Анатолій Звіжинський

В Івано-Франківському ЦСМ чергова виставка Ростислава Котерліна («?АНИДЮЛ», 14.04-10.05), одного з найважливіших художників «станіславського арт-феномену», містечкового культурного явища ‘90-х. Роботи Ростислава останніми роками частіше можна бачити в Києві, аніж в рідному Станіславі, завдяки співпраці з Арт-Центром Павла Гудімова Я галерея, де вже пройшло п’ять персональних виставок. Рафінована загадковість полотен художника, парадоксальність об’єктів, абсурдність фотосюжетів – вже давно впізнавані авторські ходи, що не залишають байдужими всіх, хто шукає відповідей на питання «про що мистецтво» і де його «радощі».

 

 

Дзеркальне зображення назви виставки відсилає нашу увагу до відбиття, дзеркального повторення, до тіней підсвідомого. Знак запитання подвоює незрозумілість, неясну загадковість образів. Одвічні питання: що є людина?, навіщо вона тут?, куди прямує?, бентежать і автора, і його глядачів, які мають можливість звернутися до себе. Нагадати про самопізнання, спробувати згадати себе, опинитися тут і тепер. Скляні вітрини галереї породжують ілюзію: бачимо те, що за ними, чи дивимось на власні відображення?

 

Сфера професійної і творчої діяльності Котерліна – живопис, об’єкти, сценографія, інсталяція, перформанс, фото – майже повністю задіяна у виставці.  Експозиція не переобтяжена, складається з дев’яти артефактів різних років, розмірів, технік, смислів. Програмна робота «..?анидюл є ощ оТ» (полотно, теляча кров, олія, сірка, земля, 2015) вперше була показана минулого року на виставці «Демократія і розкіш» (Арт-центр Павла Гудімова Я Галерея, Київ). Від неї ще дотепер чути кров’ю (як нагадування про час перманентної війни, в котрому живемо). Запах непомітно наповнює залу і особливо чітко відчутний після її відкриття. Недбалий, терпкий живопис, вільна манера письма, графічна чіткість та плакатна виразність одразу привертають увагу. Назва – запозичений рядок із восьмого Псалма Давида, «то що є людина, що Ти пам'ятаєш про неї,..»,  прописана нагорі полотна в дзеркальному відображені. Трагічна чоловіча фігура на колінах з розхристаними руками, конвульсивно звиваючись, спрямована поглядом просто в букви.

 

 

«Коли розбудять, не забувай, що більшість людей, блукаючи земною кулею, сплять. Сомнамбулічно никаючи, вони шукають якесь "своє" місце, хоча передусім підсвідомо хочуть знайти самі себе, прагнуть вирватися з одноманітно-химерного сну. Таке  може статися тільки в мить дуже гострого й болючого зіткнення з реальністю. У цьому немає нічого нового, і страх – лише блискавично-коротка рефлексія. Тільки зі справжнім місцем пов'язане справжнє пробудження. І це місце буде "тут", і ця мить є "тепер". Коли людина усвідомить, що вона трохи більше, ніж людина. Пам’ятай, коли розбудять»…, – екзистенційно трактує зображення Р. Котерлін.

 

Почуття розгубленості, пов’язане зі страхами нового, незвіданого з одного боку, та відірваності від основ, від коріння, від незнання себе самого, з іншого. Тепер, коли творча свобода нічим не обмежена, кожен може вигадувати будь-що нове, інакше. Але це й лякає: відсутня впевненість в тому, що робиш, на що можна покладатися, підґрунтя розмито. Ще 20-25 років тому чітко знали, проти чого боротися, тепер критерії втрачаються. В часи прагматичного цинізму, гібридних ідеологій, гламуру й попси, релігійних розводів та фанатизму поетика – чи не єдине, що може нагадати про важливіше. Невже, для Homo sapiens розум дано лишень для виживання? Куди наразі рухається людство, важко передбачити, робити прогнози невдячна справа. Лишається малювати, особливо, якщо ще хочеться.

 

На термін проведення виставки припадає декілька важливих дат і свят – річниця аварії на Чорнобильській АЕС, Песах і Великдень, а також ювілейний д.н. автора, тому обрана тематика зовсім не випадкова. Хоча більшість творів вже виставлялись у інших проектах (тому автора можна запідозрити в певній концептуальній надуманості), насправді тема «людського» головна у його творчості останніх років. Під різними кутами зору, різними технічними засобами художник досліджує, наскільки ми люди? Творці чи раби, способи чи засоби, майстри чи інструменти? В іронічній «OCCUPY THIS FEAR» (фото, олія, позолота, 2013) художник насміхається зі страхів та гордині, що керують сучасним світом, відволікають увагу на неважливе, поверхневе, вторинне. Одвічна боротьба за славу, престижне положення і псевдоцінності закінчується для всіх однаково: чиїсь скелети зникнуть безслідно, а для деяких воздвигнуть мавзолеї. Одночасно тут присутня іронія щодо рухів occupy, що кілька років тому активної воювали з капіталізмом у різних його проявах, навіть мистецьких.

