Сучасні лєґенди.

Продали!

 

 

 

Моя компанїя відбувала звідну службу. Се було після пробою коло М. Москалї подавали ся скоро назад так, що треба було добре намагати ногами, щоб не стратити їх з очей. Перейшли ми одно село й друге, вислали звістки до команди, санїтети дали поміч декільком раненим Москалям, коли донесла патруля, що Москалї окопали ся на краю недалекого лїска. Дїйсно. Стріляли, коли тільки хто показав ся. По близшім дослїдженню справи показало ся, що се невеличкий віддїл боронить відвороту. Я велїв отворити огонь і рівночасно вислав дві сильні патрулї, які мали зайти та забрати Москалїв. Так і стало ся. Непостережно удало ся їм зайти та в означенім часї дати огня. Коло 60 салдатів піддало ся. Держачи карту в руках, питав я одного з них про напрям відвороту. Нам нїчого не казали, ваше благородіє. Я повторив питаннє більше рішучо.

 

— Ми правду говоримо, казав инший, начальника ми не бачили давно, а наш офіцер щойно щез нам з очей.

 

— А таки дістали ви якийсь приказ!

 

— Може офіцер, ми нї, та воно й лїпше, нам уже все одно; пропала свята Росія, говорив, дивлячи ся у карту, пропала...

 

— Чому пропала? — питаю.

 

— Продали!

 

— Хто?

 

— Начальство.

 

— Кому?

 

— Ґерманцям.

 

— Та як?

 

— Ви-ж самі знаєте найлїпше. От ті карти. Се наші були перше. Нїмець підплатив, а начальство продало.

 

— Відки се знаєте?

 

— Знаємо, кождий з нас то знає. Инакше й не може бути. Якже-ж инакше могли-б ви побити велику Росію? Продало начальство: і твердинї, гармати, цїлу Польщу... а може ще й що більше. Бог їх там знає.

 

— То австрійські гармати бють вашу Росію, — кажу.

 

— Гармати бють, бо знають де... усе є в картах: під Ярославом поцїлили таки в саму середину. Нам тодї ясно стало. Проти зради нема сили. Згине свята Росія. А начальство?.. Йому зле? Пють, бо мають за що, а ми бємо ся...

 

Казка про причину війни.

 

— Ви своє, пане поручник, а я свoє й даруйте менї, але так люде говорять: а що також люде говорять, то й правда.

 

Так говорив менї старенький дїдусь, у якого, я стояв на кватирі. Розговорили ся ми про війну, хто зачав, де її причина. Я говорив своє, а мій господарь — нїяк не міг зі мною згодити ся.

 

— Ви так говорите, як у книжках стоїть. Воно було инакше. За Жидів пішло. Наш царь довідав ся, що вони під вашим дуже розмножили ся та людей обсїли. Нашому жаль стало бідного народу тай пише лист до вашого. Так і так стоїть у листї, зачуваю, що ти Жидів борониш. А що вони за зїллє, не знаєш? Моя сусїдська рада тобі: прожени то насїннє на сто вітрів. На Різдво відписав ваш царь нашому: В мене, пише, в моїм царстві один другому рівня. Кого Бог на світ привів, нехай живе, чи він христіянин, чи Турок, чи Жид. Світ для всїх, не для одного. А наш царь знову своє: Що Жид, а христїянин одно, то неправда. Богом вони прокляті, кров Христа Спасителя на їх руках. Тому ти над ними не цяцькай ся, а пішли, звідки прийшли. А нї то я сам так зроблю. А ваш на то: Ти Христом заслонюєш ся, а не знаєш, як Христос навчав. То ти такий христіянин? В мої річи не зазирай, а пильнуй свого. Бачиш скалку в моїм оцї, а полїна в своїм не бачиш.

 

Тимчасом кликав наш і ваш салдатів. Наш післав ще листа й може ще не було-б прийшло до війни, та ваші салдати — чи не Жиди то були? — назад його відіслали.

 

Так у нас усї говорять: пани, попи й люде, салдати й козаки.

 

Др. Володимир Ґеринович.

 

Розмова.

 

Тихий вечір. Село дрімає, оповите сїрим туманом. Від легенького вітру облїтають білі квітки розцвілої черешнї... Плаче — заводить десь у лузї дилинка.* Промінї повного місяця крадуть ся в усї закутки й тїни села.

