Над Сочею, 12. мая 1916.
Високоповажаний Товаришу Редакторе! Не маючи що робити, бо трудно менї тепер за книжку, я переробив трохи один лист, який написав наш вояк до своєї родини в Галичинї. Коли уважаєте, що він надаєть ся, щоб його де помістити, то будьте такі добрі, зробіть се. В кождім разї він віддає вірно почуваня нашого вояка без ріжницї народности, бо такі самі листи пишуть Нїмцї, Чехи і т. д. Biйна триває вже два роки...
Коло мене на paзї нїяких змін. Здоровлю
С. З.
Дорога мамо, тату і сестричко мила,
Мої найдорожші, серцю любі. Не сила
Сказати Вам усе в сїм листї, як живеть ся
Менї при війску і як ся поводить. Рветь ся
В груди серденько з болю, коли погадаю,
Що я від Вас так далеко і що вже минає
Два роки від хвилї, коли я Вас покинув.
Божа ласка, що я ще до тепер не згинув,
Бо вже нераз вдавалось, що тут смерть чекає
На мене. І хоч ворог що хвиля стріляє,
В день і в ночи і всїх нас побити гадає
В сих горах, де вже навіть пташка не лїтає,
Я ходжу ще здоровий. Лиш серце сумненьке
Що від Вас так далеко від тата і неньки
Від милої сестрички і від села свого.
З хлопцїв наших красняньских згинуло вже много,
Мало хто лишив ся вже: Я тай Микола
Син Гайки, Коваль Петро й Микита Лагола.
Решта або убиті, частина в неволи,
А хто в шпитали ранений. В горах, на поли
Розкинені могили і Бог лише знає,
Котрий з них, з наших хлопцїв вічним сном дрімає.
Тaмтoгo року я на Великодні свята
Сидїв в рові стрілецькім, а Марко Рожнята
Й Стефан прийшли тай кажуть: "Пришписьмо до тебе"...
Сїли мовчки тай дивлять ся десь перед себе.
"Сумні наші свята" каже Марко до мене,
А Стефан як не зачне плакати: "Ох, Нене,
Нене моя, на що ти мня на світ зродила,
На що мя викохала і на що любила,
Щом виріс як та сосна, а не маю долї
Мов та плакуча верба на щирому полї!"
І плакав з ним Марко, а я дивив ся сумно
І жаль такий почув в душі, що нерозумно
Бувбим заплакав з нами. Та чого ридати
Яка є Божа воля, того нам не знати.
Бідний Стефан знав, що йому довго не жити
Тай не довго по Божім сїм світї ходити:
Ішов разом зі мною до штурму, тай в само
Сер де дістав, зняв руку і крикнув лиш "мамо"...
Я глянув на него, а він вже замкнув очи
І вже нїщо не бачив. Я думав, вискоче
Менї тодї серце з груди. Але спішити
Я дальше мусїв, щоби його смерть пімстити.
І наші хлопцї з криком ворога допали,
Богато страшно вбили, а решту піймали.
Марко теж загинув. Пів року вже минає
А я все ще його бачу, як він умирає.
Ґраната обірвала йому ноги й руки —
Бог лише знає, які витерпів він муки.
І на сї свята я лишивсь вже одинокий,
Бо решта в иншій сотнї. Світ такий широкий —
Думав я, а я мушу тут в рові сидїти
Нї спокійно ходити, нї ся положити.
Чи довго так ще нашої муки? Вже може
Прийде раз ся згода. Ах Боже, мій Боже!
Я знавби тепер, як на Божім світї жити
Працювати чесно тай Бога не гнївити.
У нас вже лїто. Ягоди давно дозріли,
Достигають вже фіґи. Нинї страшно гріло
Сонце і як прийде липень, лїто, не знати
Як тут без тїни і води жити. Вмирати
Хиба прийде ся. Чи в Вас погода? Чи сходить
Красно збіже. Як там деревина родить?
Ми мало тут журимось хлопськими дїлами,
Але кождий душею там далеко з Вами,
У селї ріднім, де инакше сонце гріє,
Инакший спів пташнї і вітер инший віє.
Там мало ся весело. Я не знав що лихо,
Доки був з Вами. А тепер часами тихо,
Коли нїхто не бачить, я спершись на ґвера
Тихо заплачу. А здаєть ся, що то вчера
Ще я був там разом з Вами і сам не знаю,
Чому я так богато слїз тут проливаю.
Де їх тільки взяло ся в моїм оцї. Кохані
Мої! Нераз як гляну в хмари вітром гнані
Кличу з нудьги до Вас: Мамо моя, мій тату,
Чи я коли побачу ще раз рідну хату?
Пишіть менї частїйше. Бо тільки потїхи
І тільки щастя мого, тільки в мене втїхи,
Що я від Вас листа дістану. Забуваю
На світ цїлий і на війну, коли читаю
Його. Здаєть ся менї тодї, що я з Вами
Що я прилетів до Вас горами, лїсами,
Усїв у рідній хатї і говорю тихо
З Вами і навіть вже не думаю про лихо
Яке ми терпимо тут.
Бувайте здорові
І напишіть, що стало ся нашій корові,
Що вона здохла, що в селї нашїм чувати.
А не забувайте частїйше до мене писати.
Ще раз Вас цїлую, сердечно обіймаю
І Вам, мої родичі, до землї ся кланяю.
[Дїло]
23.05.1916