Тернистий шлях Холмщини

В 25-ті роковини великої і траґічної холмської еміґрації в глибину царської імперії, яка витиснула таку сильну пляму на характері сучасної української Холмщини, містимо оці спогади о. Івана Которовича, одного з провідників тієї еміґрації й найстарших українських духовників на Забужжі.

 

Це вже 25 років! Як давно, немов перед віками, і як близько. Молоді й наймолодші вже нічого про цей шлях не знають, старші й найстарші в злиднях, чи недостачах позабули, бо життя не стоїть на місці, воно перекочується, йде вперед за відвічними Божими й людськими правами. А все ж рік-річно, коли задзвонять великодні дзвони й докотиться їхній веселий гомін по розлогих холмських нивах, пригадуються ці понурі етапи, якими довелося пройти цей траґічний шлях, наче на велику прощу. Хоча — і хто його зна — може була це також дорога тієї холмської вітки українського народу туди, до серця України, по світло пробудження й національної свідомости...

 

Насправді ці 25-ті роковини холмської еміґрації минули вже перед роком і "Кpaківські Вісті" згадали про них в окремій статті п. Петра Олійника, (ч. 84, з 1940 р.), пригадавши, що літом 1915 року почався відворот царської армії з Холмщини, а вслід за ним і виселення майже всього українського населення. На приказ царського військового командування, не лише вивезено з цих земель усі урядові і громадські установи, але й примусово виселено майже все українське населення. Виселювання тривало два повні місяці, від початку червня до кінця липня.

 

Наш, грубешівський, повіт виселено в половині червня. В найкращі дні воєнного літа 1915 року наспів цей суворий наказ і годі було йому протиставлятися. Дня 15. червня 1915 р. ціле моє село, де я діяконував (Гостинне, на Грубешівщині) мусіло вирушити в далеку, невідому дорогу, лишивши все, що довелося нажити довголітньою і важкою працею. Селяни забрали з собою лише живий інвентар: коні, корови, безроги, навіть курей та все, що можна було покласти на віз. Хто не мав воза й коней, мусів обійтися тим, що міг завязати в "тлумак" на плечі. Ніхто не знав, куди й як довго прийдеться йому мандрувати.

 

З великим сумом і плачем прощалися люди зі своєю церквою, біля якої жили й виростали. Коли з високої дзвіниці спускали дзвони, село заридало гірким плачем. Та вже відступали останні царські стежі, надходили австрійські війська. Стежі ці підганяли чим скоріш у дорогу.

 

Покидаємо село. Майже кожний поступає на кладовище відвідати ще востаннє могили своїх рідних.

 

Першу ніч таборуємо за селом Богутичі, в якому що-друга гостинська родина має свояків і знайомих. 16. червня від'їхали до села Ярославця, за Грубешевом, по дорозі на Холм, де в лісі, немов табор циганів, постояли декілька днів. Тут прийшлося позбутися й усіх безрог, бо вже далі годі їх було гнати. Люди понакладали цілі вози мяса, яке нікому не було миле. Навіть і їсти не було як, бо ось над нами вже гуркотіли австрійські, чи німецькі, літаки, а до них стала стріляти царська артилєрія.

 

20. червня виїхали ми далі. В лісі за Ярославцем мали ми перший випадок. Сполохалися коні Івана Ґодлєвського з Которова, він упав з воза на дишель, коні вгналися в ліс, розторощили віз об якийсь пень і господар згинув на місці. Ціла валка моїх парохіян заніміла від суму по тім випадку.

 

Увечері того дня доїхали ми до села Каменя під Холмом. Кожної ночі мали ми звідти нагоду дивитися на південь, де займалися великі червоні пожежні заграви: це горіли покинуті рідні села.

 

(Далі буде).

 

[Краківські вісті, 04.05.1941]

 

Простоявши декілька днів, переїхали ми 18. серпня за місто Холм, у ліс коло Серебонща. В навечеря св. апостолів Петра й Павла, 28. червня, ходили ми цілим гуртом до Холма на Всеношну, що її правив тодішній холмський єпископ Анастазій. Під Серебрищем простояли так два тижні, надіючись, що ось-ось повернемося додому. Але так не сталося. Одного дня зявився серед нас холмський ґубернатор Волжин і наказав чимскоріш вибиратися далі. В неділю, 2. липня, відїхали ми до Угруська, над Бугом, і перестояли там цілий тиждень. 10. липня вирушили за Буг і вже кожний день таким біженським табором, через міста й села України, посувалися далі на схід.

