Ряд викладів проф. Онезорґе про Україну.

Подаємо отсе незвичайно інтересне й річеве, надіслане нам з Любеку звідомленнє з першої половини викладів, які мав у Любецї про Україну й українську справу наш великий прихильник проф. др. Онезорґе. Звідомленнє про другу половину подамо, скоро тільки його одержимо.

В рядї відчитів, які мав у мартї й квітнї проф. др. Онезорґе в Любецї про "Передумови відірвання України від Росії" та про які ми вже донесли в чч. 77-78 "Вістника", вийшов прелєґент у вступнім викладї від сього противенства, якого на перший погляд не вирівняєш, між твердженнями польської та московської лїтератури, як і польських і московських державних мужів, з одного боку, та між історичними фактами з другого щодо поняття Україна. Бо коли в Українї бачить ся не тільки під язиковим, етноґрафічним, історичним, поправдї навіть під церковним, але й під ґеольоґічним і ґеоґрафічним оглядом виразно відмежену окремішність і назверх замкнений, а в серединї, незважаючи на всї невзгодини, які розлучують, тїсно звязаний із собою орґанїзм, знаходить ся в 68 т. московського "Енцикльопедичного Словаря" дефінїція України, що загалом не хоче нїчого знати про територіяльне розуміннє поняття й намагаєть ся позбавити слово Україна всякого полїтичного поняття, дєфінїцію, яка, що більше, не бачить нїчого більше в українстві нїж щось у родї поезії в діялєктї. Та навіть і сього скромного мінїмуму для московських державних мужів ще забагато. В 1863 р. кинув тодїшній мінїстер внутрішніх справ гасло: "Української мови не було, нема й не може бути." А так само заявив провідник польської шляхти, граф Бoрковский, у галицькім краєвім соймі, що загалом нема Українцїв, але тільки Поляки й Москалї. Одначе пан Сазонов поладнує справу сим робом, що перебиває козирем (адутом) і заявляє, що загалом нема Українцїв, Українцї нїщо більше — як нїмецький винахід.

Проф. Онезорґе виказує се противенство між публичними твердженнями польських і московських державних мужів та правдою — нарисом російської історії. Бо коли російські середнї віки рахують ся від прийняття христіянства до панування Петра Великого, а зате за новий час хочуть уважати сю добу, в часї якої абсолютизм узяв гору над шляхетською державою, видаєть ся, немов з революцією від 1904 до 1906 р. настали найновійші часи Росії, коли має довершити ся переміна опертого на азійськім підложу деспотизму на монархічно-конституційпу державу. Коли революція запалала по всїх кутах і кінцях та приневолила царя підперти свій престіл, який заколивав ся, наданнєм конституції дня 19 серпня 1905, за котрою пішов 30 жовтня славнозвісний жовтневий манїфест, повторило ся тут се, чого вчить історія лїберальної ідеї в Австро-Угорщинї, що в національно-мішаній державі кожда уступка конституційним думкам се заразом уступка в напрямі до національної самостійности, як переконуючо доказує се професор Геч у своїй знаменитій книжцї з 1913 р. п. з. "Росія" (Rußland). Ся книжка оцїнює також українську справу, одначе без зрозуміння її повного обсягу та цїлої глибини її значіння. Сї перший раз у Росії пороблені уступки націоналїзмови, а через те й Українцям були-б за одним ударом відслонили перед заскоченою Европою досї майже невідомий їй факт, що буцїм-то національно-одноцїльна російська держава се поправдї федеративна держава, котра, хоч яка строго одноцїльна її величезна адмінїстраційна сїть, її нїколи ненасичена завойовницька полїтика, її кольосальна військова сила, все таки не змогла засимілювати нїодної з безлїчи їй підчинених націй, які творили сливе дві третини її населення. Коли-ж у першій Думі, що відбувала свої засїдання тільки від 10 мая до липня 1906, і в другій, також тільки від 5 марта до 16 червня 1907, щораз виразнїйше виявляв ся федералїзм, що неґативно ставив ся до її теперішнього складу, заступив її щораз безогляднїйший централїстичний рух, що поборював окремішнє життє поодиноких народів. Заставлена вибирати або вволити вмаганню до автономії безлїчи своїх чужих народів і таким робом піти шляхом габсбурзької монархії або здавити національні змагання зі здавна властивою для Росії невблаганою послїдовністю та безоглядною енерґією, — в кождім разї енерґією в неґативних цїлях, рішила ся Росія на другим шлях, відповідно до її більше руїнницького нїж будуючого характеру. Не тільки перевернено з найбрутальнїйшою односторонністю наданий саме виборчий закон, але й пробувано обманути цїлу Европу щодо національного характеру Росії, що так несподївано виявив ся й нагнав стільки страху. Тому не хотїли признати ся, як мало знали федеративний характер Росії, як мало знали окремий характер особливо України, а поправдї з щораз більшим заклопотаннєм зачато слїдити національне питаннє яко небезпеку, яка найбільше загрожує могутности й одноцїльности Росії. Звідти такі заяви, як вище згадана Сазонова, буцїм-то Українцї се тільки нїмецька винахідка.

Одначе українське питаннє се цїлком не дитина щойно російської революції, бо-ж і згадане твердженнє Валуєва майже пів столїття старше, хоч воно має сю саму причину, що й проби обдурити в Сазонова. Що більше, українське питаннє сягає часів романтики, навіть часів Петра Великого, що своєю істотою так подібний до Катерини Великої, а властиво аж фатального договору з 1654 р., який позбавив Україну її волї й самостійности, ту Україну, котра в 1654 p., як щодо своєї історії та свoєї культури, так і щодо церковних і зокрема своїх шкільних справ стояла значно вище від Московщини.

Далї подав бесїдник у загальних нарисах погляд на цїлу українську проблєму. В другім і третім викладї виводив Онезорґе, що й наскільки вже під ґеоґрафічним оглядом дані передумови відірвання України від Росії. Правда, Україна належить не тільки назверх до східної Европи, але зраджує також у своїй ґеоґрафічній окремішности східно-европейський характер, але посеред сього великого звязку відмежовуєте ся край, як під ґеольоґічним і тектонїчним, так і під морфольоґічним, кліматичним і ростинно-ґеоґрафічним поглядом різко від Польщі й Московщини. Вияснивши наглядно свої висновки рядом світляних образів і карт, розглянув бесїдник близше наведені характеристичні ґеоґрафічні риси й опер ся на знаменитій ґеоґрафії львівського приватного доцента Рудницького, яка щойно вийшла з друку.

Потім, по обговоренню великостий числа населення України й виясненню своєрідної трудности добути докладнїйші данї та представленню границь України на великій, навмисне для сеї цїли зробленій картї, перейшов проф. Онезорґе до ґеоґрафії України, зразу до ґеоґрафії австро-угорської України, а пізнїйше до ґеоґрафії російської України. Переробив область заселену українськими карпатськими племенами: Лемками, Бойками й Гуцулами, далї Підгірє, Росточе, Підлясє, Полїсє, Волинь, Подїлє, Покутє щодо характеру мешканцїв і їх осель, їх виробів та зазначив, у чім сила котрої области. Як на щось характеристичне, для теперішніх границь названих областей указав на факт, що сї границї на півднї, як і на півночи австрійської України, не природні, штучно поведені й тільки мають державні причини, бо нація, мова, спосіб оселювання, характер, господарка та спосіб заробковання мешканцїв такі самі по обох боках границї. Бо як на полуднї Лемки, Бойки й Гуцули живуть по обидвох сторонах угорської границї, так простягають ся краї Росточе, Волинь, Подїлє й Покутє по обох боках російської границї; тільки Підгірє належить у цїлости до Австрії й тільки Підлясє та Полїсє належали аж до війни в цїлости до Росії, але на будуче, сподїваємо ся, будуть прилучені до инших українських земель австро-угорської держави.

З Галичини, найбільшого з усїх австрійських коронних країв, яка більша від усеї Баварії й майже така велика, як обидві найбільші пруські провінції, як Шлеск і Бранденбурґія разом, належала тільки значно менше нїж третина населення до Поляків. Західну часть Галичини, зложену з давнїйших краківського й сяндомірського князївств Мало-Польщі злучено щойно, коли при подїлї Польщі галицьке й володимирське князївства, себто Волинь, остання справдї на жаль тільки в дуже малій частинї — дістали ся Австрії, з сими обома українськими краями, в погано-великий коронний край, що тепер, раrs toto, одержав назву, яку мала спочатку тільки частина. Українська часть нинїшнього коронного краю Галичини сягала зразу аж до місця, де Попрад пробиває Карпати, та до Вислока й обіймала тодї майже три четвертини нинїшнього коронного краю. Під польським пануваннєм, під яким творило старе українське галицько-володимирське королївство зразу окремий лен, потім окреме воєвідство польської Корони аж до 1772 р., спольщено захід сеї від віків української области, первісної вітчини Українцїв, менше-більше в ширинї 30 кільометрів від Вислока по Сян. Тому сьогоднї обіймає українська частина менше-більше тільки дві третини нинїшнього коронного краю.

Бесїдник доторкнув ся також церковних і шкільних справ сеї части України, що належить до габсбурзької монархії, та підчеркнув тугу не тільки австро-угорських, але и усїх Укранцїв за негайним спoвненнєм даної їм перед кількома лїтами обіцянки, що дістануть на австрійськім ґрунтї український унїверситет. Бо-ж усї инші Славяне мають національні унїверситети, одинокі Українцї не мають жадної національної вищої школи, хоч вони другий з черги нарід поміж усїми славянськими. Полишаючи вже на боцї Москалїв, мають сьогоднї Поляки, число котрих далеко не дає й половини числа Українцїв, не менше нїж три унїверситети: у Кракові, Львові й Варшаві; Болгари незабаром два: в Софії й сей, який мають заложити тепер у Македонії; Чехи, Хорвати й Серби по одному в Празї, Загребі й Білгородї: тільки Українцї, освіта та шкільна справа котрих перед битвою під Полтавою стояла найвище поміж усїми Славянами, не мають нїодного національного унїверситету, хоч їх сьогоднї 38 мілїонів голов. — Подібним способом, як названі краї, обговорював проф. Онезорґе й инші українські области: Днїпрову низину, Днїпрову й Донецьку височину, Чорноморський Низ, Крим і північну країну Криму.

[Вістник Союза визволення України, 23.04.1916]

У своїм четвертім викладї розглянув проф. др. Онезорґе докладно антропольоґію, мову й етноґрафію України. Під антропольоґічним оглядом впадає передовсїм в очі дуже виразна одноцїльність українського народу. Бо коли італїйський народ представляє пестру мішанину старих Італїйцїв з грецькими кольонїстами, з старим культурним народом Расенів (Етрусків, Ретійцїв), з Лїґурійцями, Ілїрійцями (Янигами й Венетами), далї з Кельтами, ще пізнїйше з Ґерманами, Арабами й Норманами; коли так само инші романські народи се дуже виразно мішані народи з Кельтів і Ґерманів з римською, арабською, а почасти з жидівською й лїґурійською закраскою; коли навіть нїмецький народ одержав сильну примішку на заходї й полуднї через Кельтів, на сходї через Славян, Литовцїв, — задержали ся Українцї досить не змішані. Правда, Українцї витерпіли від чужих народів більше нїж усї инші народи Европи; правда, перетягали через українську територію й заселювали її більше нїж тисячу лїт Гуни, Болгари, Авари, Хазари, Мадяри, Печенїги, Половцї або Кумани, Татари й Турки, але все яко кождочасний ворог країни, з котрим, що правда, не було виключене змішаннє, одначе не все воно наступало та не в великій силї, щоб можна було говорити про істотний вплив на українську породу. Сильнїйше нїж з тюрксько-татарськими народами було може змішаннє за Жидами, котрі в кождім разї не ввійшли до краю щойно в часї, коли Україна належала до польсько-литовської дуалїстичної монархії, але в областях над Чорним морем були здавна численні та впливові, зокрема за часів Хазарів. Правда, таким робом і Українцї не зістали ся вільні від змішання з вищими народами, але се змішаннє навіть приблизно не таке сильне, як у московського народу, двоїста натура котрого не виникає бодай з сильного спливу сього народу з фінсько-монґольською кровю. В усякім разї з східно-славянських народів: Москалїв, Білорусинів і Українцїв — Українцї найменше змішані з иншими народами, що більше, вони вкупі з Сербами се без сумнїву ті Славяне, що задержали найчистїйшу славянську кров. Проф. Онезорґе розглянув опісля докладно близше поодинокі антропольоґічні риси та вказав, що Українцї разом з чесько-моравсько-словацькою ґрупою західних Славян і вкупі з південними Славянами належать до високорослої, але короткоголової й темноволосої половини Славян, коли тимчасом инших східних Славян, себто Білорусинів і Москалїв, як і з західних Славян Поляків і Полабів, значить, Славян, котрі менше-більше від 8 до 13 столїття жили між Лабою й Одрою та з котрих сьогоднї лишив ся одинокий останок у числї 120.000 Вендів у Лужицях, треба зачислити до низькорослої, але менше короткоголової та ясноволосої половини Славян.

Не менше докладно нїж антропольоґічне питаннє обговорено потім питаннє мови та всупереч усїм польським і московським поборюванням доказано самостійність української мови й лїтератури, вияснено її колишнїй роздїл на народню и лїтературну мову, відносини сеї колишньої лїтературної мови до давнїйшої московської лїтературної мови, як і реформу давнїйшої лїтературної мови, себто введеннє народньої мови до лїтератури Котляревським за часів Шіллєра й Ґете, й указано на те, що модерна українська лїтературна мова, ідентична тепер уже з народньою, так само різко відріжняєть ся від модерної московської лїтературної мови, як давнїйше ріжнили ся обидві народнї мови, а саме не менше у звучнї, нїж у словнї та в дусї мови.

У своїм оглядї етноґрафії України вийшов проф. Онезорґе від ствердження, що серед Індоґерман можна відріжнити північно-східну ґрупу народів, яка стояла близше до себе нїж инші індоґерманські народи: Ґермане, Литовцї та Славяне. Але коли Ґермане виринають перший раз в історії 200 лїт перед Христом, коли саме наступила перша історично доказана вандрівка ґерманського племени, Бастарнів, котрі коло 200 р. зявляють ся над долїшнїм Дунаєм, можна творити про Славян і Литовцїв перший раз триста лїт пізнїйше, коли їх згадано перший раз в історичнім джерелї старовини, в 98 р. по Христї в "Germania" Тацита, де Литовцї приходять під іменем Естійцїв (Aestii, голова 45), а Славяне під іменем Венетів (голова 45*). Так з початком часів римського цїсарства був уже не тільки роздїл Ґерман і Славян, але й дальший роздїл Славян і Литовцїв уже доконаним фактом. Коли Литовцї заселювали балтійське побереже, де виперли їх фінські сусїди на північнім сходї аж до Курійського заливу, й цїлу простору кітловину Мемелю, котрий з своїми 907 km дещо довший від Одри, а саме аж до Двини, знаходили ся первісні оселї Славян на полудне від Литовцїв, а на схід від Ґерман, на північ від Карпат і горішньої Висли аж по Днїпро, отже передовсїм у Галичинї, на Волинї й Поділю. Коли на сїм просторі розпали ся далї Славяне на східних, західних і південних, сього не можна ще сьогоднї докладно означити.

Правда, проф. Михайло Грушевський, певно найвизначнїйший сучасний український історик, думає, що вже в четвертім столїттю можна сконстатувати Українцїв. Бо-ж tabula Peutingeriana, яка походить в четвертого столїття, знає саме поза щойно означеним первісним осїдком Славян уже дві ґрупи Славян: ґрупу Венетів на північнім заходї Карпат і ґрупу на полуднї між Днїстром і Дунаєм; се доказ того, що тодї посунули ся Славяне з Галичини й Волинї аж до нинїшньої Польщі, далї до нинїшньої Бесарабії. В сїй останнїй південно-східній ґрупі Венетів, думає Грушевський, можна пізнати предків Українцїв. Від сеї области між Дунаєм і Днїстром, так говорить Грушевський, зачала ся велика вандрівка східних Славян у чорноморський степ зараз по підбою** Алян Гунами, отже коло 375 р., рівночасно з рухом Гунів, Алян і Остґотів на захід. На доказ сього твердження наводить Грушевський цитату з Прокопа, по якій кругло двіста лїт пізнїйше за Гунами, що жили по обох боках Азовського моря, жили далї на півночі безчисленні народи Антів. Сих Антів ідентифікує Грушевський з предками Українцїв. Але ствердженнє істнування українських племен у четвертім і шостім столїттю в Бесарабії та на степах між Днїстром і Доном се тільки гіпотеза, для котрої не можна було досї привести етноґрафічного або історичного доказу; передовсїм не можна вважати фактом, твердження, що Анти були предками Українцїв, а тільки можливістю. Можливою уважає також проф. Онезорґе таку ідентичність, бо Прокоп, котрий говорить про Антів з нагоди історичних подїй з лїт 537, 545, 546 і 550, з виїмкою передостанньої згадки, де мова тільки про Антів, — нїколи инакше не наводить Антів як у тїснім звязку з Склявенами. Се імя Склявенів зявляєть ся тут перший раз у Прокопа, сучасника, а до 540 р. навіть очевидця, пізнїйше, майже рівночасно, в Йорданеса, що 551 р. писав свою історію Ґотів.

Проф. Онезорґе вказує на те, що Йорданес (гол. 5) наводить "Склявенів і Антів" яко "головні імена" "численного народу Венетів". Склявени, продовжає Йорданес, мешкали від Драви аж до Днїстра, "а Анти, найсміливійші між ними, від Днїстра аж до Днїпра".*** З того висновує проф. Онезорґе, що Склявенів Прокопа та Йорданеса не можна ідентифікувати з Славянами загалом, тільки з південними Славянами, бо їх наводить ся яко часть Венетів; дальше, що Анти належали, правда, до Славян, але не південних Славян, побіч котрих наводять їх Прокоп і Йорданес і то яко найсміливійших поміж Венетами. Тому треба по всякій правдоподібности бачити в Антах східних Славян: що вони є предками Українцїв, се може правдоподібне, але ще не можна подавати того за факт. Тому, що по думцї Прокопа, як і Йорданеса, мають південні Славяне та східно-славянські Анти не тільки сусїднї оселї, але й у воєнних походах, про які згадують сї джерела 6 стол., майже все появляють ся в звязи з ними, то тим можна пояснювати собі погляд славістів, що українська мова не стоїть до жадної иншої славянської мови так близько як до сербської.

Коли з згаданих джерел можна доказати, що подїл Славян на південних і східних наступив уже в четвертім столїттю, — повстаннє західно-славянської ґрупи народів можна тут поминути, — то византійські джерела лишають нас на жаль на божу волю щодо дальшого питання, коли та як наступив дальший подїл східних Славян на Українцїв, Білорусинів і Москалїв. А властиво щодо того питання здані ми на пізнїйше, а саме на найстарше українське історичне джерело, на "найстаршу хронїку", зложену спочатку XI в. в Київі на основі давнїйших українських історичних джерел. Давнїйше була ся хронїка відома під іменем Несторової хронїки, бо по переданню Нестор, чернець Київо-печерського монастиря з ХІ стол., автор трьох життєписей святих: Теодосія (один твір) й Бориса та Глїба (другий твір), був також автором хронїки. На основі того, що подає ся "найстарша хронїка", знаходимо в IX в. на просторі нинїшньої України так з вісїм східно-славянських племен, через злуку котрих повстала в X в. найстарша українська держава, стара київська держава, а саме: Поляне, Сїверяне, Деревляне, Бужане, Уличі, Тиверцї, Дулїби й Волиняне. Не входячи тут у почасти ще зовсїм непрояснене питаннє щодо взаїмного відношення сих вісьмох племен головно на просторі Галичини й Волинї, треба тільки згадати, що ядром України посеред сих вісьмох племен являєть ся малий край Полян, положений на захід від Днїпра, себто Київщина, котру по думцї Грушевського також треба уважати найдавнїйшим носителем імени Русь. На північ від сих вісьмох українських племен знає найстарша хронїка в области Білоруси три племена: Кривичів, Дреговичів і Радимичів, Кривичі з котрих були прадавнїми сусїдами Литовцїв, які ще сьогоднї охоплюють своїх східних сусїдів, навіть усїх Москалїв іменем "Krews". В области третього східно-славянського народу, Москалїв, називає найстарша хронїка лиш фінсько-угорські народи, як і тільки два східно-славянські племена: Словен і Вятичів. Але є також дослїдники, котрі вважають сих північних Словен, найдалї на північ висунених Славян, тільки північною оселею білоруських Кривичів, і инші ще дослїдники, що в Вятичах бачуть тільки північно-східну оселю українських племен. Колиб дослїдники мали слушність, то наскільки Москалї не є фінсько-угрського походження, не були-б вони східно-славянським народом, рівнорядним з Білорусинами й Українцями, тільки вийшли щойно з обох східно-славянських народів, Білорусинів і Українцїв. Але і як хто не є такої думки, так нинїшнї Москалї, колишнї Москвичі, мають усе-ж у кождім разї характер дуже виразного мішаного народу, а саме під подвійним оглядом. Бо раз нема другого славянського народу, котрий навіть тільки приблизно був би так дуже виразно мішаним народом, як Москалї, а потім нема другого індоґерманського народу, який бодай приблизно мав би стільки азійської крови в своїх жилах, як Москалї. Звідти походить деспотичний, жорстокий, ворожий культурі характер сього завойовницького народу, котрий уже в своїй повній суперечностей двоїстій натурі ріжнить ся від усїх инших европейських народів! Так нинїшнї Москалї троякого походження: з угрсько-фінських народів, з східно-славянських племен північних Словен і Вятичів і з незвичайно сильної української кольонїзації, що від IX до XIII в. зростала щораз більше в силу. Від ХІІІ в. прилучають ся до того троякого походження ще четверта складова частина: змішаннє з татарськими зверхниками й завойовниками, що тривало три столїття! Бо коли Українцї подали ся перед Татарами до Галичини й на Волинь і заснували там нову незалежну українську державу, або втїкли в північну лїсисту й болотисту околицю України, але не піддали ся Татарам, скорила ся Московщина зовсїм перед Татарами та зносила більше нїж три столїття їх пануваннє.

Так ведуть аптропольоґічні, язикові й етноґрафічні дослїди до так само несподїваного, як згідного вислїду: далеко від того, щоб можна було сконстатувати на сих трьох під національним оглядом рішаючих областях близше спорідненнє Українцїв з східно-славянськими Москалями або західнославянськими Поляками, спорідненнє Українцїв, як під антропольоґічним, так і під язиковим і етноґрафічним оглядом не є з жадним народом таке тїсне, як з південно-славянськими Сербами. Хоч московська нація вийшла не в малій мірі з української кольонїзації, що віками плила на північний схід, все-таки щойно наслїдком незвичайно сильного змішання з фінсько-угрськими племенами, пізнїйше з Татарами, прийняли Москалї так багато азійської крови й такий зовсїм відмінний фізичний, духовий і душевний характер, що Українцї, котрих вони згори називають Малоросами, стоять від них дальше нїж південні Славяне, з котрими Українцї спочатку своєї історії появляють ся злучені цїлими віками.

* Гол. 4.5: "Ergo iam dextro Suebici mаrіs litore Aestiorum gentes alluuntur" (Отже вже на правым березъ Свебського моря дивуть племена Естійцїв). Гол. 46. "Pencinorum Venetorumque et Fennorum nаtiones Germanis an Sarmatis ascribam dubito" (Не знаю, чи зачислити племена Певцинів, Венерів і Фенів до Ґерман чи до Сарматів. Невинні се вище згадані Бастарни, що осїли ся на Смерековім острові при гирлї Дунаю.

** Дїйсно Гpyшевський не говорить про підбій. Алян коло 375 р., тільки про їх знищеннє в 370 р. Але Гуни не знищили Алян, тільки, що більше, останнї прилучили ся до них, так само, як Остґоти. Підбій Алян треба поправдї датувати 375 р.

*** Гол. 5. — — ab ortu Vistulae tiuminis per immensu spatis Venetharum natio populosa consedit. Qnorum nomina licet nune per varias familias et loca mutentur, prіnсіраliter tamen Sclaveni et Antes nominantur, Sclaveni a — — lacu — Mursiano (багна низше Мурзи над долїшньою Дравою) usgue ad Danastrum —  commemorantur. Antes vero, gui sunt eorum tortissimi, — — a Danastro extenduntur usque ad Danaprum". (— — від джерела ріки Висли на величезних просторах осїв великий народ Венетів. А хоч їх імена зміняють ся в поодиноких племен і околицях, одначе загалом називають їх Склявенами й Антами. Склявенів згадують від Мурзійського озера аж по Днїстер. Знов Анти, котрі з них найсміливійші, —— простягають ся від Днїстра аж по Днїпро).

[Вістник Союза визволення України, 21.05.1916]

У своїм пятім і шостім викладї про Україну говорив проф. Онезорґе про економічну ґеоґрафію, історію, церковну історію й полїтичні змагання України.

З докладного представлення господарських виробів, ріжнородних скарбів землї й опертого на сих обох чинниках дуже розгалуженого промислу показало ся, як багаті природні скарби незвичайно благословенної землї не Українцям виходять на добро, але чужим, передовсїм бельґійським і французьким капіталїстам. Серед найбільше розлогих і багатих ланів Европи українське населеннє голодне землї. Під торговельним і промисловим оглядом винне російське правительство країнї, над котрою знущаєть ся, все: систематично й успішно силкуєть ся воно перервати комунїкацію з природними торговельними й комунїкаційними пунктами краю та звернути її штучно до далеких надбалтійських пристаней, а головно до Москви, котра лежить так далеко від України. Всїх сил доложило російське правительство, щоб Москва стала можливо найбільше змонополїзованим місцем виміни для Азії й Европи. Тому то на Українї нема навіть безпосередньої залїзницї з Київа до Одеси або з Київа до Харкова; тому то навіть такі важні осередки, як столиця Поділя, такої дуже важної ґубернїї щодо хлїборобства, не мають нїодної залїзницї. А зате істнують так само з Харкова, як з Севастополя, простолїнїйні получення з Москвою. Так само такі осередки, як Київ і Ростов, такі пристанї, як Таганріг, Херсон і Миколаїв, злучені безпосередньо з Москвою, також Кременчук у простій лїнїї з Лїбавою, а таке важне портове місто, як Акерман, не має загалом жадної залїзницї, а таке місто, як Одеса, котра при добрій опіцї мусїла-б стати осередком світової торговлї, має усього два залїзничі шляхи! Дальшим наслїдком сеї залежности від Московщини є й ся недостача, що нерідко найважнїйші залїзничі лїнїї йдуть у великім віддаленню від українських міст, а тимчасом найважнїйші залїзничі узли лежать нерідко поза більшими місцевостями близько нужденних сїл. А всї ті недостачі вінчає тарифова полїтика, котра має спинити поступ і розквіт України в користь деяких московських областей. Так коштував транспорт з полтавської ґубернїї до найблизшої пристанї над Чорнем морем, до Миколаїва, майже стільки само, що до Лїбави, хоч віддаленнє від Лїбави понад два й пів рази таке велике, як від Миколаїва!

А як тенденція тарифової полїтики, так і тенденція російської аґрарної, податкової й акцизної полїтики, словом система цїлої російської економічної полїтики зміряє до того, щоб Україну ограбити в користь Росії, аби здержати розвиток пристаней над Чорнем морем, аби пособити московському промисловому центрови коштом української промислової области. І при тім доставляє десять українських ґуберній понад 26 процент усїх російських державних доходів, суму, з котрої не тільки покриваєть ся всї державні видатки на Україну, але ще її половина мусить іти виключно на московські потреби.

З другого боку представив проф. Онезорґе, що плодовитість землї, незвичайно пригожий клїмат, багацтво земних скарбів, положеннє при великих сплавних ріках і над Чорним морем, по серединї між Азією й Европою, такі незвичайно щасливі, що сей великий край пішов би назустріч блискучій будучности під розумним, зичливим і культурним правительством.

Під історичним оглядом представив проф. Онезорґе докладнїйше ті три періоди, коли Україна творила самостійну державу. Що торкаєть ся старої київської держави, триваннє котрої найкраще рахувати від вступлення на престіл Володимира Великого аж до зруйнування Київа Татарами, себто від 980 до 1240 р., так вияснено поперед усього спір так званих норманїстів і антинорманїстів. Сей спір обертаєть ся коло питання, чи заснуваннє київської держави виводити від Норманів, отже від Ґерманів, чи нї, а властиво, як далеко сягає сей скандинавський вплив, котрого в кождім разї не можна заперечити, та чи імя Русь походить від сих шведських елєментів, чи нї. По найдавнїйшій хронїцї, як новгородська, так і київська держава починають ся від Ґерманів норманського племени Руси, перша від Рурика в 862 р., остання від свояка Рурика, Олега, що панував у рр. 879—912. По Олегови наступив у рр. 912—945 син Рурика, Ігор, що оженив ся з Ольгою, донькою одного Норманця, котрий сидїв у новгородській державі; по Ігореви панував у рр. 945—980 його син Святослав, а по Святославі його син Володимир 980—1015.

Одначе таким германським походженнєм обидив ся в XIX в. зразу московський, пізнїйше український націоналїзм: указано на славянський характер княжих імен Святослав, Ярополк і Володимир, далї на те, що по "найстаршій хронїцї" панували в Київі вже перед Олегом два инші Нормани, Аскольд і Дир, котрі вже перед появою Олега підприйняли в 860 або 855 р. на двіста кораблях похід з Київа на Царгород: про сей похід свідчить зрештою також византійський патріярх Фотій. Далї відношено звідомленнє "Annales Bertinjanі" з 839 р. про посла руського кагана до византійського цїсаря нїби до київських князїв, котрі, колиб була підстава, покликувати ся на те, мусїли-б бути о один людський вік старшими, нїж прийшов Рyрик. Вкінцї представлювано цїле оповіданнє "найстаршої хронїки" довільною комбінацією, не зважаючи на те, що такими твердженнями стягаєть ся на себе закид найбільшої довільности.

За Грушевським схиляєть ся українська історіоґрафія до думки, що шведське племя в дїйсности підбило новгородських Словен, білоруських Кривичів і сусїднї фінські племена. Звідси заганяло ся се племя на полудне та серед таких виправ узяли їх тубільні київські князї на службу: під їх проводом підприймали походи на Византію, аж укінцї вступили в византійську службу. Проф. Онезорґе не може прилучити ся до сих тверджень, бо вони нїразу не опирають ся на історичних фактах, що більше, се виключно гіпотези й теорії. Бо абсолютно нїчого найменшого не відомо про тубільних київських князїв перед пануваннєм Варягів, що більше, першими київськими пануючими називаєть ся обох Норманів, Аскольда й Дира, котрим опісля коло 879 р. відбирає пануваннє Норманець Олег з роду Рурика. Що послів кагана з 839 р. відіслали тубільні київські князї, приймаєть ся так само довільно, як довільним є твердженнє, що Олега взяли тубільні київські князї на службу та що на їх службі виправили ся вони проти Византії. В одинокім джерелї стоїть саме щось противне: Аскольд, Дир і Олег виступають у Київі не яко піддані, але яко пани, про істнуваннє инших або навіть тубільних київських князїв нема жадного слїду. Навпаки не тільки своїми сміливими виправами на суші й водою, але цїлим очайдушним способом свого поступування, навіть уже своїми іменами зраджують сї ґерманські князї свій північний характер; так Рурик старопівнічний Hroerеkr, Олег се північний Helgi, Ігор се північний Ingwar, Аскольд=Ноskuldr, Дир=Dyri, Ольга=Helga. На нїчім неоперте припущеннє істнування давнїх, переднорманських київських князїв анї не відповідає демократичному характерови українського народу, анї рішаючій ролї, яку відогравав купець у старім Київі, як у прадавнїх торговельних республиках над Чорним морем, напр. у старім Херсонї, який здобув щойно Володимир. Як що не хочемо насилувати джерел, а що більше твердити саме щось противне тому, що стоїть у джерелах, можна виводити київське князївство, навіть заснуваннє київської держави тільки від Норманів, що зовсїм відповідає норманським засновинам держав в Анґлїї, Франції, Неаполї, на Сицилїї та в Антиохії. Коли Грушевський твердить, що не можна порівнювати відносин на Українї з відносинами в щойно згаданих державах, не можна й сьому закидови признати якогось значіння. Бо хоч навіть в Анґлїї та Франції не могли надто ріжнити ся обставини від обставин у їх північній вітчинї, все-таки застали Нормани на арабській Сицилїї та в сарацинській Антиохії людей і обставини, котрі для них мусїли бути ще далеко більше чужими нїж у Новгородї та в Київі. Не зважаючи на те, вони заснували на Сицилїї державу, що перетривала 130 лїт (1061 — 1194), а в далекій Антиохії державу, яка проістнувала 170 лїт (1098-1268).

Особливо докладно обговорено пануваннє Володимира Великого, 980—1015, по смерти котрого починають Нормани щезати з історії київської держави. Все-таки ще син Володимира, Ярослав Мудрий, наймає в боротьбі з своїм братом варязьку дружину під проводом Якуна, себто Гакона. Світово-історичного значіння є перехід Володимира до грецької церкви, який проф. Онезорґе називає фатальною помилкою Володимира. Бо колиб Володимир, котрого треба назвати властивим основником першої української держави, був перейшов замісць до грецької до римської церкви, стала-б історія України по всякій правдоподібности зовсїм иншою. Тодї, коли Володимир приймав христіянство, навіть ще цїле столїттє довше, удержувала Україна живі зносини з Заходом. Не тільки як найкраще були розвинені торговельні взаємини Київа з Нїмеччиною, а саме вгору Дунаєм аж до Реґенсбурґу, де київські купцї мали свій власний торговельний склад, також витворили ся незвичайно живі династичні взаємини великокняжого дому з нїмецькими вельможами й европейськими княжими родами. Так син Володимира, Ярослав, оженив ся з Інгиґардою, донькою шведського короля Оляфа; з доньок Ярослава вийшла одна за норвезького короля Гаральда, друга за французького Генрика І, а третя за угорського Андрія. З його синів мав один за жінку одну з сестер польського Казимира, другий своячку византійського цїсаря, третїй графиню Орлямюнде, четвертий графиню Штаде, а його внук Володимир Мономах доньку останнього саксонського короля Анґлїї Гаральда, що поляг 1066 р. коло Гастінґсу. Навіть найвизначнїйший князь цїлого Заходу, самий цїсарь, знаходив ся в тїсних взаєминах з київським великим князем; бо-ж нещасливий Генрик IV узяв за жінку доньку великого князя Всеволода, що панував від 1078 до 1093 р., невірну Пракседу. При таких дуже близьких взаєминах з Заходом ледви чи можна сумнївати ся, що хрестоносні походи Европи були-б замісць до Палестини бодай по перших двох хрестоносних походах звернули ся на Україну, зразу проти Половцїв, опісля проти Татарів, якби не ворожнеча між римською та грецькою церквою. Вона зросла тодї дуже та стала величезним муром для цїлої Европи, наскільки її населеннє шукало своєї точки тяжкости замісць у Римі у Византії, котра завмирала.

І ще один не менше фатальний ступінь зробив Володимир Великий, дїлячи за прикладом свого батька Святослава велике київське князївство поміж своїх численних синів. Сим робом дав він у старій українській державі привід до системи дїленини князївств, котра одинока в цїлій всесвітнїй історії. Не тільки зачали повставати відтодї щораз нові удїльні князївства; не тільки панував серед усього княжого роду сенїорат, бо в Київі ставав наслїдником не син по батькови, але найстарший з усїх тих численних удїльних князїв по своїм попередникови: але й у цїлій українській державі прийняло ся незвичайно складне та своєрідне наслїдство престола також в удїльних князївствах. З них назвемо тут хочби: Новгород, Чернигів, Переяслав, Смоленськ, Волинь, Перемишль, Турів, Городно, Ростов, Рязань, Володимир, Суздаль; притім напр. найстарший син великого князя панував усе в Новгородї, а найстарший по великім князеви удїльний князь усе в Чернигові і т. д. Так за кождою зміною престола в Київі наставала загальна зміна княжих престолів. Таким робом недоставало київській державі не тільки дїйсно переведеної одноцїльности, тугої орґанїзації й централїзації її державної сили, але й були здатні до розвитку зародки розпаду так, що треба було тільки сильної, свідомої цїли волї, безоглядної натури пануючого, щоб сї зародки дійшли до видимого розросту. Такий брутальний еґоїст знайшов ся в хоробрім і інтелїґентнім, одначе суворім, навіть жорстокім унукови високо шанованого великого князя Володимира Мономаха, котрий дійшов до панування щойно в заснованім сим Володимиром Володимирі над Клязмою. Хоч Андрій наступив яко великий князь по свому батькови Юрієви Довгорукім, котрий яко великий князь панував від 1154 до 1157 р., лишив ся він усе-таки в скольонїзованій области півночи й північного сходу, яка була більше пригожа для суцїльної, деспотично правленої монархії нїж Київ, де великокняжі дружинники були швидше товаришами нїж підданими; де віче, народні збори мали міродатний вплив; де часто надавав тон не пануючий, але купець. Коли Андрій увів залїзний режім у трьох удїльних князївствах: Володимирі, Ростові й Суздалї, став він душею союза князїв, котрий 1169 р. довів до зайняття та зруйнування Київа. Так можна вважати його основником великоруської держави, пізнїйшої Московщини.

Відтодї були два великі князївства; одначе приготований системою удїльних князїв упадок Київа припечатав напад Татарів. Коли в одній із найфатальнїйших битв всесвітньої історії дня 31 мая 1224 над Калкою знайшли смерть великий київський князь і два удїльні князї, забрали Татари 16 лїт пізнїйше в зимі 1240 р. Київ і замінили матїр українських городів у купу грузу. Сей Київ назвав кругло 170 лїт давнїйше перший ґеоґраф середнїх віків, Адам з Бреми, осередком Руси, що більше, копією Царгороду, найблискучійшою окрасою цїлого світа, наскільки належав він до грецької церкви.*

Опісля обговорив проф. Онезорґе не менше докладно нїж першу також другу й третю українську державу, галицько-володимирське князївство, котре по вимертю Ростиславичів було цїлком самостійне під Романовичами від 1199 до 1340 р., й українську козацьку державу, котру можна рахувати найпізнїйше від 1648 до 1709 р., властиво 1775, найпізнїйше до 1782 р. По змалюванню церковних і культурних відносин на Українї представлено полїтичні змагання Українцїв, які поволї пробуджували ся в часах романтизму, а пізнїйше стали прибирати щораз сильнїйші та свідомійші цїли форми. А сї змагання мають сьогоднї перед очима то потаємне, то явно й відкрито на цїли відірваннє України від австрійської границї аж до Кавказу. Ся мета так само смілива, як усправедливлена. Одначе про сї полїтичні змагання, як і про історію другої і третьої української держави, пишеть ся в тих часописях,** котрі пізнїйше стануть важним джерелом для них, так з ріжних боків і почасти так знаменито, що можна обійти ся ось тут без подавання змісту відносних виводів проф. Онезорґе.

Вкінцї підчеркнув референт, що вже почуттє справедливости та права, вдоволеннє з кождого поступу культури, втїха з пособлювання релїґійній і державно-горожанській волї повинні спонукати світ виявити повну симпатію й енерґічну поміч змаганням Українцїв, котрі зміряють щораз з більшою силою, щораз свідомійше цїли до визволення зпід найбільше ворожої для культури споміж усїх держав, до визволення зпід Росії, тим більше, що Росія тільки грубим нарушеннєм права, а далї брутальним насилуваннєм загарбала Україну й задержала її досї. Одначе до сих загальних христіянських і обичаєвих, до сих ідеальних причин підпирати й пособляти українським змаганням прилучили ся для осереднїх держав міркування дуже реального роду, які мусять їх переконати, що їх власний інтерес домагаєть ся рішуче відірвання України від Росії.

Бо бодай три головні причини, з котрих кожда зокрема досить ваговита, щоб признати потрібним відірваннє України від Росії, домагають ся, щоб осереднї держави пособили всїм змаганням, що зміряють до сеї цїли. Щойно відтодї, відколи Росія заволодїла Україною та, знасилувавши Україну, одержала й Чорне море, попала Росія в те вороже противенство зразу до габсбурзької дуалїстичної монархії, а від 1878 р. також до Нїмеччини, яке характеризує історію східної Европи майже від півтора столїття. Щойно посїданнє України зродило в Росії щораз гарячійше бажаннє зразу дістати в свої руки гирло Дунаю, а пізнїйше й прилучити Царгород. А се бажаннє викликало всї нечувані інтриґи, замішання, насильства, повстання й війни, які Росія спричинювала відтодї з властивою собі безсовісністю та брутальністю на балканськім півострові. На Балканї не швидше прийде до миру та незаколоченого культурного розвитку, загрожуваннє европейського миру орієнтальним питаннєм не устане скорше, аж Росію знову віддалить ся від Чорного моря та привернеть ся Україну яко вільну державу в союзї з осереднїми державами.

Далї треба подумати над тим, що відірваннє тільки балтійських провінцій, Польщі й Литви, а навіть Фінляндії не вистарчає, щоб Росії настільки пошкодити, аби вона не могла вже більше загрожувати поважно безпечности, навіть істнуванню центральних держав по поражках, які потерпить у сїй війнї. Навпаки. Тому, що в Росії родить ся кождого тижня 70.000 хлопцїв, тому, що зменшений породів зростав в Нїмеччинї так, що воно насував сумнїви, матиме Росія з року на рік щораз страшнїйшу перевагу над Нїмеччиною з огляду на людський матеріял. Рівночасно через утрату Польщі й инших їй неприхильних чужих народів стане Росія в своїй серединї більше сконсолїдованою, сильнїйшою й одноцїльнїйшою. А як що до того побита Росія навчить ся від свого побідного ворога приблизно бодай стільки, скільки навчила ся побита Франція від 1871 до 1914 р. й побита Анґлїя в сучасности, стане вона при найблизшім нападї, в часї котрого може оминути всїх помилок, пороблених у 1914—1916 рр., ще без порівняння страшнїйшим ворогом для Нїмеччини нїж у теперішнїй війнї. Коли-ж Росія втратить крім Фінляндії, надбалтійських провінцій, Литви й Польщі також 30 мілїонів українських підданих, відіпхаєть ся її не тільки від Балтійського моря, але також від Чорного моря. Коли вона стратить не тільки польське, але й українське вуглє і руду та знайдеть ся в такім разї щодо того в подібній безсильности, як Італїя, — тодї, але в дїйсности щойно тодї забезпечена осередня Европа перед новими кочівничими нападами. Миру Европи не забезпечить ся скорше, поки не відкинеть ся Росії кінець кінцїв до Азії, де може й жде її якась культурна задача!

Відірваннє України від Росії й тїсне сполученнє сього благословенного краю з Австро-Угорщиною, Нїмеччиною, Болгарією й Туреччиною є вкінцї потребою осереднїх держав з економічних причин. Коли дїйсно має прийти до широкої виміни товарів між Антверпією й Баґдадом, від Фляндрії аж до Персії, від Триєсту до Харкова й Ростова, коли не має заколочувати її всяка злоба Анґлїї, Америки, Франції, Італїї й Росії, — мусить союз осереднїх держав розпоряджати Дунаєм і Чорним морем. Крім того для масової комунїкації не може входити в рахубу залїзничий шлях через Балкан, виставлений на ріжні випадки, навпаки можна-б вигідно побудувати не надто високим коштом водні шляхи для великих кораблїв від Одри й Висли до Днїпра. А такі водні дороги могли-б злучити з собою з найбільшою користю та з найкращими виглядами на будуче комунїкаційні кітловини Балтійського й Чорного моря, визволені з російського та з анґло-саського впливу.

На кінці своїх шістьох викладів познайомив проф. Онезорґе своїх слухачів з найновійшими воєнними картами відомої видавничої фірми карт Людвіка Равенштайна в Франкфуртї. П. М. Равенштайн видав досї 32 воєнні карти, котрі на думку проф. Онезорґе визначають ся незвичайно низькою цїною, вигідним обємом, докладною подїлкою та надзвичайною докладністю й багацтвом. З сих 32 воєнних карт входить для України в рахубу тільки ч. 26,*** що обіймає всю ту часть України, яка належить до Австро-Угорщини, крім того з російської України великі полоси Холмщини, Волинї, Поділя, Покутя й Бесарабії. Визначаєть ся вона дуже старанним представленнєм терену, зазначеннєм усїх місць боїв, поданням теперішньої лїнїї становищ, усїх залїзничих шляхів і комунїкаційних доріг, незвичайним багацтвом імен місцевостей, рік і гір. Не зважаючи на все те, ся карта ясна й прозора, справжнїй артистичний твір воєнної картоґрафії.

* Адам з Бреми називає Київ столицею України, котру він, розумієть ся, знає тільки під її первісною назвою Русь, яку, як відомо, Петро Великий перенїс з України на Московщину. