Причиною написання цього тексту став суперечливий есей Юрія Андруховича про мою роботу «Звичайні місця», яка впродовж квітня демонструвалась у Вроцлаві на виставці «ІІІ Український зріз: переТВОРЕННЯ». Суперечлива, бо автор через призму роботи промовляє виключно свої політичні погляди, з якими я суттєво не згоден. Вірю, що пана Андруховича дійсно вразив мій фільм, але бачу, що він сприйняв його як якийсь хоррор про сепаратистський Харків. Хоррори я не знімаю, і «Звичайні місця» зовсім не про це.
Глядач часто знаходить в роботах соціально-критичного мистецтва віддзеркалення себе і своєї власної позиції. Коли ж твір дещо складніший за пропагандистське протиставлення чорного/білого, своїх/чужих, то глядач все одно намагається спростити цю складність, пристосовуючи до свого розуміння. Проте не варто розглядати мистецькі твори як витвори пропаганди! Бо оспівуванням героїв України і закляттям ватників достатньо займається більшість українського ТБ, а реальність натомість є значно складнішою.
Автор рецензії пише про «теле-і-радіо зомбування харків'ян» російськими ЗМІ, про яке він дізнався з українських новин. Складається таке враження, що своя «патріотична» пропаганда не враховується, бо вона ніби захищає нас від зовнішньої. Тому наш уряд забороняє фільми, формує «чорні списки», а тим часом ультраправі розганяють гей-паради і атакують біженців. Чим далі, тим більше задаєшся питанням, чим же ми так сильно відрізняємося від Росії у таких методах, і чи не суперечать вони принципам демократії і толерантності, за які боролися багато людей на Майдані? Хоча «багато» не означає «всі» – в когось інші ідеали, де понад усе стоять «нація і духовність».
Пан Андрухович активно коментує анотацію до фільму, яку він прочитав на виставці, і певні коментарі виявляють його нерозуміння контексту. Наприклад: «Слово “бійка”, приміром, передбачає певну рівність сторін. У нашому ж випадку йдеться радше про побиття чи побоїще (...). Щодо обставини часу, то я не вживав би розмитого окреслення “взимку 2013–14”, а написав би гранично точно — 1 березня 2014 року. День, коли на українському Юго-Востоке повсюдно мала вибухнути русская весна». Хочу акцентувати, що мій фільм не присвячений виключно подіям 1 березня, які, тут я абсолютно згоден, були саме побоїщем і приниженням проукраїнських активістів. Аудіо доріжка фільму включає документацію багатьох протистоянь, що відбулися в Харкові пізніше. Серед них і бійка футбольних ультрас з «сепаратистами» 27 квітня 2014 року, де перші мали значну перевагу і перемогу, і знесення пам'ятника Леніну 28 вересня того ж року.
Далі автор пише: «Ви (...) почуєте, як той аґресивний натовп час від часу розігріває себе скандуванням “Харьков! Харьков!”. І зрозумієте, що йдеться про єдину леґітимну в його, натовпу, очах ідентичність. Або й не єдину, якщо Микола Рідний свідомо не вмонтував до свого твору іншої кричалки того натовпу: “Россия! Россия!”». Але лозунг про Харків для мене якраз є головним символом трагедії, що сталася. По-перше, кричалка «Харьков! Харьков!» була єдиною, яка з початку використовувалась обидвома сторонами протистояння. І це є дуже символічним в сенсі наявності чогось спільного у боротьби за своє місто різних груп людей, яким не байдуже його майбутнє. В той же самий час «Россия! Россия!» вже показує остаточне оформлення однієї з груп в сепаратистський рух, який почав боротися не за майбутнє, а проти нього. Зрозуміло, що автор коментує саме цей момент, але чомусь не звертає жодної уваги на лозунги «Слава нації! Смерть ворогам!», що лунали з іншого боку. Чи є цей лозунг сьогодні прийнятним, і чи не є логічним, що багато людей на Сході поставилися до нього вороже? Також у фільмі є епізод з вигуками «Новороссия, соси! Слава Киевской Руси!», це кричали активісти, ламаючи пам’ятник Леніну. До речі, на вже порожньому постаменті Леніна в Харкові довгий час висів банер з зображенням Богоматері, а на місце інших радянських монументів «патріоти» повстромляли дерев'яні хрести. Це чомусь автора не бентежить, хоча для ікон і хрестів нібито достатньо місця у церквах.
Здається, що пан Андрухович боїться і переживає за Харків навіть більше, ніж за Україну в цілому. Фраза про «велике місто на Сході України, що знаходилось на порозі війни, але уникло цієї трагічної долі», здається йому непереконливою і занадто оптимістичною, бо харків'ян все зомбують і зомбують. Але чи дійсно автор боїться за Харків, чи він радше боїться Східних регіонів України? Вже набридло ставлення деяких діячів української культури до частини своєї ж країни, як до якогось Мордору, де громадяни не мають ні власної думки, ні культурних традицій, ні відповідно шансу на майбутнє. Хоча автор тексту ще п'ять років тому вважав за нормальне публічно говорити, що Україні треба позбутися Криму і Донбасу. Чому ж тепер дивуватися досить розповсюдженій в українському суспільстві думці, що треба просто відгородитися від певних територій колючим дротом і тоді всі щасливо заживуть «на своїй Богом даній землі».
В фінальному епізод «Звичайних місць» можна почути діалог мешканців багатоповерхового будинку, що споглядають бійку з вікна, промовисто вболіваючи за тих, хто розбиває голови іншим. Але кінець кінцем найважливішим в їхній розмові стає небезпека того, що літаюче каміння потрапить саме в їхні вікна. В цій ситуації можна уявити як громадян із Харкова, так і з Івано-Франківська, незалежно від їхньої політичної позиції.
03.05.2016