7 травня 1966 року відійшов у варшавському шпиталі у засвіти 57-річний Станіслав Єжи Лец. Він тяжко хворів у останні місяці життя, важка хвороба наклала відбиток страждання на обличчя завжди усміхнутого раніше поета. Проте й на останніх фото – поруч із ним портрет юного імператора Франца-Йосифа I, портрет, який супроводжував барона де Туш-Леца усе життя, в тому числі й коли він був аташе з питань культури у посольстві комуністичної Польщі в Відні (звідки благополучно втік до Ізраїлю, щоб раптом повернутися, не витримавши ностальгії, до Польщі в сам розпал сталінізму)...
Серед Лецових приятелів ніколи не бракувало українців. Одним з найближчих був видатний перекладач поезії та прози українською і німецькою Ігор Костецький (1913–1983). У 1961 році він уперше опублікував переклади українською мовою афоризмів Леца. А 1 грудня 1964 року вони зустрілися в Відні, Костецький отримав для перекладу нову збірку "Незачесаних думок". На згадку вони зробили фото. Процес фотографування перекладач дуже поетично описав у оперативно, уже в січні 1965 року опублікованій в "Сучасності" новій добірці чудових максим. До його передмови цікаво сягнути і сьогодні.
Ігор Костецький про Станіслава Єжи Леца:
Передмова до першої добірки українських перекладів "Нових незачесаних думок"
[Сучасність, 1965, ч. 1, с. 19–24]
Читачі "Сучасности" вже знайомі з дещицею афоризмів Леца (див. ч. 2 за лютий і ч. 12 за грудень 1961). Тут вони подаються у ширшому виборі, і то з найновіших, за краківським виданням 1964. З афоризмів автор став відомий у всьому світі. Але сам Станіслав Єжи Лец розглядає себе не як афориста, а як лірика. І я теж розглядаю його як лірика.
Це потребує пояснення.
Ті, хто знали Леца перед війною, знали його тільки як поета. Таким знали його й численні українські друзі, зокрема – його одноліток Богдан Ігор Антонич, який саме тепер на Україні переживає посмертне відродження. (Лец народився у Львові р. 1909, був і залишився приятелем українців, і серед його численних перекладів є й переклади з нашої мови.) Ім'я він зробив собі спершу просто віршами, а потім підсилив його віршами сатиричними. Поетом вважали його тому, що все це, включно з короткими епіграмами, було римоване:
"Нащо взяв її він ґвалтом?
Міг спокійно взяти автом".
Якщо з’являлись білі вірші, то вони були однак метричні. Якщо метр розбивався верлібром і навіть переходив у парляндо, то воно все-одно було якось ритмізовано. І тому Леца вважали за поета.
Але ось у міжчасі (1957) з’явились "Незачісані думки". Вони прославили автора далеко поза Польщею. Вони не мали рим, не мали метру, не мали й ритму. І тому автора тут узяли за прозаїка.
Тим часом, яка несправедливість! Лец, авжеж, так само й прозаїк. У нього є оповідання "Маленькі міти". Та чи справді ж факт, що щось поділено на приблизно рівномірні відтинки, між якими, проказуючи, роблять довші, ніж звичайно, павзи, – править уже самий із себе за ознаку поезії? Чи справді словесні твори, де такої рівномірності нема, неодмінно належать до прози? Коли від одного приятеля з Варшави я одержав видану 1961 Лецову збірку "До Авеля та Каїна" і читав у ній такі, приміром, речі:
"Муза немилосердна,
як геть усі самодержці:
графоман, що вмирає,
даремно жде її уст" –
я, хоч для даного випадку й переклав це з межевим дотриманням метру, читавши, на метр звернув найменше уваги. Мене цікавило щось цілковито інакше. Мене цікавило, яких меж досконалости можна досягнути на тих засадах, що їх я намагаюся прознати у своїх "сирових сонетах", якщо справа потрапить до рук остаточного майстра.
Інтимність взаємин поезії та прози простежується тим точніше, чим точніше окреслюється істота кожного з обох жанрів. Юнацька поема Гоголя зазнала поразки, тому що у прямому, звичайному розумінні Гоголь віршував таки погано. Але не у звичайному, а в істотному розумінні з Гоголя був великий поет. Він знав це і тому твір свого життя назвав не романом, не повістю, а поемою. І вона – будь-що-будь поема. Хоча б із-за одного тільки місця, хоча б із-за одного тільки вміння спинити раптом оповідний вир, нашарування анекдотів з життя та діяльности "типів" і переключити все діло на безрух чистого словесного виразу – із-за того місця наприкінці одинадцятого розділу, наприкінці першої частини, яке починається з слів: "Який руський не кохається у прудкій їзді..."
"Честь і слава", здобути "честь і славу" – це був шабльон князівської доби, газетне гасло середньовіччя. А от у "Слові о полку" вояки Всеволодові діють, "ищучи себе чти, а князю славѣ". І оте геніяльне "а" – щирий поетичний подвиг. Найпростішим робом розділяє воно обидва члени так, що кожен з них набуває самостійної ваги. Не втрачаючи й далі свого абстрактного підложжя (бо як, дійсно, уявити собі наочно "честь" і "славу"!), вони дістають нову намацальність, відчуваються як живі предмети.