 

Під Кобринем, на Поліссі, військо зареквірувало наші корови, що нас годували в дорозі. Військо давало якусь грошеву винагороду, але всеж таки селянам важко було розставатися з останнім доробком, зокрема жінкам. Тож вони заводили, плакали ревними сльозами за своїми корівками. Від Кобриня їхалося нам дещо краще, але вже по кількох днях, через велике скупчення народу і пиття води з різних придорожних керниць, кинулась страшна пошесть — холєра, що встелила цей тернистий шлях могилками, розкиненими скрізь при дорозі: під лісами, на лугах і ровах. На щастя, в нашій валці було лише два випадки холєри. Померли нагло в селі Замшанах — Прокіп Бурда й Анна Уляницька з Лотова, інші, слухаючи моїх порад, таки врятувались від тієї жахливої пошести. Голоду ніхто з нас тоді не відчував. Я мав посвідку, де були списані всі мої парохіяни, так що за кожним разом на "пітатєльних пунктах" вдавалося  з різними перипетіями добувати для цілої валки хліб, мясо, цукор, кашу й інші продукти. Крім того, як діякон був в духовній рясі; мене загально брали за священика та прихильніше поводилися з нашою валкою, ніж із тими ґрупами, що їхали без своїх душпастирів. Багато допоміг нам у тому і холмський єпископ Анастазій. Він аж до самого Рогачева, могилівської ґубернії, їхав за народом. В день Успення Пресв. Богородиці, 15. серпня, дігнав він нас своїм автом, задержався на дорозі і просив, щоби наш церковний хор — широко відомий на цілій Холмщині — заспівав дещо. Хор відспівав тропар і многоліття. Єпископ відправив 29. серпня для своїх виселенців біля міста Рогачева, під голим небом Службу Божу.

 

Тоді під Рогачевом зібраласяя сила-силенна народу. Не було ніякої гіґієнічної і санітарної опіки. Поля і ліси, залиті народом, так занечищено, що й стати було годі. Люди гинули, як мухи відразу. Тут почали нас ваґонувати в ешелони, відправляти далі в глибину імперії. Біженці мусіли розставатися з останнім майном: кіньми й возами, мусіли самі шукати покупців на це все, а щойно, продавши на власну руку, як попало, йшли на стацію і там під дощами й серед нужденних обставин чекали своєї черги. В цьому місті вдалося мені виклопотати по різних урядах по 1 рублеві на коня і по 60 копійок на душу запомоги. Наше село, послухавши моєї ради, не пішло за прикладом інших сіл. Коней ми не продавали, а чекали на відповідь від ґубернатора. Не маючи великої надії, чи щось з цього вийде, вислав я був телєґраму до холмського ґубернатора, який уже урядував в Москві, щоб дозволив нам заваґонуватись разом із возами та кіньми. Яке ж було моє здивування і радість цілої громади, коли наспіла позитивна відповідь. Дехто навіть заміняв поганий віз за добрий і так ми відїхали на стацію Чипляєво, з якої нас усіх двомa транспортами й відправили.

 

Так доїхали ми аж до міста Самари, де застали вже мороз. Тут дістав я нову запомогу для людей і коней, при тому довідався, що один наш транспорт поїде в Ташкент, другий в Омськ. Пішов я до влади просити, щоб не ділити мені парохії, а післали всіх в одно місце. В міжчасі оба поїзди відїхали на стацію Кінель, і я лишився сам.

 

(Далі буде).

 

[Краківські вісті, 07.05.1941]

 

Та ще тієї ночі вдалося мені їх дігнати, але, на жаль, поки прийшов начальник стації, половину народу відправили вже на Омськ. Люди плачуть, не хочуть розставатися, сваряться, кленуть. Дехто навіть почав мені закидати, немов я вибрав собі "ліпших", бажаючи "гірших" заморозити в Сибірі! Прошу начальника. Був, видно, добрий чоловік — він негайно зателєфонував, щоб повернули поїзд. Проте ми мусіли таки відїхати, не чекаючи на поворот цього поїзду, дістали лише запевнення, що він дожене нас.

