Трамп є типовим феноменом пори швидких і приголомшливих змін. Одним із парадоксів людських цінностей є те, що більшість із нас одночасно проявляє нетерпеливість в очікуванні змін і сильне консервативне упередження на користь вже відомого
«Це була найгірша лекція, яку я чув у своєму житті». Ця оцінка мене не образила, проте здивувала, тому що після мого виступу в університеті Арізони пролунали дружні оплески. Я вийшов, наївно думаючи, що влучив у саме око. Однак за аперитивом я упевнився, що та людина була не єдиною, яка не поділяла думки більшості присутніх на лекції. Частина публіки в глибині аудиторії залишилася сидіти, зберігаючи гнітюче мовчання. І не тому, що моя лекція не була красномовною, цікавою, повчальною чи в ній бракувало оригінальних і цікавих фактів. Причина досади незгодних полягала попросту в тому, що їх прикро вразила моя теза про те, що іспано-американське населення Сполучених Штатів зробило свій позитивний внесок як в історичне формування країни, так і в її добробут і нинішні перспективи. Це, звісно, постмодерне розходження в думках, де факти не говорять ні про що, а суб’єктивність заміняє добре поінформоване судження. Саме так я усвідомив глибину розбіжностей, які роздирають американське суспільство. І зміг зрозуміти найбільш приголомшливе явище у нинішньому політичному житті країни: «феномен Трампа».
Легко впасти в оману, спостерігаючи за американським політичним життям, оскільки з іспанського ракурсу США здаються мирною країною, в якій панує атмосфера спокою. Є лише дві партії, які майже калькують одна одну – одна консервативна, інша реакційна, як зазвичай говорив Ґор Відал. Немає ні революціонерів, ні анархістів, не існує отієї лівиці на іспанський манір – неохайної і розпатланої. Найрадикальнішим вибором є Берні Сандерс, сімдесятирічний дідусь, який випромінює доброзичливість. Майже усе населення поділяє ту саму візію – загальновідому американську мрію – з тією самою етикою капіталістичного індивідуалізму і ту саму демократичну ідеологію. Майже всі є патріотами, які піднімають прапор і співають національний гімн, поклавши руку на серце. Є екстремісти і сепаратисти, але їх небагато, і на думку усіх решта вони є божевільними, наївними і непереконливими. Та під поверхнею цієї позірної одностайності існує дві незрозумілі одна для одної нації – оптимістів і песимістів відповідно. Ті, хто вірять у те, що можуть і далі мріяти, протистоять тим, хто ненавидить сьогодення і боїться майбутнього.
Песимісти є зазвичай бідняками, які страждають від політичної ваги плутократів, які контролюють державні органи. Їм подобається Трамп не тому, що він є мільйонером – бо всі добре знають, що його заяви про те, що він неймовірно багатий, є неправдивими; що його особисті статки є скромними; і що його імперія є хирлявою, – а тому, що він кидає виклик цим плутократам. У свою чергу песимісти є переважно білими, які знають, що перетворюються на меншість у власній країні поряд із зростаючим населенням негрів, латиноамериканців та азіатів. Свідомі того, що їхні предки пригноблювали та експлуатували расові меншості, вони бояться наслідків, які можуть зрикошетити по них. «Ми не виженемо вас із країни, коли вона стане нашою, – повторює жартома латиноамериканський комік Жуно Діас. – Ми дозволимо вам мити наші туалети». У цьому жарті є загрозливі відтінки. Тому вигадка Трампа звести мур, аби не допустити іммігрантів, здається цим переляканим людям практичним і чудовим рішенням.
Зрештою, «трампісти» є погано освіченими людьми, з дуже обмеженою та інтроспективною культурою, які понад усе бояться втратити свої традиції: свою мову, більш-менш англійську – якою вони говорять погано, але вона єдина, яку вони знають; свою їжу – несмачну і нездорову, яка однак перетворилася на символ їхньої ідентичності, що підтримується гамбургерами, хот-догами і яблучним пирогом, який колись був домашнім, але тепер його споживають у фабричному виконанні; і свою релігію – сувору, біблійну та ірраціональну, – якій загрожує як католицизм так і мусульманство та інші імпортовані релігії, а ще більше – світський гуманізм еліт. Тому вони вдаються до Трампа, який обіцяє вигнати іноземщину, повернути пиріг за рахунок мексиканського тако, переслідувати абортистів та інших лібералів і бомбардувати ісламістів.
