Про популізм у США

Американці не люблять державу і не чекають від неї багато. Висування кандидатами паяців є відображенням того, як мало пошани серед електорату — половина якого не голосуватиме — має Вашинґтон

 

 

Сполучені Штати затиснені між двома паралельними популізмами на підйомі: популізмом Дональда Трампа справа і Берні Сандерса зліва. Натомість Гілларі Клінтон проявляє себе украй раціональною центристкою. Це показує, що жодна демократія не є убезпеченою від популізму. Та що означає цей термін? Популізм полягає в тому, щоби пробуджувати примітивний і масово поширений інстинкт: бути переконаними в тому, що причиною наших бід, розчарувань і фрустрацій є хтось сторонній і що ми абсолютно не є за них відповідальними. Кандидатові належить вказати на цього стороннього, цапа офірного, і перерізати йому горлянку, аби майбутнє зробилося — чи знову стало — радісним, тому що популізм ґрунтується також на міфі про втрачений рай. Популіст досягає своєї мети, якщо він є харизматичним — це поняття є неозначуваним, але легко відчутним — і якщо вказує на цапа офірного відповідно до фрустрацій поточного моменту.

 

Єврей був улюбленим цапом офірним 1930-х, та це вже минулося, за винятком арабського світу. Берні Сандерс замінив його на Волл-стріт, доволі невизначений об'єкт, що, однак, розміщений в сучасному Вавилоні, яким є Нью-Йорк, і що його глибинка Америки ненавидить; зарплатня середнього американця не зростає, тому що гноми з Волл-стріт колосально багатіють. Припущення Берні Сандерса є абсурдним і недоказовим; навпаки, так само, як заощадження усього світу — набуті в добрий чи поганий спосіб — інвестуються у Волл-стріт, усі американці мають доступ до кредитів з низькими відсотками, які дозволяють їм споживати, купувати собі житло і створювати підприємства. Та яке значення має дійсність, якщо популізм її не визнає і заміняє міфами, які мобілізують набагато краще.  

 

Так само, як Дональд Трамп, Берні Сандерс вказує на чужинця як на додаткового цапа офірного: вільний міжнародний товарообмін призводить до того, що мексиканці й китайці крадуть робочі місця в американців, зокрема у сфері фабричного виробництва. Не має значення, що американська промисловість нині виробляє удвічі більше продукції, ніж виробляла двадцять років тому, і що завдяки роботизації ми є свідками реіндустріалізації країни. Також не має значення, що завдяки міжнародному поділу праці американські споживачі можуть купувати мобільні телефони чи комп'ютери, які — якби їх збирали не в Азії — коштували б учетверо дорожче.   

 

Берні Сандерс і Трамп не дають уроків з економіки, однак зваблюють свою аудиторію ілюзією про щасливі США, де ніхто не буде зобов'язаний адаптуватися до інновацій. Берні Сандерс є ще більшим баламутом, тому що здається щирим у своїй ролі старого революційного лева і створює враження, що прагне не грошей чи влади, а тільки порятунку США. Він навіть більш дестабілізуючий, ніж Трамп, тому що ніхто не думає, що той є чесним і незацікавленим.

 

Цапом офірним Трампа є чужинець: мексиканець — неминуче злодій і ґвалтівник; мусульманин — завжди потенційний терорист; китаєць — ошуст і крадій робочих місць. На чорношкірого не вказується, але він завжди неявно присутній в риториці Трампа, який — нагадаймо — натякає, що Барак Обама є кенійцем і мусульманином і саме тому президент ненавидить Сполучені Штати. Трамп не лише іґнорує реальність — вона йому здається нецікавою. У нього душа начальника, і, на його думку, віра в начальника, який неодмінно має рацію, мусить заміняти знання фактів. Це перетворює Трампа на потенційного фашиста, тимчасом як Берні Сандерс є грубою карикатурою на Леніна, який був би меншовиком.

 

Чи становлять ці двоє загрозу американській демократії? Припустімо, що Трамп є президентом. У перші ж дні він виявить, що американський президент — це Гуллівер, зв'язаний ліліпутами, в якого дуже мало реальної влади. Так захотіли отці-засновники, які створили конституцію, яка є незмінною вже понад два століття: оскільки вони підозрювали, що можна спокуситися владою і можливістю зловживати нею, то створили хитромудру систему балансу сил, в якій ніхто — і найменше президент — не може нав'язувати своїх примх. Якби президент спробував порушити конституцію, Конґрес усунув би його з посади, а Верховний суд анулював би його рішення. Президентів Ендрю Джексона, Теодора Рузвельта і Франкліна Д. Рузвельта, які в минулому мали спокусу перевищити свої повноваження, змусили схаменутися.

 

Конституція превалює над людьми, й американці набагато більше шанують свою конституцію, ніж політиків. У Сполучених Штатах ніколи не було ні Муссоліні, ні Гітлера, ні Франко, ні Салазара чи Петена, і ми не уявляємо, що може бути інакше. Американській демократії нічого не загрожує. Парадоксом поточного моменту є те, що Трамп і Сандерс з'явилися тоді, коли жодна об'єктивна обставина цього не передвіщала. Загалом беручи, фашизм виникає в кризову епоху, однак у Сполучених Штатах криза закінчилася. Безперечно, треба шукати пояснення деінде: велика частина американської правиці досі не переварила, що президент є чорношкірим, а велика частина лівиці розчарована тим, що Обамі бракує відваги.

 

Й нарешті, не забуваймо про те, що американці не люблять державу і не чекають від неї багато. Висування кандидатами паяців є відображенням того, як мало пошани серед електорату — половина якого не голосуватиме — має Вашинґтон.  

        


Guy Sorman
Sobre el populismo en EEUU
ABC , 16/05/2016
Зреферувала Галина Грабовська

  

24.05.2016