За свободу малих народів.

Голос з Болгарії.

Коли менї трапляло ся, що чув я тужливу мельодію української народньої музики, переносив ся я думкою в широку й родючу рівнину нашого Балкану, де лїтом у часї жнив лунає пісня робітниці жницї. Мельодія на диво подібна: сердечна туга обох сих народів, що протягом віків були поневолені, найшла однаковий вислів у народній піснї.

І справді в історичній долї Болгар і історичній долї Українцїв бачимо велику подібність, та й доля Поляків, додам, не була йшла.

Ми мали колись свою державу. Наші провідники мали великі полїтичні права та й під господарським оглядом були повними панами в нашій вітчинї. Та наші держави загинули. Наших провідників вигублено, або вони самі ганебно зрадили свій народ, коли їх побідили сильнїйші народи.

І Болгари й Українцї й Поляки стали першими жертвами наїзду від сходу та півночи. Потому, коли західноевропейські держави зміцнїли й зорґанїзували свої воєнні сили на модерний лад, по наполеонівській добі, була вкінцї порішена й наша доля: щоб мати охорону під нападів зі сходу та півночи, західні держави рішили увільнити від важкої неволї балканський півостров, Україну, Польщу й Фінляндію.

Наші багаті краї були вдячною добичю для завойовників і довгий час ми не могли випростувати плечей і піднести своїх голов.

Наші землї й наші народи творили перед віками хвильолом від східного та північного варварства. З другого боку приходить до нас західна культура багатьома шляхами та не визволяє, щоб завмер дух нашого народу й загасла іскра відродження та визвольного руху й бажаннє здобути власну державність.

Сe не випадок, що на початку теперішньої війни з боку почвірного порозуміння піднесено гасло: свобода для малих народів. Розумієть ся, порозуміннє й не думало визволяти нї Македонцїв, нї Українцїв, нї Поляків, нї Фінляндцїв, — вони ж усї були під ярмом держав почвірного порозуміння. Центральні держави не підносили з початку війни сього гасла не тому, щоб вони хотїли підбити малі народи, а тому, що вони були велико заклопотані обороною передовсїм своєї власної свободи й не мали часу віддавати ся бакханалїям лицеміря почвірного порозуміння.

Та чому підняло почвірне порозуміннє гасло "за свободу малих народів?" Престара се правда, що кождий світовим узурпатор закривав своє дїло перед очима народу якоюсь принадною ідеольоґією. Як російське завойовництво прикривало ся завжди ідеєю визволення пригноблених христіян на Балканї та в Малій Азії, так і почвірне порозуміннє хоче втягнути в боротьбу проти центральних держав наших Македонцїв, як і всї Росією поневолені народи. Вони казали нам, що наші вороги се Австро-Угорщина, Нїмеччина та Туреччина, а говорили на те, щоб ми забули справжнїх наших ворогів.

Та почвірне порозуміннє поповнило історичну помилку: воно надало ваги в полїтицї брехнї, якої не можна було сьогоднї прийняти анї в нас, анї в наших одноплемінних братів на Українї та в Польщі. В грудях наших народів палахкотить розпалений огонь нашої незалежности й наша боротьба не покінчить ся, поки не воскресне й не зросте в найширших границях наша власна держава.

Великі держави борять ся за перевагу на світї. Ся їхня боротьба ще від початку була нерівна. Держави почвірного порозуміння мали багато засобів і великочисленний людський матеріял, почвірний союз був і в досьогоднї менше численний і біднїйший, проте побіда є безумовно на боцї центральної Европи. Cей факт спонукує мудрцїв почвірного порозуміння стягати всї сили з неба, щоб їх ужити на перемогу середньо-европейських і балканських "варварів". Се одначе нї в чім не змінить ходу випадків.

Історичним розвитком подїй керують розум і сила центральних держав та смілість і надїя всїх малих европейських народів, що борять ся за свободу, щоб до побідного кінця довести своє святе дїло.

Ми всї були свідками цїлковитого визволення Польщі, Македонїї та частинного визволення України.

Тут мусимо зазначити, що в сїй нерівній боротьбі взяли славну участь українські та польські лєґіони, як також і македонські полки. Не знаю, оскільки в Польщі й на Українї знають орґанїзацію й подвиги македонських лєґіонів, та знаю, що лєґіони тих трьох народів мають одно знамя й один Бог веде їх від побіди до побіди.

І ще друга подібність вражає кождого, що пробув студіювати сучасну історію балканських Славян і славянських братів Українцїв та Поляків.

Доки ми Болгари яко безпосередні сусїди азійського Сходу були довший час виставлені на його полїтичний вплив, що спини в наш поступ, Серби, бувши безпосереднїми сусїдами Австро-Угорщини, на кілька десятків лїт скорше дістали спромогу визволення й безперечно мали право до деякої міри гордїти тим, що осягнули великий культурний поступ. Та вони використали сю перевагу на те, щоб посербщити Македонію, відняли нам в 1878 р. чисто-болгарські нїшську та вранську округу й поважили ся ще й на частину свобідної Болгарії. Знаємо страшну траґедію болгарсько-сербської боротьби й війни.

