Між нудотою і нудьгою

Вдома так зрозуміло. А навіть якщо не зрозуміло, то звично. А оскільки звично — то спокійно, комфортно. А оскільки спокійно й комфортно — то нудно. Коли ж тривалий час нудно й одноманітно, починає накочувати депресія. З депресії можна вирватись, покинувши дім, відмовившись від спокою, вирушивши кудись. Але там, куди вирушаєш, дедалі більше незнаного, а незнане, як правило, — незрозуміле. А незрозуміле вселяє тривогу, непевність і створює дискомфорт. Отак, грубо кажучи, людина змушена розгойдуватись між цими двома полюсами, намагаючись утримати баланс: між спокоєм і неспокоєм, комфортом і незручністю, звичкою і свіжістю, депресією і тривогою.

Вдома так зрозуміло. Навіть коли не можеш розшифрувати белькотіння п'яного волоцюги, не поділяєш музичного смаку водіїв маршруток і не здатна розділити ейфорії своєї знайомої, яка вже не може дочекатись того благословенного дня, коли нарешті у складі батьківського комітету «накриє стіл» для класної керівнички, навіть коли не осягаєш стількох моментів раціонально, усе ж вони промовляють до тебе на іншому, невербальному рівні. Ти звідкись знаєш, що волоцюга, хоч і має загрозливий вигляд, насправді сумирний і його можна безпечно оминути навіть темної ночі, вмієш водночас не брати участі в «накриванні столу» і не вступати в конфлікт ні з учителькою, ні зі знайомою, а якщо вже доводиться з кимось конфліктувати, то підстави й суть конфлікту здебільшого доступні якщо не твоєму розумові, то інтуїції.

Інтуїція спрацьовує тут насамперед. Ми вбираємо свій звичний світ на стадіях раннього дитинства, коли ще не здатні аналізувати, усвідомлювати логіку правил, коли орієнтирами стають чуттєві враження і реальність засвоюється фраґментами запахів, звуків, смаків. Це вже згодом ми почнемо розшифровувати ці знаки, зіставляти їх між собою, порівнювати, піддавати сумніву, бунтувати проти них і приймати, тим самим глибше й надійніше входячи в дійсність і стаючи самими собою.

Коли ти деінде, в іншій країні, відчитування дійсності вимагає великої затрати зусиль. Навіть якщо не брати до уваги мову та побутово-логістичні моменти, помічаєш, що найбільш підставові й, здавалось би, універсальні речі набувають інших відтінків. Почуваєшся, ніби частково втрачаєш зір, слух і вміння орієнтуватись у просторі. Дії твої часто непевні й нагадують тицяння пальцем у небо. Ти не завжди переконана, що правильно трактуєш поведінку інших, слабо відчуваєш, що за нею стоїть насправді.

У Гарварді я ночувала у двоповерховому цегляному готелику типу bed&breakfast. У ньому всім заправляла страшенно асертивна китаянка, яка з усіма і на будь-які теми розмовляла так, ніби, щонайменше, вичитує моралі, а взагалі-то — скандалить. Мені було складно розібрати її акцент, і це викликало в мені багатошарове захоплення. По-перше, я захоплювалась тим, що, незважаючи на жорстоко спотворену мову, китаянка почуває себе настільки впевнено і владно, що навіть постійно скандалить на піввулиці. По-друге, мене не переставало дивувати, наскільки американці толерують спотворення власної мови: такої колекції діалектів, акцентів, помилок і неправильностей не доводилось уміщати, мабуть, жодній іншій мові на світі — як і такого потенціалу приймати ці помилки, неправильності, акценти й діалекти. А отже, можливо (і не тільки на мовному рівні) — потенціалу розуміти взагалі. Хоча це, мабуть, тільки моя ілюзія.

Вранці я спустилась до підвального приміщення, до їдальні. Там сидів самотній літній чоловік у білій сорочці, окулярах і (ну невже я використаю зараз це словосполучення!) з акуратною еспаньйолкою.

– Hola! — сказав він мені.

— Excuse me? — зовсім вибилась я з усіх координат.

— О, перепрошую. Я подумав, що ви іспанка, — пояснив чоловік.

