головним джерелом антаґонїзму Польщі з Росією. Аби забезпечити ся перед щораз більшою московською могутністю "прикладом Ягайла", покликуючи на польський престіл великого князя, думано про те в Польщі вже в другій половинї XVI в. Із московського боку бачимо, що мешканцї Новгороду в хвилї роблення люблинської унїї уложили письмо до Жигмонта, заявляючи охоту приступити до Литви й Польщі, щоб одержати більші свободи. Від XVI в. чергують ся з собою в Польщі меч і проба унїї з Москвою. Останній з Ягайлонів радив перед смертю віддати польський престіл Іванови Грізному. Кандидатура Івана виринула зараз по смерти Жигмонта Августа, потім другий раз по Валєзієви. Навіть Баторій, що набив Москву, думав про унїю з нею в останнїх хвилях життя. Пляни польсько-московської унїї дійшли до найбільшої сили й осягнули навіть частинний успіх у рр. 1610—1612. На перешкодї здїйсненню довголїтніх заходів рішуче не стояла окремішність культур польської й московської, бо був час сильного впливу Польщі на московську лїтературу, обичаї, а навіть мову, але щось инше. Потвердить се ще ряд історичних фактів. По розборі Польщі в перших трьох десятках XIX в. Росія не противить ся ширенню польської культури на непольській, але литовській, білоруській і українській території. Доказом того задержаннє чи приверненнє давнього устрою суспільного життя, з соймиковою самоуправою, з вибираністю адмінїстраційних урядників, з вибираним судівництвом, доказом того головна литовська школа, перемінена 1803 р. на унїверситет, і кремінецький лїцей. В рр. 1800—1831 Литва польщила ся так швидко, як нїколи передтим за часів Польщі.
"Вище наведені факти вказують, що не відповідає дїйсному станови справи висуваннє противенства культур на перше місце між причинами, які рішили про вороже уложеннє польсько-російських відносин. Сей давній, крівавий, невмолено завзятий історичний антаґонїзм випливає в першій мірі з инших джерел. Є се боротьба, котру культурні ріжницї могли в деяких періодах часу загострювати й поглиблювати, в котрій відіграли ролю одного з чинників, але не викликали її анї не рішають про її триванню нї виключно, нї навіть головно. Характер сеї боротьби різко полїтичний, її підкладом реальне противенство інтересів. Се боротьба за державний терен експанзії, словом: за Україну й Литву".
Сю ревалїзацію одїдичила Польща в спадщинї по короткій литовській могутности.
Українські й білоруські племена підбила Литва Ґедиміна й Ольґерда, Литва зперед унїї. Коли Москва визволила ся з татарської залежности, коли підбила Тверь і Суздаль, Новгород і Псков, тодї звернула ся до українських і білоруських земель, підданих Литві. Вже царь Іван III (1462—1505) перериває приязні відносини до Литви та жадає Київа й Смоленська і перетягає на свій бік менших литовсько-українських князів. Іван Грізний видвигає такі самі претенсії, коли 1573 р. говорить до литовського посла Гарабурди: "Місто Київ хай буде прилучене до московського царства, а в заміну за се занехаємо претенсії до відвічно наших земель на Литві по ріку Березину". Сї претенсії стають головною причиною, що дійшло до польсько-литовської унїї.
З полученнєм з Литвою дістає Польща й ворога Литви — Московщину. На переміну мечем і заходами коло полїтичної польсько-московської унїї хоче Польща вдержати білоруські й українські землї під своїм пануваннєм. З обох боків починаєть ся напір на "спірні" землї, на лїнїю Смоленськ-Київ, котра стає тою стратеґічною точкою, звідки виходить історична польсько-московська боротьба, що вигинаєть ся відтодї то в один, то в другий бік. З часом далї на захід пересуваєть ся терен бою. Відпав Київ. Царь Олексїй уже в часах Івана Казимира займає хвилево Вільно й титулуєть ся великим князем Литви. З сею експанзією йдуть у парі давнї, вперто й послїдовно повторювані гасла ще Івана III, а сї гасла прибирають з столїття на столїттє щораз більше новочасну краску й відповідають зміненим обставинам і поняттям. Серед них найстарше й найбільше випробоване гасло релїґійного споріднення — оборона православних. В імя спільної віри стає ся оборона "десидентів" на довгі десятки лїт троянським конем, котрим вїзджає Москва в українські землї, приналежні до Польщі, не зважаючи на заяву Москвичів у 1634 р. перед польськими комісарами, що "Малорусь не надаєть ся до титулу царської великости й нема потреби прилучати її" до Московщини.