 

Довго ми їхали зі Самари до Ташкенту, й аж 9-го вересня приїхали на стадію Чимкент, де нам порадили від'їхати до міста Авліята, бо там кращий клімат і умовини життя, ніж у Ташкенті. Начальник стації знову обіцяє мені спрямувати другий транспорт, якого все ще не було, за нами. Підвезли нас новозбудованою лінією в напрямі на Авліята до стації Михайлівка. Далі не було вже залізничих рейок і треба було висідати. Як тільки люди висідали з ваґонів, почали негайно з переляку назад ховатися до них. Причина в тому, що назустріч нам виїхала делєґація місцевих кірґізів, з якими братався колись Шевченко. Наші ніколи не бачили такого народу, не знали, як з ним поводитися. Кірґізи вітали нас сердечно, накормили білим хлібом, а навіть вислали по нас багато високих, двоколісних "арб", з одним коном. Коли ми приїхали у село Михайлівну, переляк наших людей зразу пропав, бо тут ненадійно зустріли своїх: в Михайлівці жили колишні українські переселенці, які мали церкву й священика. Вони прийняли нас зі захопленням.

 

На другий день поїхали ми далі, до міста Авліята. По дорозі, в однім селі місцевий пapox, о. Юда, хотів мене залишити у себе та парохії та, хоча мені у нього було й подобалося, не хотів залишити своїх людей і таки поїхав з ними далі.

 

За два дні ми були вже у місті Авліята. Нас зустріла там місцева влада, на нічліг приготовлено нам кірґізькі юрти. Але наші люди боялися в цих юртах ночувати. Місцевий "прістав", що займався втікачами, хотів розкинули нас гуртками по цілому повіті. Треба було боронитись перед таким пляном і я пішов до начальника повіту Кастальського, який поладнав справу так, що наказав розмістити цілий транспорт у двох селах: Покровці і Гродськові, куди ми на другий день і відїхали.

 

Авліятський декан о. Григорій Богословський призначив мене на посаду дяка в Покрові. Населення обох місцевостей віднеслося до нас сердечно, кормило нас і наших коней. Жили там українські переселенці, брати, вже давніше закинуті долею аж сюди, в далекий Туркестан. Тут почували ми себе, як на батьківщині — лише сніги на високих шпилях туркестанських гір зимою і літом та кірґізи з своїми характеристичними звичаями й побутом нагадували, що рідний край тисячі кільометрів поза нами, як спогад, якого забути не можна. І жура про другий наш транспорт також минулася, бо оба начальники стацій таки дотримали слова й спрямували його сюди. Людей цього транспорту розміщено по інших селах.

 

Наші люди, що жили в селі Покровці і в околичних селах, це — виселенці давніше з України. Вони заопікувалися нами щиро й ми також відплачувалися їм, чим хто міг. Я зайняв місце дяка. Був тут зі мною і наш добре зіспіваний хор, який доповнив я ще місцевими співаками. Тож не дивно, що кожної неділі заповнювали церкву в Покровці віруючі й то не лише православні, але й кірґізи, яких там було багато та які дуже любили наш спів. Бувало, поприходять вони до церкви, стоять спершу лицем до вівтаря та, як тільки заспіває хор, зараз відверталися і дивилися ввесь час туди на хори. Наша Служба Божа робила на них велике вражіння. Навіть трьох, чи чотирьох з них ми мусіли вихрестити за дозволом туркестанського і ташкентського єпископа Інокентія, повінчавши опісля тих своєрідних неофітів з місцевими православними дівчатами.

 

(Далі буде).

 

[Краківські вісті, 08.05.1941]

 

Крім кірґізів, які літом і зимою перебували в горах, у своїх юртах, жило тут ще чимало сартів. Всі вони прекрасно їздили верхи на своїх конях, але сідали також на коров й молодих телят, при чому нерідко сідало по кількох на одну таку тварину, що страшенно дивувало наших людей.

 

Загалом всі ці автохтони відносилися до нас прихильно, помагаючи нам усяким "клєвером" для коней і "кізяками" на опал. Місцеве населення було багате на худобу й вівці, тож не дивно, що і нашим людям ніколи не забракло праці, білого хліба, ані мяса. Хто зна навіть, чи в батьківській хаті всі це мали. Покровчани приносили у неділі й свята хліб та булки зі собою до щоб частувати нами наших людей. Кожної неділі й свята служилося в церкві багато парастасів за померлих з приносом "кyтi". Тієї "куті" було так багато, що наші старші жінки мусіли брати зі собою до церкви мішечки, щоб нести ці залишки до хати, бо в церкві годі було все зїсти, дарма, що звичайно в поминках усі мусіли брати участь.