 

 

«Wow!» (мішана техніка, 2016) – ще один твір з іронічним підтекстом. Об’єкт складається з двох дзеркальних поверхонь, розташованих в кутку, перед котрими крутиться-красується жіноча фігурка із задерикуватою зачіскою, уважно втуплена поглядом в об’ємну таблетку на одному з дзеркал. Кумедність ситуації полягає в тому, що жіночка тримає в руках позаду себе сумочку у формі таблетки. Це своєрідна ілюстрація до одного з підрозділів «Книги натяків», написаної Ростиславом Котерліном (презентація у Франківську 10 травня о 17.00 в ЦСМ, вул. Шевченка 1), що буде частиною експозиції наступної виставки автора в Я галерея. Щоби трохи прояснити ситуацію, процитую фрагмент розділу: «Один кмітливий артист, звідти, де багато туману, поставив знак рівності між Богом і таблетками, картинку таку об’ємну змайстрував. Тобто Таблетка – це релігія нова впливова для мас простонародних. Бо людє віддали задарма гроші, і кожен з Олігх́ать змайстрував собі велику, що балакає, таблетку, у формі екрана, за допомогою якої успішно продавалися дрібні і ще дрібніші таблетки, й тому подібні ліки від усіх хвороб. Великі піґулки мали різні назви, наприклад: таблетка БІ БІ Це, таблетка тудей, таблетка плюс таблетка, нова таблетка, п’ята таблетка, таблетки №24 і № 112 і так далі, але всі вони прибутково продавали одне й те ж саме. Будь-які пігулки від будь-яких хвороб. У тієї голова болить, у тих запор, а ті ні в що не вірять. Ковтнув одну і вже поїв на цілий день, за нею другу – і працюєш, як конячка, на вечір третю – й дивишся кіно, перемикаючи канали кліпанням повіки. А ще на ніч, на вихідний уявний, ну й, звісно, не без цього. Піґулочку до рота – вмить – оргазм! І більш нічого й не захочеш. І кожен рік так, і далі так багато років… Однак завжди є вибір…». Тому, власне, дзеркал є два – алегорія вибору. Чи його безмежності (дзеркала породжують повторення, а отже, ілюзію). Розташований на заниженій висоті, об’єкт примушує тих, хто бажає побачити своє відображення чи сфотографувати незвичну композицію, трохи нагинатися і нахиляти голову, тож глядач тим самим сам перетворюється на об’єкт. Легкий й грайливий за формою твір подобається переважно молоді, а доросліші, традиційно, більше уваги віддають живопису.

 

 

«Внутрішня паранджа» (полотно, олія, позолота, 2015), мабуть, найпопулярніша на виставці. Багато питають, що це означає. Величенький портрет анфас молодого голомозого чоловіка (в якому місцевий люд пізнає художника Миколу Джичку) з німбом навколо голови орнаментовано візерунчастою лінією, намальованою поверх нитки, заселеної в голку, котра ввіткнута в чоло на місці «третього ока». На лобі петлі нитка утворює напис You cant, далі нитковий лабіринт м'яко огортає поверхню голови, а його кінець зникає в губах героя. Першим враження є мовби обплутана зміями-горгонами голова, що заплуталася, заблукала думками. Таким звивистим, на думку автора, є шлях від промовленого/промовченого до осмисленого. Очі портретованого дивляться кудись вдалечінь повз глядача, випромінюючи спокій глибокої медитації. Це своєрідна гра-діалог Котерліна з молодшим за віком художником, який також полюбляє малювати портрети сучасників, роздумувати про їх роль в житті міста, творити нові міфи навколо відомих імен. Але якщо для Джички важливим видається натуралізм та схожість, то Котерлін наполягає на поетичній метафорі образу, підтекстам, іронії.

 

 

Ще один дражливий об’єкт, що привертає увагу – «Рожевий квадрат» (мішана техніка, 2016), кавалок м’якого плюшу, з котрого проростають пальці з довгими нафарбованими нігтями. Ніжну поверхню так і спокушає попестити, але загрозливо загострені пальці попереджають про небезпеку. Мені одразу пригадався проект М.Gomulicki «Pink not Dead», успішно реалізований свого часу в Польщі та в Мексиці, фрагментарно згаданий в номері часопису «Obieg» №2(74) 2006 року, де писали й про наш з Ростиславом «Global money»).

 

 

Поруч висить невеличка за розміром графіка «Без назви» (папір, олівець, 2013) з малюнком рук, над пальцем однієї з котрих з’являється\ширяє перстень-обручка і написом «всьо». Темне тло роботи вдало контрастує з виклично рожевим сусідом.

 

 

«Втеча» (наждачний папір, олівець, 2013), ще одна дрібна за розміром графіка з пропозицією  варіанту виходу з того, що не склалося. Іноді й таке не соромно зробити. Але тихо, непомітно.

 

 

Просторово світлова інсталяція «З Книги натяків» (мішана техніка, 2016) містить ще один уривок тексту з книжки. Одночасно за своїм місцем знаходженням вона слугує ширмою\куртиною між робочим простором галереї та допоміжним приміщенням, а також рекламує прозу. Антропоморфний контур, що слугує тлом для тексту, і зірка над ним, що світиться, посилюють інтригу перед прочитанням книжки.

 

«Звідки ми прийшли? Хто ми? Куди ми йдемо?» (папір, акрил, 1992-2014) – триптих, що завершує експозицію. Насправді це відтворення ескізів до великоформатних робіт, що колись демонструвалися на виставці «Рубероїд №1» в пасажі Гартенбергів. Тепер два з них прикрашають вже згадану «Книгу натяків», а тут демонструють «романтичний» період творчості автора. Коли страхи були по дитячому грайливими, а надії сповнені радощів. Сум за Lost Paradise.

 

 

Запитання, винесене у назву виставки, в прямому і переносному сенсах віддзеркалює наше теперішнє, непевне, дволике, крихке…, коли стає зрозумілою неможливість щось передбачити, вгадати, спрогнозувати. Точніше, зникає потреба у цьому, бо бути можна тільки тут і зараз. Мабуть в кожній з релігій можна знайти схожий вислів, котрим завершується згадуваний Псалом: «Господи, Боже наш, яке то величне на цілій землі Твоє Ймення! (Пс.8:1-10)».

 

Отже, хоч як пафосно це звучить, наполегливо пропоную відвідати виставку й замислитися (поки не пізно).

 

27.04.2016