Стелить ся дорога у віддалене село, російська дорога. Ті, котрі її не знають, знають зате "польську" дорогу в Галичинї. Cе вповнї вистарчить, бо обидва поняття дороги на нашій землї зовсїм подібні до себе, разом сходять ся, а почасти й разом покривають ся. Тим разом одначе не було зовсїм зле. Під верхньою верствою болота була ще у сподї заморозь, котра не давала потопати возови аж по воси. Та й конї були добрі і візок легкий, отже їхали ми без нїяких особливших пригод.
Я з товаришем д-ром Кузьмичем, десятником У. С. С., членом комісаріяту четаря Саєвича, зайняли заднє сїдало, а візник, 14-лїтнїй хлопець, сїв напередї.
Перш усього треба було познайомити ся з нашим візником. Се був милий, симпатичний хлопчина, Холмщак, з містечка Городка. Калїчив по польськи, бо мабуть хотїв нам приподобати ся, а се не йде без польщини або московщини. А його мова "проста". Бідний хлопчина! Хоч він перестав "ламати ся" й говорив уже до кінця з нами по українськи, але йому ще далеко до того пізнання, що найбільшим скарбом людини бути само простим, здоровим на душі й тїлї.
Дороги в містї аж до тої границї, де кінчить ся світ, а починаєть ся тьма, вимощені не дуже дрібним каміннєм. Їхати легким візком і баскими кіньми по такій дорозї належить до середньовічних тортур. Але вже небагато такої муки, кроків кількасот. Аби лиш минути доми риловицького передмістя, місток на Риловицї й палати якогось православного панка, що лишив усе на божу ласку, кінчить ся камінний шлях і дорога розходить ся на лїво до Луцька, на право до Зимна, Сїльця, Чесного Хреста й т. д.
Покидаючи биту дорогу, звернули ми увагу на згадані палати. Чепурненький, невеличкий мурований дімок з 4 фронтовими вікнами та входом у серединї, серед молодого, великого саду й господарських забудовань, робив приємне вражіннє. По подвірю вештали ся жовнїри. Стояв там якийсь військовий віддїл, перший чи сотий на тій кватирі, а проте нема кругом видимих слїдів знищення. Ми тїшили ся чужим добром, що серед загальної руїни вспіло устояти ся. Воно всюди так. Нї кола, нї плота не здибаєте тепер на місцї, лиш недогарки й бовдури з високими, як мінарети, коминами бовванїють там, де були колись людські оселї, але потрібну річ зашанують і вандали...
Сад обведений довкола ровом і валом; сей вал, пощерблений раз коло разу ямами на зріст людини, служив котрійсь сторонї за охорону. Як зачуваємо від міщан, від того місця завернули назад перед Москалями, що напирали, австро-угорські віддїли, котрі вже втиснули ся були на передмістє Володимира. То було на початку війни, в першій половинї серпня 1914 р.
Як у самім містї, так і на полї стрічаємо слїди господарки нового господаря, що бажає поправити дороги й завести лад, де того не було. Наперед очевидно що найконечнїйше. Ось купи товченого каміння, звезені неначе якоюсь невидимою рукою, мають загатити калабанї та баюри по дорогах, ті чортівські леговища. Уздовж дороги боками покопані рови.
Великий мурований монастирь у Зимнї показуєть ся напроти нас. Село пусте, мабуть нї живої душі не лишило ся. Тепер там табор російських полонених, коло сїмсот душ, зайнятих при рубанню поблизьких лїсів і направлюванню та вимощуванню доріг. Треба було аж того, щоб раз коло разу уложеною деревиною зробити дороги доступними. У згаданім монастирі, де проживають полонені, не лишило ся нїчого з давнїйшого уладження й обстанови крім голих будинків, не виключаючи й церкви.
Дальша дорога попри лїс служила також войовникам за охоронний вал. На лїво й на право простягають ся через лїс і поле довжезні рови з усїлякими сховками, повні води, з рештами палїсад напроти в три ряди, з дротяними перегородами. По дорозї лежать поломані еспанські конї. Лїс находить ся на значній горбовинї, що окружає овид півкругом, тому наш молоденький погонич назвав його дотепно російськими "Карпатами".
Не минуло й пів години опісля, як вїздили ми в село Сїлець. На мене й на мого товариша зробило воно сильне вражіннє задля свого гарного положення. Вернувши назад, звикли ми про се часто згадувати.
Село лежить на горбі над прекрасним озером, широчезним і довгим на декілька кільометрів. Чисте плесо води відкриває з горба від двора й церкви далекий вид на поблизькі острови, вкриті гаями, й на далекий протилежний беріг, на лїс та околицю. Вид дїйсно гарний, а як на Волинь, скупу на панорами, чудовий. Тут застали ми багато річей, котрі подобали ся.
Перш усього алея; широка дорога, висаджувана старими, грубезними тополями, які тут частїйше доводить ся стрічати, себто такі дороги з тополями. Кепські, бо кепські ті російські дороги, але мають одну захоплюючу прикмету. Є вони вигідні й такі просторі, як їх держава. Тут, коли сухо, не два, три вози можуть минати ся, як на наших дорогах, а пятьнадцять. Головні дороги висаджувані деревиною, чого одначе не можна сказати про бічні дороги, такі полеві стежки, де нїкуди прутика не найдете. Їхати такими дорогами й поблудити в морозну, завійну ніч, значить їхати просто на другий світ.
Згадала алея то не алея, а гребля. При нїй упуст і млин. Напроти греблї з одного боку прекрасна одноповерхова школа, вимурована отсе недавно дїдичем. Будинок школи поставлений на зразок російського стилю. По другім боцї греблї на горбі двір. Гарна резиденція сїлецьких панів здіймаєть ся над самим плесом озера. З вікон і ґалєрії просторої одноповерхової палати видно добре й озеро і його острови й далекий протилежний беріг зі згаданою школою. Видко також ще дальше на горбовинї лїс, ізза котрого в своїм часї пражили австрійські та нїмецькі гармати. Побіч палати з одного боку находить ся костел, дім ксьондза та ще деякі доми й господарські забудовання, а з другого боку церква.
Мурована церква св. Михаїла Архистратига находить ся в добрім станї. Все стоїть у церкві на свому місцї: іконостас, образи, хоругви, хрести і т. д. Тільки з престола спрятали й поховали люде дорогоцїнности. Мужики підняли віко божого гробу, що стоїть з боку у шклянній шафцї, й показали частину захованих там церковних апаратів. Решту сховали ще лїпше й мудро зробили, бо врятували річи від грабежі, а божий храм від профанації. До церкви велїли ми мужикам знести старинні метрики, які застали ми в хрестильницї на попівстві. В сумному, дуже сумному станї ми їх застали. Лежали вони порозкидувані на помостї. Були то лиш кусники та листки з давнїх метричних книг. Селяне показували нам ще таке місце, де більше таких старинних грамот лежало збезчещених, але туди не було навіть охоти заглядати. Так спалено та знищено парохіяльний архив уже по приходї союзних військ, а нам припав тільки болесний обовязок бодай решту позбирати та зложити в церкві.
Дім священика вдержав ся також у незлім станї. Вікна й двері цїлі, лині пустий у серединї, заставлений купами мерви. Тут кватирували по черзї всякі компанії та віддїли. З колишнього квітника й городу кругом приходства нї слїду не зостало. Земля стоптана, паркани поломані або спалені. Такий образ зрештою представляють усї села й містечка, словом цїла Волинь і, хоч то вже був час звикнути до руїни та згарищ, та проте не звикає нї душа, нї розум.
Обходячи кругом попівщину й церковний цвинтарь, одушевляли ся ми обидва прекрасним краєвидом з високого, стрімкого берега на плесо ставу, де рибалки закидали сїти по багату добичу, котру винаймають рибалкам військові власти за неприсутних дїдичів. Тодї звернули ми увагу на подіравлені стїни церкви, особливо від сходу й полудня. Особливо східна стїна, вівтарна, інтересна з того приводу, що вона була виставлена на град крісових куль. Вона неначе якоюсь голкою понаколювана густо, причім у мурі, анї навіть у побіленій штукатурцї нема замітної шкоди. На південній стїнї вгорі під дахом видко невеличкий вилім. Селяне говорили, що се походить з якогось гарматнього набою. Вони вказували на лїс, де стояли гармати, а озеро в середині дїлило дві ворожі сили. Стріли на вівтарній части походили з російського боку, а гарматнїй вилім можна було спричинити з боку лїса, де стояли Нїмцї й Австрійцї.
Селяне, котрі нам показували церкву, вже в хатї, де ми до них зайшли, просили нас дуже гаряче о православного батюшку. Вони прихвалювали й церкву й приходський дім, де батюшка мав би вигідне мешканнє, й тому повели нас туди, щоб ми про те все наочно переконали ся. Ми прирекли зробити все, щоб їх бажання сповнили ся, й післали і вже неодно прошеннє до греко-орієнтального митрополичого ординаріяту в Чернівцях, щоб зволив вислухати незвичайно гарячу й щиру просьбу волинського українського населення та післав йому декількох православних священиків української народности й доброго серця, котрі дали-б людям те, а навіть і ще більше, як вони собі бажають.
Ми гостили у старости, в його заступника й инших селян, роздали їм українські часописи, говорили чимало з людьми, питали, як їм живеть ся й чого їм потреба, бавили ся приємною розмовою з дївчатами й молодицями (мому товаришеви належить ся за те ордер), просили їх співати нам піснї, та не допросили ся (вимовлювали ся постом). Але проте, позбиравши все до купи, а нашої поїздки до Сїльця вивезли ми найкращі спомини. Було то на початку марта 1916 р.
[Вістник Союза визволення України]
07.05.1916