Зависть яко чинник національної полїтики.

Усїм відомо, що зависть належить до неприємних, прикрих станів людської душі. Менї неприємно, прикро, що я не такий, як инший, що не маю того, що инший, або не потраплю того, що инший. Се неприємне, прикре почуваннє гіршости, низшости, слабшости і т. д., якого дізнаємо, порівнюючи себе з иншим, називаємо завистю.

 

Зависть опановує не тільки почування одиницї, яка себе порівнює з кращою, багатшою, сильнїйшою і т. п. одиницею, одним словом з одиницею, котрій лїпше ведеть ся, таке саме почуваннє зависти опановує й цїлі гурти одиниць, життєво однаково поставлених, коли вони порівнюють себе з гуртом одиниць, життєво краще поставлених. Тому бачимо зависть у відносинах одиниць одного фаху — до другого, одної суспільної верстви до другої й одної народности до другої.

 

Слїдом за сим стрічаєть ся в людськім життю не тільки особиста зависть, але й фахова, клясова й національна і т. д. Кожда дальша по черзї обгортає ширші круги нїж попередня. Хочу говорити тут про останню.

 

З становища христіянсько-релїґійної етики кожда зависть є злом, є гріхом. Правовірний христіянин повинен усяку зависть здушити, прогнати, викорінити з свого серця й бути "невинним, як голуб".

 

Голубяча невинність може бути дуже гарною й цїнною прикметою одиницї, коли оцїнювати одиницю у відірванню від людського середовища, зі становища аскизи, себто з позагромадянського становища; з суспільницької точки погляду голубяча невинність являєть ся прикметою пасивною, суспільно безвартісною.

 

З становища суспільної етики зависть сама в собі не є ще анї злом, анї добром: усе залежить під того, як реаґує на таку зависть, на те прикре почуваннє, якого дізнає дана одиниця, чи дана суспільність, порівнюючи себе з иншою одиницею чи суспільністю?

 

Почуваннє зависти може викликувати трояку реакцію; між ними дві натури чисто неґативної, одна позитивної.

 

Найлекшим способом неґативного реаґування на почуваннє зависти є заперечуваннє причин і основ зависти. Щоб себе увільнити від прикрого почування низшости, слабшости, гіршости і т. п., заперечують ся відважно й публично висшість, сильнїйшість, лїпшість і т. н. иншого.

 

Сей спосіб реаґування подибуємо й у одиниць і в народів. З великим розвитком і розширеннєм преси, з впливом, який преса осягнула в сучаснім життю на полїтичну думку, став ся повищий спосіб реаґування на національну зависть сливе загальним.

 

Націоналїстична преса, особливо в деяких народів (щоб не трудити олівця цензора, не наводжу прикладів; кождий, хто інтересуєть ся полїтикою, знайде дуже багатий ілюстраційний матеріял, як тільки схоче пригадати собі передвоєнні часи, а навіть, як задасть собі труду переглянути сучасну воєнну лїтературу сусїдів), не тільки прийняла за правило сей саме спосіб реакції на почування національної зависти, але усовершила його до мистецтва.

 

Мистецтво в орудуванню сим засобом полягає в тім, що народови, супроти якого родить ся в душі власного народу зависть, не тільки відмовляєть ся більшої вартости, а ще й противно приписуєть ся йому всякі найгірші прикмети. Дрібні помилки або недостачі підносить ся до первостепенного значіння, обезцїнюєть ся й осмішуєть ся його в очах власної суспільности.

 

Серед малокритичної публики сей спосіб має на жаль широкий успіх. Малокритична людина росте у власних своїх очах не силою своєї власної внутрішньої вартости, але силою хиб і недостач иншої. Наче той біблїйний фарисей дякує Богови, що не такий грішник, як митарь, і заспокоюєть ся, стає вдоволений з себе.

 

Не треба говорити, що такий спосіб реаґування на почування національної зависти наскрізь шкідливий! Розумієть ся, шкідливий для власного народу, бо тому другому обезцїнюваному й осмішуваному народови з правила не шкодить нїчого; противно подражнює його амбіцію та спонукує до більшої активности. Зате власний нарід піддаєть ся досить скоро суґґестії з боку своїх полїтиків і публїцистів, заспокоюєть ся, стає вдоволений і попадає в безчинність, або в безосновну гордовитість, котра своєю чергою паралїжує всякі завдатки активности.

 

Сказано вище, що обезцїнюваннє й осмішуваннє з правила не шкодить народови, проти котрого звертається, значить, у виїмкових випадках все-таки шкодить!

 

Такі виїмкові випадки заходять там і тодї, де й коли якийсь нарід стає перед трибуналом чи то рішаючих полїтиків инших народів, чи перед трибуналом публичної опінїї і є в такім положенню, що сякий, чи такий осуд може заважити на його долї.

 

В таких виїмкових випадках обезцїнюваннє й осмішуваннє, переченнє всяких прикмет і очорнюваннє, доказуваннє нездарности й нездібности може справдї пошкодити діткненому народови, — але чи поможе сим способом тому народови, що нападає? Рішуче нї, бо заслонює правдивий стан річей, ширить мильні оцїнки й неоправдане лехковажаннє противника.