 

Так і надійшли наші перші Різдвяні свята на чужині. Хто не мав ще праці, дістав допомогу від Комітету для втікачів. Я працював самостійно і не потребував ніякої запомоги. А як довідалися покровичани, що я не маю ніякої запомоги, миттю зорґанізували збірку по селі та навезли стільки пшениці, яєць, масла й усякого добра, що я ніколи в себе вдома стільки не мав. Прим., самих яєць привезли понад півтора тисячі штук!

 

Служба Божа на Різдво, а зокрема спів українських колядок, яких тут російські "батюшки" не мали звичаю співати, зворушували населення до глибини. Слухачі зїздилися з найдальших сіл, та святочна радість не могла осушити нашим людям сліз. Сльози самі тиснулись до очей на згадку про спалені рідні села й міста, про рідну землю і рідні звичаї та традиції. І мені важко було підчас свят без дітей, дві мої доньки, учениці радочницької учительської школи, були евакуовані з цілим манастирем до Петербурга.

 

Пішли ми на свята з колядою, яка дуже тішила місцевих українців, частинно цілком уже зрусифікованих церквою і школою. В мясниці багато холмщанок виходило заміж за місцевих українських хлопців і вони залишилися там уже на все. Зимою забрали до війська наших хлопців і треба було опікуватися їхніми жінками й дітьми. Багато допомагав мені в усіх тих справах повітовий начальник Кастальський та його діловод Шевченко.

 

Надійшов Великий Піст, а врешті Страсна Неділя. Декан авліятський о. Богословський почув десь, буцім то я бідую, і тому вирішив забрати мене на Страсну Неділю і Великодні свята до міста. Не дуже охоче виконував я його наказ, бо й справді жаль було покидати щирих своїх людей. Але і вони почували себе заторкнені: ще я не доїхав до о. Богословського, а вже в нього на столі лежала телєґрама від єпископа ташкентського з проханням залишити мене таки в Покровці.

 

Свята минули нам величаво. У Велику Пятницю хотіли ми прибрати, за стародавнім холмським звичаєм, св. Плащеницю квітами і зеленню, тим більше, що тут уже давно стояла розкішна весна й усе довкруги цвіло. Та не дозволив на це місцевий парох, о. Звєров, мовляв, "у нас, в Расєї, ето нє водітся..." На виносі Плащениці церква була переповнена. Нічим неприкрашений гріб Спасителя не разив покровчан, зате наші люди переживали це тяжко. Підступаючи, за старим холмським звичаєм, на обох колінах до св. гробу, холмщаки плакали, благаючи Милосердного, щоби дозволив їм вернутися у рідний край. А вже тоді розійшлися перші чутки, що всіх утікачів незабаром вивезуть з Туркестану через погані кліматичні умовини. В Ташканті, де велика спека, утікачі стали масовo вимирати.

 

Надійшов сам Великдень. Чудова ніч. З високих, вічним снігом покритих гір лине ароматний запах степового квіту, вливаючись на долині із запахом розцвілих яблунь, груш, вишень, черешень, що їх тут, біля церкви, повно. В "ариках" для поливання деревини й збіжжя (в Туркестані опади дощеві рідкі, поливати треба ростини штучно) біжить і мило журчить чистесенька, наче кришталь, вода. В освіченій морем свічок і лампад церкві відчинили всі вікна і двері, бо годі було витримати спеку. Цілу ніч біля церкви — повно народу. Радість на всіх обличчях, навіть кірґізів, що їх найшло повно й яких обдаровано щедро писанками. В церкві лунає спів нашого хору: "Воскресенія день, просвітимся людиє", сповіщаючи перемогу Вічної Правди над злом і темрявою. По Службі Божій хор мусів ходити по домах та співати при "христосуваннях".

 

23. квітня, в день св. Великомученика Юрія, патрона нашої громади, зібралися наші виселенці з усіх дооколичних сіл, щоби спільно відсвяткувати наш храмовий празник. Спільними зусиллями влаштували ми по церковних торжествах обід, до якого засіли також запрошені місцеві. Думки мимоволі полинули на далекі місця, у рідні сторони, з яких нас силоміць вигнали.

