По відворотї.

Зі спогадів УСС.

Ми спинили ся у воловецькім ресторанї. Були вже відзвичаїли ся від ясної, чистої кімнати, тарелїв, вилок, серветок і таке инше. А до того ми були ринвами: де станули, там на землї зараз була калюжа води. Тим всїм були ми дуже онесмілені, почували немов влїзли туди, куди нам нїколи йти не вільно. Зажадали дещо теплого з’їсти. Господарі розуміли дуже слабо по нїмецьки, а так само по українськи. Ми знов не вміли по мадярськи. Та дали нам якусь печеню ще з полудня й фляшку кепського вина, казали собі за те дуже дорого заплатити, але за се завели нас до поблизької школи, де кватиpував якийсь старший підполковник і кількох ополченців. Здаєть ся, що він був місцевим командантом. Ми були дещо відпочили, покріпили ся, тепер нам докучало лише зимно і дуже спати хотїло ся. Просили о якесь приміщенє на нічліг. Старший десятник ополчинецький донїс про нас підполковникови. Сей казав прикликати нас до себе. Ми оторопіли, ще нїколи не мали з так великою "рибою" у війску нїчого до дїла, бояли ся, не знали як треба перед ним заховувати ся. Та йти треба було. Ми станули рядом коло дверий. Та якеж було серед нас здивованє, коли замість сподїваного грізного війскового потентата, побачили перед собою симпатичного білого старика, який прихильно усміхаючи ся, придивляв ся нам пильно. Спитав, відки нас так доля жене. Ми розповіли. Дивував ся, що ми "інтелїґент" і такі молоденькі. Ми сказали, що ми за однї. Дуже нами втїшив ся, приступив до нас, по батьківськи поплескав уождого по Рамени, казав не брати собі того нещастя дуже до серця, почастував нас добрим лікером, так що ми по випитю двох "порцій" відразу відмолоднїли, і казав запровадити нас спати. Ми з останками нашої печенї, яку ми взяли зі собою з ресторану "на прикрі часи", опиннли ся у теплій хатї та розгостили ся в як найлїпше. Ополченцї розпалили нам у печі, угостили ще від себе, поставили перед нами повно винограду і лишили нас в спокою. Ми розібрали ся зовсїм, викрутили, а потім висушили над кухнею білє і убранє і маючи нас трох одно лише лїжко до розпорядимости, придумали і приладили поперечне спанє і заснули сном блаженних. Десь коло полудня другого дня поотвирали ми очі і по добрім снїданю завдяки ополченцям, відважили ся показатись у вікнї. Попри нашу хати переходив якраз віддїл війска. Молоденькі лиця, новенькі убраня, а при тім "Верндлї"! Ми взяли їх за рекрутів.

— То вже і рекрутів висилають в поле з "Верндлями", то вже нема "Манлїхерів"!? — бідкали ся ми. — Ов, круто з "нами"! — се були ті самі думки і голоси, які виявили ся ще серед дороги з Веречок до Волівця, у словах одного з нас: "Аж тепер пропала вона!" Та наші роздумуваня не тягнули ся довго. По хвили виглянув я знов у вікно і аж підскочив з радости. — К-й є тут! — крикнув я на цїлу кімнату.Та що ти кажеш, привидїло ся тобі, сеж неможливе, — уговкували мене товариші. Але я не дав ся переконати, а чим скорше вискочив на дорогу і справдї дігнав К. Радість наша була величезна. Ну, прецїнь раз стрінули ми своїх. Я розпитував докладно про се, що з ним було до тепер і довідав ся, що він з тою частю рострільної, що була під його командою, видячи, що вже все пропало, подав ся в зад і по страшній блуканинї по лїсах та дебрах, під дощем та зимном прибив ся остаточно до Волївця. Прочі товариші були в одній хатї близько стації. Се молоде війско, що не давно переходило, се нїякі рекрути, а наші стрільцї, з инших сотень, які дістали сиві мундури і тому ми їх не пізнали. Я вернув ся і розказав все товаришам. Я з т. Дз. пішов сей час до прочих товаришів, а т. З. тому, що його болїла нога, пішов впрост до поїзду. Ми прийшли до хати товаришів і на там превеликий жаль подибали там лише товаришів з 2-ої і де-що 4-тої чети, а з третої не було нїкого.

Привитали нас в незвичайними вибухами радости. Ми уходили серед них за пропавших. Прим. К. впевняв, що я вже не жию, і не вірив власним очам, що я стою перед ним. Тут ми де-що загріли ся, бо як перейшли через село, то знов дістали "фрибру". Виправили К. на дворець спитати, що маємо зі собою зробити. Раз прийшла вістка, ще маємо оставати тут від командою якогось капітана, потім нагло прийшов К. і казав збирати ся. Ідемо до кадри, де і збирає ся цїла наша сотня. За кілька хвиль були ми вже готові, а не задовго сидїли вже у зелїзничих возах. На двірци стрінули ми ще В., який вів свою сотню "в двайсяткою" на верецький провал. Ми побажали йому де що більше щастя, нїж ми мали, пообмінювали деяким товаришам "Верндлї" на "Манлїхери" і рушили в далеку дорогу. Як раз перед самим відходом поїзду прибіг до нас Р. Він був одним з тих, що були замкнені у Веречках коло зелїзного мосту Росіянами. Бив ся до кінця, а коли побачив, що у Веречках вже є Росіяни, вернув назад до Завадки між козаків, убив кільканайцять і пізно нічю передер ся до Волівця. Упав був в ріку, був мокрий і з болотом; оповідав задиханий.

Ще хвилька і поїзд рушив і ми оставили далеко за собою нещасливе для нас місце бою. Ми були вже тепер безпечні в возї, як думки летїли все в ту сторону і питали: Що буде дальше? Що стало ся з прочими товаришами, коли ми відплатимо ся за наш сором? А поїзд гнав в сторону Мункачева, гармати було щораз менше чути, поки не стихли зовсїм!...

[Дїло]