Це намацальність поетична. Вона не має нічого спільного з зоровою асоціяцією. Вона впливає виразно, вичутно, реально, але впливає поза оптикою. Поезія це позаоптичне мистецтво.
З такого погляду прошу порівняти з Лецової збірки "Оголошення про втечу" року 1963:
"Моя кров припливла іздалека
кровобігом світу
кровоспадами часу
морями крови
прорвала греблі
і далі пливе в мене у жилах
докіль?"
І ще з найновішої збірки (1964) "Поеми, готові до скоку":
"Чи з мене
не добра людина?
Видушую
з затиснутого кулака
з кривавої трагедії
цих кілька краплинок
сміху
в яких
мусить відбитись
вранішня зірка
щоб стало відомо
чи світає".
Отже, що таке Лецові афоризми?
Проза виростає з події, це поширена до берегів буденности казка. Якщо в ній присутнить опис, то це тільки тому, що подія потребує куліс. Якщо проза врешті решт розсепарувалася на ці два ґатунки, оповідну та описову, то це лише свідчить про прагнення до спеціялізованої перфекції у спорядженні цих лаштунків, на тлі яких відбувається людський чин. Проза – це метонімія, зорове слово, яке дає нам змогу бачити вчинок, вираз обличчя, позу, інтер'єр, пейзаж. Проза – це динаміка.
У поезії теж має місце подія. Але єдине, що в ній по-справжньому відбувається, це перетворення слів. Діє, бореться, пересувається, мандрує сама семантика, усякий інакший рух тут необов'язковий. Може бути поезія без строф, без рим, без співзвуків, без віршованих розмірів, але не може бути поезії без того великого закону контексту, який дає змогу слову стати незалежною річчю. Коли цей закон чинний, коли ситуація слів виростає з нього, то тоді поезії повнотою забезпечена її суверенність, навіть якщо вона бере на себе додаткове завдання про щось оповідати (епос! баляда!). Бо сама з себе поезія – це увільнена від ужиткових кольорів метафора, абсолютна свобода слова на пункті нуль. Поезія – це статика.
І якщо, стиснувши прозовий твір до його найщільнішого стану, ми дістанемо його ембріон – казку, то, проробивши подібну операцію з ділом поетичним, ми доторкнемось до його зерна у вигляді – приказки. І приказка це й є афоризм.
Тим то, при всій своїй леґендарності, Лец постать не казкова, а приказкова.
Авжеж, біографія його бурхлива. З ним багато сталося на житті. Він був бійцем, утікачем і так далі. Він один з тих рідкісно щасливих поетів, які спромагаються найскладніші речі відразу ж при їх постанні робити популярними серед найширших людських мас. А таке зобов'язує. І якщо сам він у короткій автобіографічній нотатці 1959 твердить, мовляв, власний життєпис людини, вигаданий нею самою, автентичний, – то поготів автентичним буде все, що про нього вигадується вже тепер і що з бігом дальших років і сторіч дедалі вигадуватиметься іншими.
Народна фігура вічна і через те анахроністична. Мулла Насреддін і Уленшпіґель прив’язуються до певних епох лише умовно. Насправді їх зовсім легко уявити собі за всіх часів, за яких існують ситуації для їхнього діяння. Я переконаний, що по певних сторіччях, потрібних для того, щоб час перетворився з площини у спіраль, про Леца, правдомовця й тираноборця, оповідатимуть, мовляв, він кидав свої обвинувачення в вічі графові Паскевичеві, придушувачеві поляків, який жив сто років перед Лецом. Або, навпаки, комусь іншому, подібному, хто житиме сто років після нього, – якщо такий ще колинебудь буде взагалі можливий.
І все таки Лец перейде в історію не як учасник ситуацій, а як автор сентенцій. Це триваліше, тому що сентенція будується не на зміненому часі, вона будується взагалі поза часом. Лец – поет.
Різницю між поезією та прозою треба знати обов’язково. Лише знавши, можна думати про "релятив". Бо неможливо змішувати щось із чимсь, не мавши уявлення про структуру складових частин.
Сам Лец, щоправда, наполягає, щоб у тому, що зветься лірикою у загальноприйнятому значенні, відчувався ритм. Він читає власні вірші без усякого натиску, павз не акцентує майже зовсім, проте в його авторському читанні співвідношення довгих та коротких одиниць і виразну, так би мовити, підбудівну передишку між певними частинами чути несхибно. І він хоче, щоб так само було й у перекладах його поезій.
Я, який маю стосунок до перекладання його віршів по-німецькому, дбаю про те, щоб воно так було, хоч і не певен, чи воно потрібне. Може, колись буду певен того. Може, тоді, коли поетичні часи настільки стабілізуються, що всі, через особливе об’явлення, відчують знову потребу не тільки будувати вірш, виходивши з його єства, а й рецитувати його, протяжно проказувати. Тим часом, однак, ось позасумнівні поезії без ритму – афоризми.