 

Тут приходимо до другого способу реаґування на почування національної зависти, ще більше неґативного та з становища суспільної етики ще низшого.

 

У сїм випадку реакція на почування національної зависти звертаєть ся не до власного народу, але просто й безпосередньо проти народу, положеннє якого викликує зависть.

 

Тут не ходить уже про те, щоб вмовити у власний нарід, буцїм у сусїда нема нїчого красного, доброго, корисного, а про те щоб сусїдови просто пошкодити, знищити його добро, припинити його розвиток, ударемнити його змагання до гарного, доброго й корисного. Не до того змагаєть ся, щоб якесь добро для себе осягнути; виключно тільки до того, щоб иншому осягненнє добра унеможливити. "Як що я не маю, то й ти не матимеш" — стаєть ся провідною засадою полїтики і то не в такім випадку, де якесь добро одно-однїське й де стоїть ся перед питаннєм: або менї, або тобі, — але саме в таких випадках, де треба примінювати цїлком иншу засаду, а саме: "маєш ти, то і я мушу мати", або навіть ще ширшу й лїберальнїйшу: "добре, що ти дістанеш, бо се поможе й менї таке саме осягнути". Кажу "таке саме", бо "те саме" може бути одно, отже хтось з нас мусїв би бути виключений; "таких самих" є більше, отже в засадї не виключаєть ся нїкого.

 

Коли полїтик не може виказати ся нїякими иншими позитивними успіхами, тільки тим, що противній полїтичній чи національній ґрупі пошкодив, то се свідчить не тільки про його полїтичну безсильність і нездатність до позитивної, творчої роботи, але заразом про його низьку суспільно-етичну вартість, котра позволяє йому опирати ся на найнизших людських інстинктах і замісць усовершати псує суспільність.

 

Щоб заслонити свою нездатність, закрити перед очима суспільности хиби й недостачі своїх полїтичних доріг і засобів, він намагаєть ся опянити свою суспільність гашішом злорадости.

 

Радість з чужого нещастя, з чужих невдач — се безперечно одно з найнизших, найбільше первісних і найвиразнїйше протисуспільницьких почувань людини.

 

Злорадість — се рідна дитина ненависти. Ненависть і злорадість все водять ся за руки. Ненависть дбає тільки про те, щоб шкодити иншому; радість з чужого лиха підхлїбляє ненависти, але ненависть ненаситна й не заспокоїть ся. Національна ненависть веде до взаїмного нищення, пожирання і якби люде, що належать до ріжних народностей, справдї так себе взаїмно ненавидїли, як се виходило-б зi слів і вчинків полїтиків, або з писань публїцистів, то нинї не стояв би вже камінь на камени там, де живуть два народи побіч себе, а якби якісь одиницї, що належать до таких двох народів, припадком ще удержали ся при життю, ходили би з порозбиваними головами, поломаними кістьми й повидряпуваними очима...

 

На щастє ненависть не є підоймою, що двигає сучасне суспільне життє, бо яко наскрізь неґативне почуваннє мусїла-б допроводити до смерти й загибели людства, а не до життя та розвитку.

 

Те, що в полїтичнім життю подибуємо так багато ненависти, не повинно нас баламутити, бо властиве життє пливе своєю течією й кождий нарід живе у своїм природнім розвитку, двигаючи ся в гору ступінь по ступнї до кращого, лїпшого й доскональшого.

 

Анї життя людства, анї життя поодиноких народів не можна оцїнювати з самих тільки промов полїтиків або з газет, бо те, що стрічаємо в промовах і ґазетах, усе піднесене до найвищого ступня, побільшене до нечуваних розмірів, — у реальнім життю його роля далеко-далеко скромнїйша. Коли ненависть тільки цїлком неґативний стан людської душі і коли ненависть не є й не може бути підоймою людського життя, чому так багато ненависти стрічаємо в полїтичнім життю?

 

Відповідь на се питаннє вирине сама, як тільки вияснимо собі, що полїтика й полїтична боротьба, то не одно й те саме. Тому, що наш нарід від непамятних лїт стоїть у полїтичній боротьбі з иншими народами, а з другого боку не є в тім положенню, щоб свої громадські справи сам самостійно порядкував, противно громадськими справами українського народу управляють чужі народи, саме ті, з котрими він стоїть у полїтичній боротьбі, — тому поняттє полїтики набрало такого самого значіння, що поняття полїтичної боротьби.

 

Полїтика — се порядкуваннє суспільними справами, управа громадянських дїл, — робота наскрізь позитивна, творча. В сїй позитивній, творчій суспільній роботї не може бути місця для неґативних почувань, отже й для ненависти. Полїтика, що руководить ся ненавистю, сама себе заперечує, сама себе паралїжує, бо замісць змагати до того, щоб своїй громадї (свому народови) придбати як найбільше добра, змагає тільки до того, щоб иншій чужій громадї завдати найбільше лиха.