Він виявився іспанським професором не-пам'ятаю-чого, який приїхав прочитати в Гарвардському Університеті кілька лекцій. Ми з ним навіть не розмовляли. Він дожовував свої тости з брусничним варенням і гортав газету за віддаленим столиком, обернутий до мене боком. Я сьорбала каву, втупившись у смартфон. Він закінчив сніданок, акуратно склав посуд і рушив до виходу. Але біля мене зупинився, я підняла до нього обличчя, він простягнув руку і вщипнув мене за щоку. Усміхнувся — і пішов собі геть, трохи покректуючи, по-старечому шаркаючи ногами.

Мій мозок напружено запрацював, шукаючи розгадки. Що означав цей його жест? Щось еротичне? Але хіба так дозволено поводитись у розвиненій демократичній країні, хіба це не є порушенням кордонів і переступом? Чи це був вияв дружньої симпатії? Зрештою, професор — іспанець, і такі вияви можуть бути притаманні його пристрасній культурі, коли відстані між людьми скорочуються, і там, де ми просто усміхаємось, незнайомі іспанці з ввічливості щипають одне одного за щоку. Хоча, можливо, він дозволив собі цей жест тільки тому, що я — українка, жінка з країни третього світу, і тому щодо мене не діють правила і закони світу першого. В такому випадку, він потрактував мене з неабиякою делікатністю. Зрозуміла справа: університетський професор, людина культури й освіти!

Ця маленька подія так і залишиться для мене вічною загадкою, несподіваною дрібничкою. В одному ряду з випадком, коли у Ляйпціґу мене вдарив долонею по потилиці велосипедист, який швидко проїздив повз (ні, я не займала велосипедної доріжки). Схожі моменти іноді дозволяють на якусь мить прокинутись і побачити все з кришталевою прозорістю. Побачити — щоб негайно заснути знову, повернувшись у незрозумілий хаос, у якому так важко зрозуміти навіть себе.

Письменниця Джумпа Лагірі відчула, що справжню себе може знайти десь на віддалі. Сконструювати від початку. В дорослому віці, володіючи сформованою мовою письменниці, подарувати собі недосконалість і невпевненість.

Її батьки еміґрували до США з Індії. Перші роки свого життя Джумпа Лагірі розмовляла бенґальською, потім оволоділа англійською. У неї складні стосунки з обома мовами, жодну з них із особистих причин вона не може вважати рідною. Так само, як не може однозначно відповісти на запитання, де її батьківщина. З нею трапляється химерна річ: Джумпа Лагірі починає вивчати мову, з якою ніколи не була пов'язана походженням чи корінням, — італійську. І врешті, незважаючи на те, що її сильний письменницький голос шанований і впізнаваний, відзначений в Америці престижними літературними преміями, вона починає писати італійською. Історію своєї любові і пошуків Джумпа Лагірі розповідає в книжці-есеї «Іншими словами» — першому її тексті, написаному італійською. Чи залишилась вона тією самою письменницею, яка писала англійською, звернувшись до італійської? Як мова змінила її авторський стиль, вибір тем, її спосіб письма?

Лагірі згадує у своєму тексті угорську письменницю Аґоту Крістоф, яка втекла від комуністичного режиму до Швейцарії і почала писати французькою. Вигнанці і переслідувані письменники, що втратили мову і батьківщину, яким було відмовлено у їхній ідентичності, позбавлені найменшої опори під ногами — для них писати не рідною мовою було не вибором, а безвихіддю.

«Батьківщина, якщо звести це поняття до основного позитивно-психологічного сенсу, — це впевненість», — пише Жан Амері в есеї «Скільки батьківщини потрібно людині», що присвячений темі біженців, переслідуваних нацистами євреїв.

Поки у тебе силою не відбирають твою впевненість, ти можеш смакувати невпевненість і тривожність. Можеш використовувати всі можливості, переходити кордони, долати межі, запливати за буйки, потурати своєму апетитові, аж доки не почне нудити. Все це манить, вчить і збагачує, поки є можливість повернення додому — там, де зрозуміло, звично і нудно. Можливо, життя — це пошук обіцянки між нудотою і нудьгою.