Чую й читаю тепер за боротьбу між Українцями й Поляками та питаю ся: на що ся боротьба і яку користь вона їм принесе?

Читаючи українсько-польські полєміки, тим виразнїйше ще стає перед моїми очима таке траґічне положеннє Польщі та України і я питаю ся: як Поляки не зрозуміють, що се в їх власнім інтересї простягнути братню руку до Українцїв, а вважають у багатьох випадках українську землю за предмет для польонїзації та завойовання?

Серби мріяли колись про Душанову велику Сербію, що обіймала-б і Скопію й Бітолю й Охриду; читаємо сьогоднї, що Поляки присвоюють собі на основі якоїсь темної історичної минувшини Львів, Галич і Холм тому, що вони колись були під польським пануваннєм.

Розумієть ся, сербські претенсії до Македонії були несправедливі й не можна було їх виповнити нї за помічю сербських жупанів і гірських розбійників, нї за помічю російської дипльоматії, що всї свої сили напружила на те, щоб розєднати й кинути в крівавий бій обидва ті народи.

Один час, у 1913 р., бачили ми, як Серби хотїли здійснити свої мрії. Встигши зробити ся фактично панами Македонії, обрабували вони Болгарію й опоганили її національну святиню. Була хвилина, коли здавало ся, що наш народ зоставлений Богом і людьми. Невдовзї по тім Болгарію наповнили російські аґенти, котрі думали, що душа болгарського народу до краю зломлена, що його держава розхитана й що настав час, щоб Росія прийшла на Балкан і по трупі малої болгарської держави, ще такої молодої й невинної, перейшла до Адріяноноля та Царгороду.

Се було перед трьома роками. А сьогоднї? Не хочу казати, що се Провидїннє врятувало Македонію від сербського ярма, а Болгарію від російської неволї. Так говорить народ, котрий тим способом висловлює живу думку, що настав історичний час, котрий принесе свободу та власну державність усїм і найменшим народам від Балкану аж до Балтійського Моря, тим народам, що пожертвували довгі віки свого життя на те, щоб середня та західна Европа прийшла до величи, а Росія здержала свій варварський похід на захід.

Ми, ново визволені й поневолені народи Европи, мусимо мати повну свідомість своєї минувшини й теперішнього історичного нашого призначення задля нашого особливого ґеоґрафічного та стратеґічного становища, яке займають наші території, мусимо цїнити чужу свободу й чужу народність так само свято, як цїнимо свободу свого власного народу.

Ми бороли ся віками за побіду нашого права, щоб заховати та розвивати національність і культуру й щоб мати свою національну державу; ми се перевели та переводимо. Якже могли-б ми сьогоднї без ризика псувати своє власне дїло та відмовляти нашим браттям по долї, щоб вони були свобідні? Як можемо сьогоднї так швидко зробити ся узурпаторами? Кождому своє. Для всїх нас досить території та досить працї перед жертівником рідного храму й для загально-людської культури. Схаменїм ся! Заступім наші старі пересуди та традиційні незгоди новою оцїнкою, бо прийшла нова доба, яку й ми й людськість тепер переживавмо. Аджеж наші вороги не слабі. Їх завтра може бути більше ніж сьогоднї.

Ми Болгари, не зважаючи на вікову ворожнечу з Греками, подаємо їм тепер руку й твердо віримо, що й Румуни не будуть прикрими сусїдами та що спільними зусиллями заховаємо Балкан для балканських народів.

Нові державні системи можуть забезпечити сю землю від берегів Чорного моря аж до балтійських провінцій, землю, населену Українцями й Поляками. Українцї й Поляки покликані на те, щоб піддержувати одні других, бо в них спільне однакове історичне завданнє в сїм часї, який тепер переживаємо.

В подробицї українсько-польського спору не можемо входити, але ми віримо, ми відчуваємо, ми знаємо, що компроміс між ними можливий.

Нї язикові, нї церковні ріжницї не можуть розбити доброї волї, яка мусить бути в провідників обох народів і яка є у всїх нас у Болгарії, й ми, Болгари, хочемо як найшвидше привитати утвореннє вільної України та вільної Польщі!

Софія, 5 квітня 1916.

* Христо Станчев, редактор "Камбани" (Дзвона) в Софії, один з найкращих приятелїв українського народу, від самого початку світової війни боронив і оборонить української справи в своїй газетї й багато причинив ся до обзнайомлення болгарської суспільности з українським питаннєм. Сю статю написав він спеціяльно для нашої часописи, за що йому на сьому місцї складаємо щиру подяку. З болгарського рукопису переложив сю статю др. Лев Ганкевич. Ред.

[Вісник Союза визволення України]