Ті, хто ставлять на нього, не розуміють причини того, що вони переживають, але є свідомими того, що світ, в якому вони виросли, доходить кінця: що американське століття завершилося і що ми стоїмо перед новим, в якому домінуватимуть іноземці та вороги: китайці, іранці та інші екзотичні та незрозумілі незнайомці. Експерти говорять, що Китай покликаний замінити в майбутньому Сполучені Штати як велику світову наддержаву. «Make America great again», – відповідає їм Трамп. І їхній дух відповідає, настрій піднімається. «Я маю рішення», – запевняє він. «Вірте у мене. Я зведу мур. Розчавлю наших друзів. Заміню політику бізнесом. Вирішу ваші проблеми».
Трамп є типовим феноменом пори швидких і приголомшливих змін. Одним із парадоксів людських цінностей є те, що більшість із нас одночасно проявляє нетерпеливість в очікуванні змін і сильне консервативне упередження на користь вже відомого. Зміни можуть бути добрими, але завжди є небезпечними. Коли люди відчувають загрозу змін, вони намагаються посилити свій захист, як дитина, що чіпляється за свою пипку. Коли виборці не розуміють, що з ними відбувається, вони починають панікувати. Хвиля страху обрушується на суспільство, немов бич флагеланта. У якості протидії щораз сильнішому відчуттю відсутності безпеки виборці стають жертвою галасливих людців та їхніх примітивних рішень. Релігії впадають в догматизм та фундаменталізм. Маси озлоблюються на гаданих агентів змін, особливо – і це є найбільш звичним – на іммігрантів та міжнародні інституції. Таке мало місце в 30-ті роки. Те, що відбувається зараз, у певних аспектах є тривожнішим для «трампістської» маси та її аналогів в інших регіонах світу. Світ зараз схожий на місце, яке є ще небезпечнішим, ніж раніше: насправді увесь спокій нам подарувало закінчення холодної війни і так звана світова конвергенція політичних цінностей. Кожна нова звістка про новий крок уперед демонструє нам зростаючу нагальну потребу в прискоренні змін, породжуючи тривогу за майбутнє, страх, розгубленість і невдоволення.
Оманливо прості рішення, що їх лукаво видають за незаперечні, приваблюють зворохоблених страхом змін виборців. Здається, що люди охоче вибирають неналежну програму демагога. У світі економіки множаться кадри паніки на біржах і на вулицях щоразу, коли потрясіння, властиві сучасній економіці, нищать певну валюту, доводять до банкрутства банки або руйнують ринки. Економіка небезпечно розхитується через усі ці погано розв’язані кризи, сприяючи появі психологічного дисбалансу в цілому світі, до якого додаються неврози і психози сучасного життя. Під поверхнею політичних та економічних змін прозирає страх перед нестабільністю найцінніших основ ідентичності: того, що можна назвати підвалинами традиції, яка дає тим, хто її представляє, відчуття власного і визначеного місця у світі. Культурні зміни, коли вони відбуваються швидко і в багатьох місцях одночасно, видозмінюють відчуття тожсамості людей. Якби молодий Ріп ван Вінкль прокинувся нині після короткої пообідньої дрімоти, він опинився би в новому світі, де майже не було б орієнтирів, за які можна ухопитися.
Якщо Дональд Трамп стане кандидатом на пост президента від Республіканської партії, нестабільність, а отже переважаючий страх посиляться більше, ніж будь-коли. Але принаймні одна розсудлива і прониклива людина відчує себе дуже щасливою. Коли Трамп уперше виставив свою кандидатуру, моя дружина запропонувала мені парі. «Б’юсь об заклад, – сказала вона, – що йому вдасться стати кандидатом від республіканців». «Згода», – відповів я, думаючи, що то буде найкраще парі в моєму житті. «До останнього цента!» Дорогий читачу, ти викупиш мою ставку за дуже низькою ціною?
Феліпе Фернандес-Арместо, історик, професор кафедри мистецтва та гуманітарних наук ім. Вільяма Рейнольдса університету Нотр-Дам (Індіана, США)
Felipe Fernández-Armesto
Qué hay tras el ‘fenómeno Trump’
El Mundo, 29.04.2016
Зреферувала Галина Грабовська
04.05.2016