Серед багатьох висновків, які можна зробити з порівняння Великої депресії ХХ ст. і Великої рецесії ХХІ ст., є той, що сильні економічні потрясіння спричиняють великі зміни у стандартах голосування в демократичних країнах. Під час Великої депресії голоси поляризувалися, і це привело до влади ультраправих або ультралівих. До чогось подібного, хоча й не один в однин, призвела і Велика рецесія, конвульсії якої ми досі відчуваємо. Виборці, шоковані непомірним зростанням безробіття, у поєднанні з суспільними та особистими драмами і травмами, яке воно тягне за собою, обурюються політичною системою, за яку голосували за сприятливіших обставин, й шукають спрощених і радикальних рішень для економічної системи, якої вони не розуміють, чий крах приписують старій політиці, плутократам, марксизмові, капіталізмові чи конкретним суспільним групам, як-от євреї чи імміґранти.
У Європі 1930 р. найбільший крен був вправо — з появою того, що ми нині назагал називаємо фашизмом. Що таке фашизм, окрім звичної лайки, яку часто викрикують — не знаючи, що кажуть, — пусті голови від політики? Слово «фашизм» є італійським і означає щось подібне на «бриґадизм», так називався ультраправий, націоналістичний, тоталітарний, диктаторський і насильницький політичний рух. Його створив в Італії колишній соціаліст Беніто Муссоліні, а в Німеччині — Адольф Гітлер, який назвав його націонал-соціалізмом. Чому в оте страшне десятиліття фашизм мав такий успіх? Тому що то була реакція супроти двох явищ, які лякали різні суспільні прошарки, — безробіття і комунізму. Тріумф більшовизму в Росії переконав багатьох у тому, що спершу повоєнні злидні, а відтак труднощі Великої депресії сприятимуть приходу комунізму, якому підсоблять відчай та гнів робітничого класу. Фашизм пропонував альтернативу, стримуючу комунізм силу — авторитарну, націоналістичну, консервативну політику, обрамлену в риторику лівих, скопійовану з риторики комуністів: організація мас, контрольований профспілковий рух, революційна фразеологія, однострої, емблеми (замість серпа і молота — римська сокира, свастика, ярмо і стріли тощо). Тому, окрім Німеччини, фашизм переміг у відсталих країнах, де середній клас був нечисленним, політичні інституції слабкими, політична олігархія яких прийняла фашистських лідерів як менше зло супроти більшовицької небезпеки. Випадок Німеччини є особливим не лише тому, що вона програла війну і була принижена у Версалі, а й тому, що німецька соціалістична партія була найпотужнішою в Європі. Про те, що фашизм був рухом строго антикомуністичного забарвлення, засвідчує той факт, що зі зникненням загрози комуністичної підривної діяльності в Європі після Другої світової війни фашизм щез без вороття. Залишились лише диктатури Франко і Салазара в Іспанії та Португалії, які постаралися послабити свої фашистські прикмети і знову стати консервативними авторитарними режимами. У підсумку спадком, що його залишила по собі Велика депресія, стали страшне політичне потрясіння і Друга світова війна, ще кривавіша, ніж Перша.
Нині, попри те що тло кризи подібне, більшість обставин змінилися. З одного боку, змінилася економіка — і реальна (нині ми багатші), і теоретична. Більше багатство дозволяє нам виділити більше ресурсів на подолання кризи. В теоретичній сфері відтоді розвинулася макроекономіка, дуже важлива галузь, яка великою мірою докладається до розвитку нової економічної політики, яка є результатом уроків Великої депресії, аби уникнути її повторення. Тому, попри те що в 2007 р. запобіжні механізми відмовили, Велика рецесія не сягнула масштабів Великої депресії. У царині політики і комунізм, і фашизм є лише історичним спогадом чи відходами, як у випадку Куби чи Північної Кореї. Небезпека, що ці примари ходитимуть Європою, дуже малоймовірна. На їхньому місці залишилася ектоплазма, яка називається популізмом.
Для популізму характерними є дві речі: примітивна й розпливчаста ідеологія і страшний, але також примітивний радикалізм. Через свою розпливчатість і примітивність популізм може бути як правим, так і лівим, або тим і тим водночас. Інтелектуальна убогість популізму («Подемос» в Іспанії, «Національний фронт» у Франції, Партія незалежності Сполученого Королівства, «П'ять зірок» в Італії, СІРІЗА в Греції тощо) здивувала б Леніна чи самого Муссоліні. Популістські рухи пропонують публіці мішанку з радикалізму, націоналізму, комунізму, боліваріанського соціалізму, ксенофобії, невдоволення, не-насильства, але симпатії до тероризму тощо, приправлену великими дозами демагогії, яка не витримує найменшого критичного аналізу, але яку натовп обурених ковтає, як амброзію. Зрозуміло, що в цій мішанці нема ані реальних конкретних заходів, ані серйозного аналізу ситуації, якій вона буцімто прагне зарадити. Шукають з лупою жертв, аби викрити і звинуватити політичну касту. Виселення і привілейовані виявилися якраз тим, що треба. Здається неймовірним, що ці дози неприкритої демагогії приймаються масами, які — як припускається — нині є освіченішими, ніж будь-коли. Одним з пояснень є те, що більша частина тих, хто голосував за комуністів чи фашистів, також не надто добре розуміли інтелектуальні основи марксизму чи бодай набагато слабші фашизму. Голосували, як голосує більшість, через емоційні імпульси, у багатьох випадках нетривалі.
Та іншим новим елементом порівняно з ситуацією 80-літної давнини є несподіваний розвиток засобів масової комунікації. У світі телебачення та Інтернету одне зображення, одна фраза, один твіт вартують більше, ніж тисяча слів. Для політика-популіста непокірний образ є ціннішим, ніж зрозуміла і добре сформульована критика. Краще носити хвостика, ніж проголошувати арґументовані промови; краватка — під цілковитою забороною, за винятком присутності на кіноматографічній урочистості. Для жінки-лідера сміливість годувати грудьми своє маля в стінах Конґресу може принести більше голосів, ніж план подолання безробіття. Як казав Маршалл Маклуен, «засобом є повідомлення».
Природно, що коли ця ідеологічна мішанина приходить до влади («бере штурмом небо»), може статися будь-що, за винятком того, що виконуватиметься її програма, тому що її, строго кажучи, не існує. Найочевиднішим прикладом цього є найуспішніший європейський популіст Алексіс Ціпрас, лідер СІРІЗА, який, «взявши штурмом небо», робить все те, що так засуджував, коли був в опозиції. Програма Ціпраса була, строго кажучи, неможливою, а отже, ілюзорною. Тепер він зобов'язаний застосовувати політику, яку вже застосовував з порівняним успіхом Самарас, але коли минув рік, протягом якого ситуація стала ще гіршою, він наразив грецький народ на непотрібні страждання, необхідні, однак, для того, аби він міг здобути владу. Не казатимемо нічого про боліваріанський соціалізм, бо ми тут говоримо про демагогію, а не про злочин.
Підсумок: як у ХХ, так і в ХХІ ст. безробіття засліплює гнівом багатьох виборців, а це в довшій перспективі призводить до ще більших страждань. Пріоритетом політики має бути боротьба передусім із безробіттям; за це уряд Народної партії з його половинчастою політикою відповідає величезною мірою, тому що минуло чотири роки, а безробіття залишається на неприйнятному рівні. Популізм багато чим завдячує некомпетентності урядів.
Ґабріель Тортелья, економіст та історик
Gabriel Tortella
Del fascismo al populismo
El Mundo, 09/05/2016
Зреферувала Галина Грабовська
12.05.2016