 

(Далї буде).

 

[Краківські вісті, 09.05.1941]

 

На початку травня, коли в степах і горах Туркестану стояла дійсно прекрасна, пахуча весна, закосичена найдивнішим квіттям, прийшло коротке урядове повідомлення: "Виїздити внутр Росії!" Засумували люди. Тут уже привикли, споріднилися з місцевими добрими господарями, які всіми способами намовляли залишатися між ними. Землі — казали вони — для всіх вистане доволі. Мої діти були в Петрограді, тому я зателєґрафував до них, щоби негайно приїздили.

 

Зараз по Зелених святах стали ми готовитися в далеку дорогу. Почали нам защеплювати сироватку проти хворіб. Лікарка-московка в селі Александрівці мала необмежену нагоду лаяти при тому наших людей, яких ненавиділа.

 

Врешті назначено наш виїзд на кінець червня. При допомозі покровчан ми приготовилися на дорогу. Хто не мав власних коней, діставав з волости. На возах поставили ми були з полотна для охорони перед курявою й спекою, що вже пекла немилосердно. Я також мав пару добрих коней і віз крім того дістав ще одну підводу, так що їхати було вигідно.

 

Раненько задзвонив церковний дзвін на прощальний молебен. Всі фірманки заїхали під церкву. Ціле село вийшло нас провожати, молодь із хору верхами, на конях. Розпочався молебен, священна, настроєва хвилина; кожний вглибився в себе, переживаючи минуле, шукаючи очима душі з майбутнього. Багато наших сліз зросило того ранку долівку покровенської церківці. Молебен скінчився; віддали останній поклін церкві й вози рушили. Далеко за село провели нас покровчани. Довго оглядалися ми поза себе й бачили, як покровчани все ще стояли й вимахували хустинками, а хлопці-вершники провели нас аж за річку Талас до села Александрівки, де чекали на нас місцеві виселенці, також готові в дорогу. Всі разом вирушили ми під немилосерною туркестанською спекою в дорогу в напрямі міста Чимкента, збільшуючи по дорозі свій обоз щораз новими валками виселенців з інших сіл. Виїхали майже всі, що приїхали, за виїмком тих, які тут поженилися.

 

До Чимкента приїхали ми на другий день під вечір і розложилися під голим небом. Нами дбайливо опікувались повітові урядовці. Кормили таки дуже добре. Кухню вели кірґізи; хто міг варити сам, тому видавали потрібні харчі.

 

На поїзд прийшлося нам там чекати аж дві неділі. Треба мені було багато набігатись тоді по різних урядах, щоб приспішити виїзд, бо спека стояла жахлива, а тим тисячам людей на малому просторі разом з кіньми загрожувала небезпека всяких пошестей. Та все це не давало ніякого висліду й треба було вислати телєґраму до ташкентського ґубернатора, який негайно наказав скласти транспорт для людей з кіньми, забезпечити харчами і відправити з Чимкента під командою військового старшини. Під кінець місяця покинули ми Чимкент і, по довгій томливій дорозі, в якій більшість людей нічим не журилася, забувши, в яких вони обставинах, прихали до міста Бузулука, самарської ґубернії, де нас вивантажили на широкому майдані за містом. Тут нами вже не опікувалися і прийшлося довго бідувати на дощах і вітрах під власними "будами". Caморський клімат був уже цілком інший, але не менше прикрий. Лише іноді показувалися з міста урядовці, які, нікому нічого не кажучи, відходили. Тут тільки вперше холмщаки, що не завсіди вміють бути вдячні, зрозуміли доброту й щирість українського туркестанського населення, якого без сліз не могли й згадувати. А були вже поміж нашими людьми й такі, що нерозважно казали: "Вже той білий хліб нам надоїв"; в Бузулуку важко було роздобути навіть шматок чорного. Починалася нужда. По досить довгих нарадах самарського "Комітету для втікачів" вирішено розсилати людей на різні села повіту, а власників коней і возів післали в село Воронцівку, де були маєтки дідича Кашкарьова. Там мали ми знайти роботу й заробіток. Поїхав туди й я, як власник коней. Діялося це на початку жнив 1916 року.

 

[Краківські вісті, 10.04.1941]

10.05.1941