Московським апетитам протиставила Польща церковну унїю, а коли вона не повела ся, кольонїзацію українських земель, "котра йшла-б глибоко аж до коріння, котра густими й доцїльно розміщеними польськими поселенцями невідклично злучила-б сї простори не тільки з державним, але й народнім польським орґанїзмом так, як нїмецький народ злучив з собою славянські та пруські простори." На щастє польська асиміляція дотикала лиш верхів і не могла змінити характеру краю в основі. Тому побідила Росія, сягнувши по сї землї силою державної орґанїзації. Найгірше виходила Україна на сїй ревалїзації двох державних експанзій, двох сил, котрі зустріли ся в боротьбі за власть на однім теренї.
Державний польсько-російський антаґонїзм, що випливав з ревалїзації за посїданнє литовсько-українських земель, скінчив ся для Польщі не тільки утратою предмету спору, але також запропащеннєм держави й утратою власної польської національної території. Від сеї переломової точки зачинаєть ся друга фаза польського відношення до Росії. Польські повстання проти Росії вибухали не тому, що західна польська душа не могла знести відмінної російської душі. Вони вибухали під впливом непереможної жадоби відзискати те, що стратили. І вибухали польські повстання не під впливом розпуки, не тодї, коли було Полякам найгірше, але коли було ще найлїпше, коли діставали автономію або напів-незалежність. Вибухали польські повстання тому, що Поляки не могли погодити ся з своєю катастрофою й хотїли одержати можність знову відогравати таку ролю, як за часів власного державного життя.
Холонєвский розглядає дуже влучно сей бік питання. "З подїлів Польщі одержала Австрія части південно-західних воєводств; Пруси Великопольщу, Поморє, Вармію та часть Куяв і Мазовша; Росія Литву, Волинь, Подїлє й Київщину. Так отже по розборах Польщі Росія побільшусть ся о ті відвічно спірні простори колись польських, а сьогоднї російських державних окраїн, натомісць не має нї шматка властиво польської території. Властива Польща подїлена в цїлости й без решти між дві держави: Пруси й Австрію. Щойно віденський конґрес лучить часть її яко Польське Королївство на підставі династичної унїї з Росією, щойно 1831 р. перемінює сю частину de facto, хоч не de iure, в російську провінцію, щойно від того часу має Росія у своїх руках шмат етноґрафічної Польщі. Все-таки протиросійський фронт істнує в польських боротьбах за незалежність уже від початку XIX в., себто тодї, коли властива Польща не належала до Росії. Сумаричним висловом сеї протиросійської "орієнтації" є участь армії варшавського князївства в походї Наполєона на Москву в 1812 р. За що боремо ся тодї? — питає автор. Аби відібрати Литву, Волинь, Білорусь, Житомір, Камінець, може Київ. Себто ті землї, за які був спір між Поляками й Москвою протягом попереднїх віків і закінчив ся розбором цїлої Польщі."
"Хоч ми надали східним територіям, що належали до Польщі, культурне польське тавро, — говорить автор, грубо розминаючи ся з правдою, — одначе ми цїлком не змогли спольщити тих земель протягом декількавікового нашого панування над ними. Перед стома лїтами ми не в силї були удержати їх у державнім посїданню, — без власної держави не мали ми фізичної (нї тим більше моральної) сили відібрати їх назад. Тако само не можемо зрезиґнувати з них. Ось узол драми."
Причину бачить автор у невдатній польській кольонїзації, позбавленій вищої державної думки. Все-таки Поляк не може погодити ся о вичеркненнєм тих земель з його полїтичних рахунків і плянів, хоч "молоді суспільности" (ну й певно незрілі до державної самостійности) бачуть виноватця свого історичного (а ми додамо: культурного, економічного й полїтичного) застою в Польщі, в польськім пануванню над ними. "Тому стоїмо — зазначує з жалем автор — перед двома силами, що однаково кінець кінцїв звернені проти нас: старої, котру репрезентує російська державність, і молодої, що родить ся в формі національних рухів." Ось які дві сили поставлені на однім ступні ворожости проти Польщі!
Цїкава авторова клясифікація фактів: довершить такого самого чину Москаль, се чорносотенство, а коли Поляк, се благородне змаганнє. "Російська душа, замкнена так само в чорній сотнї, як і в революційній десятцї, з однаковою завзятістю боронить своєї "відвічної вітчини" над берегами Днїстра та Двини. Душа польського народу, повна згадок про вчорашню великість і світлість, чутка та вразлива на звук великого гасла, не завагала ся нїколи, скільки разів замиготіла перед нею надїя відзискати за одним замахом усе то, "що нам забрала чужа насила", а то все простягало ся — по Днїпро та Двину. Понурий польсько-російський рапсод має сей саме провідний мотив."
Від уваг до брошури Холонєвского здержуємо ся, не хотячи спричинювати й так такого час того другого ломання числа або в крайнім разї білих плям, що повстають скрізь там, де заговорить ся про непримирність польсько-українського питання. Одно можемо певне сказати, польські пляни щодо українських земель не вдадуть ся; до боротьби проти них став би наш народ до спілки з кождою силою!
[Вістник Союза визволення України]
21.05.1916