«Машину Культурної революції було запущено. Вона спродукує мільйони трупів. І призведе до морального падіння, з якого Китай вже ніколи не підведеться»
Минуло п'ятдесят років. І наче все це сталося в іншому світі. У міфічному часі без часу. В найстрашнішому його підвиді. То була пора, коли ескадрони немилосердних молодиків насаджували владу Мао в неосяжному Китаї. Співали молодіжні гімни: «Схід є червоним. Мао любить народ…» А влада завжди була на кінці дула ґвинтівки.
1966 рік. Пекінський університет. Те дацзибао мало чим різнилося від багатьох політичних плакатів, якими були завішані стіни. Але Мао звернув на нього увагу, доторкнувся і перетворив на міф. Його автором була молода викладачка, протеже дружини Великого керманича. Щойно її прийме верховна влада, як ця знахідка буде поглинута в її священному вимірі. Вигадка перетвориться на догму: «По штаб-квартирі — пали!». Що означало: бомбардуйте за вказівкою партії. Культурна революція, яка почалася кількома тижнями раніше, буде освячена як наказ держави. І як неминучий фатум, який розріже історію навпіл, відповідно до того, чого вимагає — у свою вирішальну мить — рятівний штурм неба.
Якщо прочитати його нині, то насправді те дацзибао, створене пекінською викладачкою, не виглядає чимось аж таким. Але особисте тлумачення Мао змінило його канон. Він пише:
«По штаб-квартирі — пали! Перша марксистсько-ленінська афіша, написана китайськими ієрогліфами, і стаття, яка її коментує в "Народній газеті", написані направду повчально. Будь ласка, товариші, перечитайте її. Тому що останні п'ятдесят днів деякі важливі товариші, від центральних до місцевих рівнів, діяли цілком протилежно. Зайнявши реакційну позицію буржуазії, вони насадили буржуазну диктатуру і задушили рух Великої пролетарської культурної революції, який щойно зародився. Перекрутили значення фактів і переплутали біле з чорним, звалили в одну купу і притлумили революціонерів, заглушивши ті судження, які суперечили їхнім, нав'язали білий терор і були цілком задоволені своїми діями. Роздмухали зарозумілість буржуазії і вбили дух пролетаріату. Цю отруту не можна терпіти! Коли ми бачимо щось схоже на правий ухил 1962 р. і помилкову тенденцію 1954 р., яка була лівою за формою, але правою за суттю, хіба цього не досить, щоб забити тривогу?»
«По штаб-квартирі — пали!», саме так писали в ті роки в Китаї. Потім буде ще гірше. Машину Культурної революції було запущено. Вона спродукує мільйони трупів. І призведе до морального падіння, з якого Китай вже ніколи не підведеться. Але до цього тоді ніхто не мав доступу. І коли в 1971 р. влада Пекіна доручить Марії Антоньєтті Маччоккі зробити монументальний і незаперечний портрет нового створеного там світу, італійська популяризатора, завжди така сповнена ентузіазму, через два тижні добре організованого пікніка в раю напише чарівну казку, яка мала би змусити реготати усіх нас, хто проковтнув понад п'ятсот її сторінок. Але сміялися ми з двадцятирічним запізненням. І був це макабричний сміх. Без вибачення нашої сліпоти.
Як і всі революції ХХ століття, китайська культурна революція відбулася в наших головах, наших далеких головах: головах її віруючих. То була остання святиня модерної епохи, незаперечний бог тих, хто мріяв про те, аби поховати останніх богів; а також совєтів, які зачарували наших пращурів. Реальністю була непомірна масова бійня. Загалом ідентична радянській.
У закапелку своєї бібліотеки я й досі зберігаю фетиш, що його у дев'яності привіз мені з Пекіна приятель. Це бібліографічний раритет: трохи вицвілий примірник першого китайського видання «Червоної книжечки». Обережні ножиці акуратно відрізали два перші аркуші. Будь-хто в моєму віці і з моєю історією знатиме, що в цьому маленькому томі, виданому мільйонними накладами, єдиною правдою, яка лишилася живою, є лінія, зроблена ножицями. Це рубець, крізь який проступає прикмета смерті. Чотири сторінки тонкого паперу, яких бракує, містили переднє слово автора, автором-бо цієї книжки є не Мао Цзедун — ним є його антолог і заступник Лінь Бяо. Саме його зображення на тонкому білому картоні, також вирізане, показувало його дзеркальну симетрію з Великим керманичем. Маю сумнів, що в Китаї залишилось багато необрізаних примірників. Кампанія з дискредитації спадкоємця Мао почалася відразу після того, як він загинув під час втечі літаком. Його тексти знищили. Його фото — вирізали або фальсифікували. Шарль Беттельгейм наприкінці сімдесятих пояснить, як відбулася ця матеріальна ревокація минулого і тих реліквій, в яких це минуле можна було вислідити. В цьому не було нічого нового. Сталін зробив те саме в Росії з історією і біографіями старих більшовиків. Зрештою, можна припустити, що якісь сумніви залишаться у пам'яті найстарших і найменш дурних. Бо більше нема колективної пам'яті, яка б вижила після танкової дивізії державної брехні.
Минуло п'ятдесят років. Що ми знаємо зараз? Достатньо. Від одного до трьох мільйонів загиблих — ось що ми знаємо про Культурну революцію. Знаємо майже все, що має стосунок до того, що сталося півстоліття тому. Утім нинішній Китай — Китай нинішніх трудових таборів, які там називають лаогай, — сьогодні є для нас таким самим невідомим, яким був для нас Китай Мао півстоліття тому. Читаю нічим не прикрашене повідомлення Рауля Фернандеса Вітореса в його зваженій Tanatopolítica: «У 1989 р. вартість товарів, залучених у торгівлю між Сполученими Штатами та Китаєм, досягла 19 трильйонів доларів США. Немало з тих товарів були вироблені руками одного з членів лаогай або групи з виправної роботи». Іще через півстоліття нам буде соромно, що ми не хотіли цього знати. Як ми нічого не хотіли знати про 1966 рік, про вогонь, який відкрили по «штаб-квартирі». Тобто по Китаю.
Gabriel Albiac
Oriente es rojo… medio siglo
ABC, 21/May/2016
Зреферувала Галина Грабовська