 

Инша річ полїтична боротьба — се не мирний, а воєнний стан. Як кожда боротьба, так і полїтична має окремі боєві правила й послугуєть ся своєрідними засобами. Як ґенералови армії залежить на тім, аби в жовнїрах розбудити найбільшу охоту до бійки, стрілянини й різанини, найбільшу завзятість, витривалість, безоглядність і т. д., так у полїтичній боротьбі полїтикам, а також газетам ходить про те саме в переноснім значінню. І один і другий часто відкликуєть ся до ненависти, бо ненависть заслїплює та пхає в вир боїв.

 

Завдяки невідрадному положенню нашого народу, зокрема, що він позбавлений можности самопорядкування своїми справами, ми маємо тільки полїтиків-жовнїрів, що воюють. Тип полїтика-господаря, що оре, сїє та збирає, в нас ще не витворив ся. Правда, в нас обставини такі, що кождий полїтик — мусить бути полїтиком-жовнїром, на се нема ради, все-ж-таки замало дбаєть ся серед нас про се, щоб він рівночасно був полїтиком-господарем, щоб рівно добре орудував мечем і плугом, щоб полїтика була справдїшньою полїтикою, а не тільки полїтичною боротьбою й полїтичним крутарством, щоб у полїтицї звертати увагу передовсїм на її позитивну сторону та всї сили народу запрягти до позитивної полїтичної роботи. Ходить отже про те, щоб суспільність не була інертною, пасивною масою, котра вдоволяєть ся тим, що двох-трьох людей полїтично рухаєть ся й тим двом-трьом людям віддає веденнє цїлої національної полїтики, а решта "полїтиків", або безкритично дасть ся водити на паску й без застережень притакує всьому, що робить двох-трьох провідників, або знову й те друге з суспільного становища далеко гірше та шкідливійше — стоїть собі "з далека", не бере участи в полїтичнім життю, а зате тим гострійше та зїдливійше "критикує" чинних полїтиків, підчеркуючи своє позірно "обєктивне становище".

 

В основі річи цїла ся обєктивність зводить ся дуже часто до особистих анїмозій та упереджень, а з правила полягає на цїлком недостаточнім знанню фактичного положення справ, на іґноруванню їх історичного розвитку й веде до видавання осуду на підставі того, що десь від когось зачуло ся, звичайно в перекрученім, недоповідженім або свідомо сфальшованім виглядї.

 

Розумієть ся, що "обєктивна" критика того роду — се нїщо инше як дешеве лїпшезнайство, яке нїколи не доводить до активних виступів, противно кисне та кваснїє само в собі, а є тим небезпечнїйше, що неробство й бездїльність прикрашує приманливими фразами.

 

Ходить про те, щоб суспільність вирвати з того інертного стану, викорінити бездїльність, побудити до активности цїлу народню масу, активности не тільки в полїтичній боротьбі, але й у позитивній, творчій полїтицї.

 

Треба признати, що національна зависть може бути дуже сильним і видатним стімулом до розбудження національної активности, але тільки тодї, коли на почування національної зависти реаґуватиметь ся позитивним способом.

 

Позитивна реакція на почуваннє зависти се супірництво, робота на випередки, дїяльність на вздогін.

 

Аби свою націю побудити до супірництва з національними противниками, треба передовсїм двох річей: 1. освідомити цїлий загал з фактичним і правдивим станом справ платної нації, без чорного песимізму, але й без рожевого оптимізму. Представленнє справ у самих найчорнїйших красках доводить до зневіри й охлялости: оперуваннє самим рожевим світлом — до безжурности й лехковаження та присипляє чуйність. 2. Усвідомити цїлий власний загал з положеннєм справ у національних противників. Малюваннє ворога найчорнїйшими барвами, відмовлюваннє йому й крихітки чогось доброго, гідного наслїдування, хто зна, чи не шкідливійше для власної нації нїж найсильнїйше звеличуваннє та прославлюваннє його. Се останнє може в найгіршім випадку викликати перехід навіть численних одиниць до табору противника, але не може спричиняти масової шкоди власному народови. Противно перше! — Воно доводить до того, що власна суспільність ставляєть ся тільки на становище безоглядної неґації супроти національного противника. Все те, що від противника виходить, що зродило ся в його думцї, або витворило ся в його історичнім розвитку, уважаєть ся згори за зле й шкідливе. В такім станї нарід не сам чогось хоче, але передовсїм і майже виключно не хоче того, чого хоче його національний противник. Історія полїтичного життя українського народу в Галичинї достарчає нам аж надто багато прикладів наскрізь неґативної полїтики того роду.

 

Полїтика-ж повинна бути позитивна й творча, повинна використовувати всї стімули душі суспільности, які можуть ту суспільність підбадьорити та зміцнити у вродженім людинї змаганню до краси й добра. В життю націй таким стімулом буває також національна зависть, коли реаґуєть ся на неї національним супірництвом.

 

[Вістник Союза визволення України]

07.05.1916