 

В тїни розлогої черешнї стоять дві постатї, притулені до себе. У нічнім туманї губить ся сїрий унїформ одної та ясно відбиваєть ся біла одїж другої...

 

— Ти прийшов... Moє серце віщувало... Ти живеш... То були тільки химерні людські видумки...

 

— Прийшов, Марійко, прилинув до тебе... На саме Воокресеннє зявив ся...

 

— На саме Воскресеннє... Так. Воскрес Христос, воскрес і ти... Говорили, що ти поляг був на Маківцї... Та я не вірила... Ти?.. Ти не можеш умерти, тобі не вільно...

 

Біленькі, нїжні рученята оповили шию, а головка з ясними косами склонила ся на груди сїрої постатї...

 

— Так, я прийшов... Прийшов ще раз глянути у твої чарівні вічка, полюбувати ся твоєю красою... Хто зна? Може се останнїй уже раз?..

 

— Не говори так, Йвасику, не говори... Ти вернеш у славі, бодрий, здоровий!.. А тодї ми будемо на віки щасливі...

 

— Марійко, Марійко! Передо мною розляг ся ще довгий шлях... Він гадюкою вєть ся широкими ланами Поділля, просторими степами України, а губить ся у піднїжу гористого Кавказу... Цїлий покритий гострими колючками терня, на сторожі його сторчать тисячі штиків, сторчать роззявлені дула ненаситних гармат... А тим шляхом ми мусимо ще перейти...

 

— Боже, Боже! Як страшно, як лячно лише на згадку того... Чи ж ти не боїш ся, Йвасику, ступати по йому?..

 

— Я стрілець, Марійко! А стрілець нїчого не боїть ся!

 

Своє життє раз посвятив він, з смерти смієть ся, вмірає гордо, чесно за святу справу...

 

З карих очей Марійки канули гарячі сльози та всякли у сїрий унїформ Йвася. А його очі бистро глядїли в даль, міркували щось...

 

— Який гарний світ! Весна, прекрасна весна! Гей, життя лишень, життя!..

 

— Ти підеш, не вернеш... Моє серце віщує, Йвасику... Ти-ж такий ще молоденький, ти весняна квіточка ще...

 

— Не верну? Що робити... Всяко може бути... Ми всї такі молоденькі, ми всї ще весняні квіти...

 

— І падете, покидаєте кохане життє...

 

— Падемо, покидаємо життє... Такі часи:.. Але по нас виросте пове поколіннє й піде гладшим, промощеним шляхом...

 

Хвиля весняного вітру надлетїла з півночи... Розвіяла ясні, буйні коси Марійки... Вони легенько посунули ся повз обсмалене обличе Йвася й наче засоромлені спали на розхвильовані груди Марійки... З черешнї посипали ся білі платочки квіту...

 

— Бачиш, Марійко! Бачиш, як падуть отсї молоденькі квіточки?.. Се жертви вітру... Але по них виросте тривке зерно та його не звіє вже вітер... Так і ми... Квіти народу падуть, та не марно... По них виросте сильне поколїннє, котре міцною стопою стане на вольній — рідній землї й нїхто не буде в силї рушити його...

 

— Коханий мій! Я вірю і в тій вірі ждатиму тебе... А коли поляжеш, я виплачу свої очі за тобою, полиняю, як квітка від вітру, та скоро перенесу ся до тебе... Йвасю, Йвасику!.. Чуєш, я жду тебе, прибувай скоро у славі, вольний, хай я не вяну...

 

— Прибуду, кохана... Ти жди та не вдавай ся в тугу... я поверну...

 

Гарячий, нїмий поцїлунок злучив їх уста...

 

А село дальше дрімало, сїрий туман підносив ся вище, ясний місяць обливав своїм сяйвом цїлий світ. З розцвілої черешнї падали білі листочки квіту та прикрашували зелену травицю довкола черешнї... Надрічними лугами котив ся тужний відгомін дилинки...

 

Стрілець і дївчина упоювали ся чаром кохання...

 

* Дилинка — силівка, скручена з молодого прyтика верби.

 

Андрій Бабюк.

 

[Вістник Союза визволення України]

14.05.1916