У них говориться про все на світі. Тут, на Заході, в них охоче вичувають відлуння єресей і фрондерства. Бажання вичувати це диктується не вимогою правди, а спрагою сенсації. Але вдома, у Польщі, давно вже зрозуміли, в чому справа. Лец імпровізує свої афоризми у численних кафе, переходивши протягом дня з одного у друге. Їх друкують численні часописи, негайно, гронами по шість-сім. Другого дня вони стають відомі в усій країні. Щоб що? Щоб нічого. Як у кожній літературній нації, в поляків поезія твориться для того, щоб творитися. Щоб бути.
Протест проти деспотії, проти тоталітарних звичаїв? Викпивання людської глупоти? Але це тільки перший шар. За ним відкривається наступний, ширший, осяжніший, за тим – ще наступний:
"Ну, ось, ти пробив головою мур. А що робитимеш у сусідній камері?"
Щоправда, певні можливості ще залишаються:
"Трудно поширювати обрії? А косим оком?"
Та з певного часу всі ми знаємо, що косина, обвід кола, побільшуючися, перетворюється на пряму лінію. А то вже така пряма лінія, що у ній і справді не знати, чи вона прикінцево пряма, а чи тільки започатковує нову, наступну кривизну. І тому:
"Либонь з мене майстер ситуаційного гумору без виходу".
Ситуація і гетьто драматична:
"Світ не існує, він тільки щохвилини створюється. Враження тяглости виникає тому, що бракує виходу".
Або, навпаки:
"Переконаний, що таємниці буття багаторазово змінювалися від тієї хвилини, коли їх зашифровано".
Ця неритмізована поезія створюється для того, щоб створювалась і не переставала бути людська мудрість:
"І як тут не бути оптимістом. Мої вороги виявилися – принаймні досі – саме такими свинями, як я й передбачав".
І щоб були люди на землі:
"Люблю читати житія деяких святих від кінця. В мені тоді поновлюється віра, що хтось може знову стати людиною".
Якщо це коло справді безвихідне, то радість становлення в ньому забезпечена в усякому разі безконечністю самого становлення. Воно ніколи не спиняється у самовдосконаленні:
"Загубив зошит із своїми недрукованими "Думками". Може, з часом і згадаю, та, леле – наскільки ж вони будуть дозріліші!"
Я спитав Леца, як це взагалі можливо... Але я висловлююсь тут неточно. Я спитав його грубіше: як він витримує власний геній? Він відповів щось у тому дусі, як це зафіксовано в надрукованому афоризмі:
"У мене є думки, що їх я навіть собі не виявляю. Ви знаєте їх усі".
І це, звичайно, свята правда.
Але кожен барон, крім усього, має і власну фантазію. (Лец справді барон, він носить цей титул. Дійсне його прізвище інакше.) Лецові за особливу фантазію править старий цісарський Відень. У цитованій мінятюрній автобіографії 1959 він написав так:
"Перед тим як народитись, я був настільки передбачливий, що запитав:
– Хто під теперішню пору володарює?
– Франц-Йосиф І.
Тоді я насмілився прийти на світ, легковажно забувши запитати: – А скільки ж рочків нараховує монарх? – Нараховував він їх на той час сімдесят дев’ять.
Що сталося потім, знаєте добре самі".
А сталося те, що по двох світових війнах з усіма їхніми додатками ми вдвох із ним пішли у Відні фотографуватися. Сталося це так.
Подію врочистого вручення мені нових незачісаних думок не можна було лишити без того, щоб не зафіксувати її на світлопапері. Вуличного світляра поблизу не було, і ми вирушили шукати ательє. Нам вказали одне. О, що то було за ательє! Треба було йти довго вгору всіма можливими сходами, і ательє перебувало під самим небом. Усе гралося мов у театрі абсурду. Нас вели нескінченними коридорами. Наприкінці одного з них за столом стояла власниця. Наприкінці другого – власник. Обох було ледве видно за їхніми столами, бо обоє були зігнуті у три дуги, обоє були ветхі деньми. Нас посадовили на щось на зразок подвійного трону. Сказали, як треба тримати голови, який робити вираз обличчя. Сказали сидіти нерухомо. Здається, навіть сказали, що ось зараз з об’єктиву вилетить пташка. Порядкувала усім власниця, власник був на послугах. Проминуло, наскільки пригадую, півгодини. Тоді вони обидва пішли у сусідню кімнату і звідти удвох принесли неґативну платівку. Тоді вони її вклали в апарат.
Фота мали вислати на мою адресу післяплатою. Оскільки їх аж до миті, коли пишуться ці рядки, ще нема, я з кожним днем зміцнююсь у переконанні, що ми побували у царстві тіней. Я невихований, отож тоді, під час фотографування, не витримав і почав сміятися. Лец сказав, щоб я не сміявся. Він сказав, щоб я не сміявся, бо, мовляв, процедура від того може ще більше затягнутись.
Але я думаю, що він заборонив мені сміятися ось чому. Він просто боявся, що сміх передчасно порве павутиння видива. Йшлося про те, щоб затримати бодай на мить клаптик того Відня, який був і який уже не існує.
Підготував Андрій Павлишин
07.05.2016