Український джаз над Одрою

Польщу нерідко називають другою (після США) джазовою країною світу. Звісно, тут можна сперечатися, проте інтенсивність джазового життя країни, кількість джазових заходів, гастролей, джазових клубів та інших осередків, врешті, джазових фестивалів і до того ж фестивалів, що можуть похвалитися глибокими традиціями, дає підстави для такого твердження.

Jazz nad Odrą (Джаз над Одрою) – один із найстаріших польських (і європейських) джазових фестивалів (з нині активних старший від нього, здається, лише знаменитий варшавський Jazz Jamboree). Нинішній «Джаз над Одрою» вже 52-й. Для порівняння: славетний фестиваль у Монтре молодший на три роки. У самій назві вроцлавського фестивалю є присмак легенди, тим більше що навіть його організатори вже точно не пам’ятають, як він отримав свою назву, що нині виглядає безальтернативною.

Трохи історії. Перший «Джаз над Одрою» пройшов у 1964 році. Своєрідність вроцлавського фестивалю в тому, що він виник як конкурс польських джазових виконавців, що в окремі роки перетворювався на міжнародний.

 

Згодом у програмі з’явилася рубрика «Гості фестивалю». І започаткував її у 1971 році виступ славетного британського авангардиста Джона Сьормана. Відтоді потік «гостей» поступово зростав. Фестиваль відвідали чимало джазових легенд (Бадді Річ, Стен Гетц, Боб Брукмейер, Кларк Террі, Дон Черрі та ін.) й величезна кількість джазових зірок сьогодення, так що годі й намагатися їх перелічити.

Цього року фестиваль тривав 5 днів (з 26 по 30 квітня), і на його сцені з’явилися більше 20 колективів та виконавців (не враховуючи учасників конкурсної програми). Серед них як старі, так і нові зірки з-за океану: Арчі Шепп, Джон Аберкромбі, Едді Хендерсон, Дейвід Мюррей, Біллі Чайлдз, Джеральд Клейтон та ін. Відомі представники різноманітних напрямів європейського джазу та world music: лідер музичного мінімалізму швейцарець Нік Берч зі своєю группою Ronin, шведське тріо Яна Лундгрена, майстер синтезу етнічної та класичної музики французький кларнетист Мішель Омон зі своїм Grand Orchestre, врешті новітня зірка електронної музики німець Нільс Фрам з партнерами.

Усейн Бекіров. Фото: Ростислав Павлик.

І, звісно ж, ціла плеяда визначних польських джазових музикантів: трубач Томаш Станько, співачка Урсула Дудзяк, піаніст Адам Перончик, піаніст Лешек Можджер (він є також музичним директором фестивалю), піаніст і саксофоніст Влодзімеж Нагорни. До речі, останній ще у далекому 1965 році виборов першу нагороду у фестивальному конкурсі, й отримав її з рук самого Дюка Еллінгтона. Вроцлав має міцні традиції.

Фестиваль досі зберігає конкурсну складову у своїй програмі. Тільки тепер у конкурсі беруть участь лише молоді виконавці – переважно студенти, яких, проте, аж ніяк не можна назвати початківцями. За підсумками конкурсу присуджуються декілька премій, перша з яких становить 25 тисяч злотих (близько 6,5 тисяч доларів). Отож, не дивно, що польська джазова сцена вражає і кількістю, і якістю. Між іншим, українські любителі джазу, ймовірно, матимуть змогу оцінити цьогорічних переможців – квартет з чудернацькою назвою Skicki-Skiuk – у грудні на фестивалі Jazz Bez.

Утім, така ситуація властива багатьом європейським джазовим фестивалям. Якщо дивитися з України, то польський «Джаз над Одрою» дає підстави для особливої зацікавленості. Адже вже не перший рік він має тісні творчі стосунки з львівським мистецьким об’єднанням «Дзиґа», які реалізуються у музичних взаємообмінах в рамках джазового фестивалю Jazz Bez. Нагадаю, що концерти Jazz Bez зазвичай охоплюють більше десяти міст України й Польщі, і на його майданчиках завжди широко представлені як польський джаз, так і спільні проекти польських та українських джазових виконавців. Мабуть, не буде перебільшенням сказати, що Jazz Bez – один із найуспішніших прикладів українсько-польської культурної співпраці.

Щоправда, досі участь українських музикантів у самому «Джазі над Одрою» була радше рідкістю, ніж правилом (як і загалом українське представництво на європейських джазових фестивалях). Та цього року польська сторона щедро надала можливість представити в рамках вроцлавського фестивалю окрему програму українського джазу. (Їй передувала ціла низка заходів – Львівський квітень у Вроцлаві ЄСК, що представляв українську музику і культуру упродовж місяця в розмаїтті мистецького життя культурної столиці Європи цього року.)

Лаура Марті. Фото: Ростислав Павлик.

Вечір українського джазу «Львів – Вроцлав» відбувся 30 квітня, у Всесвітній день джазу. І хоча цей день був щільно «напакований» безліччю подій – від джазового параду вулицями міста, джазу на прогулянкових катерах, концерту біг-бендів на відкритому повітрі до цілої низки вечірніх концертів, що одночасно проходили в декількох клубах і концертних залах міста – виступ українських музикантів, здається, не загубився у цьому розмаїтті. Адже проходив паралельно з центральною подією вечора – гала-концертом фестивалю, і в тій самій Залі Століття (вражаюча за масштабами споруда культурно-спортивного призначення й визначний пам’ятник архітектури), щоправда, в невеличкій залі – так званій ротонді. Концерти на основній сцені і в ротонді проходили із зсувом у часі, тож у паузах між виступами публіка хвилями перетікала з однієї зали до іншої.

Хоч п’яти джазових команд замало для того, аби говорити про щось на кшталт панорами українського джазу, проте вечір виявився цікавим, різноманітним і навіть музично своєрідним стосовно основної програми фестивалю. Тож ті, хто віддає перевагу пошуку нових вражень перед гарантованою насолодою (а таких виявилося чимало), отримали змогу почути стилістично іншу музику й, можливо, навіть відкрити для себе щось нове.  

Так, київський квартет піаніста й клавішника Усейна Бекірова у складі Євгена Уварова (гітара), Андрія Воробйова (бас-гітара), Максима Кондратенко (барабани), підсилений участю вокалістки Лаури Марті, ім'я якої стає дедалі відомішим в Україні, представив етно-джазову програму, що включала обробки кримськотатарських, українських та інших фолк-мотивів.

Далі знову етно-джаз – розмаїтий, темпераментний, навіть екстатичний – у виконанні харківського тріо у складі вокалістки й піаністки Марініти, кларнетиста Аміра Шахсара й перкусіоніста Орхана Агабейлі. У музиці харків’ян напрочуд природно поєднуються єврейські, перські, турецькі, циганські, врешті українські культурні традиції.

Марк Токар. Фото: Ростислав Павлик.

Вроцлавський фестиваль завжди пишався відсутністю консерватизму й спрямованістю на пошук нового у музиці. Зокрема, саме «Джаз над Одрою» 1970 року сколихнув хвилю фрі-джазу в Польщі. Проте, цього року фрі-джаз (мабуть, за винятком тріо Влодзімежа Нагорни) був практично відсутній у програмі фестивалю. Традицію підтримала саме програма «Львів – Вроцлав» завершальним виступом міжнародного тріо у складі американського саксофоніста Кена Вандермарка, німецького перкусіоніста Клауса Кугеля та українського басиста Марка Токара. Усі музиканти давно спеціалізуються на виконанні вільного імпровізаційного джазу. Напруга, непередбачуваність, чиста експресія, вихід за межі раціо, коли музикант керується відчуттям, яке не має назви – ось що таке вільний джаз. І, як не дивно, концерт тріо зібрав чималу аудиторію, і напевне додав своєрідні барви й інтонації до музичної палітри фестивалю, про що свідчить і той факт, що видатний трубач Томаш Станько після свого концерту прийшов послухати й привітати своїх колег і друзів.  

Поміж українськими гуртами дещо несподіваним виявився концерт тріо відомого польського піаніста, композитора Куби Станкевича (до речі, постійного учасника фестивалю «Джаз над Одрою» починаючи з 1991 року), що запропонувало свої версії популярних мелодій з кінострічок авторства польських композиторів. Виявилося, що польський музикант має львівське коріння, тож участь вроцлавського джазмена у програмі «Львів – Вроцлав» – цілком влучний символ.

Володимир Кіт. Фото: Ростислав Павлик.

Утім, життя підкидає символи інколи зовсім неочікувано. Вдруге порушуючи хронологію, я залишив наостанок розповідь про виступ ще однієї української команди з довгою історією – «Dzyga Jazz Quintet» у складі: Володимир Кіт – труба, Валентин Учанін – саксофони, Аркадій Орехов – ф-но, Роман Іванчишин – бас-гітара, Олег Підківка – барабани. Квінтет – ветерани львівського, та й, мабуть, загалом українського джазу. Середній вік колективу – десь 55 років. Як жартують учасники, вони поєднують всі покоління – від сорокалітніх до сімдесятилітніх. Найстаршому в групі, її лідеру Володимиру Коту – 77. Цікаво, що у гурті зібралися, можна сказати, «самоуки», оскільки основними майже для всіх учасників є інші професії: лікар, фізик, художник, математик (і все-таки один музикант). Але музика «Dzyga Jazz Quintet» – це стилістично різноманітний (блюз, боп, фанк, вільна імпровізація) і цілком сучасний за диханням джаз.

Повертаючись з Вроцлава, ми розговорилися з Володимиром Котом. Мене цікавила історія джазу у Львові, і хто, як не він, міг би тут розповісти багато цікавого. Пригадуючи свій музичний шлях, виступи на численних музичних фестивалях, Володимир згадав, що колись зі своїм першим складом, ансамблем «Medicus» (що поєднував лікарів-музикантів), брав участь у вроцлавському фестивалі. У мене з собою було двотомне ювілейне видання, присвячене історії «Джазу над Одрою» (шанують поляки свої джазові традиції!), і ми почали рік за роком передивлятися учасників фестивалів. Нарешті, у програмі за 1973 рік сухо було зазначено: «Поза конкурсом: MEDICUS (Львів)». Отакий невигаданий символізм – з поверненням до Вроцлава.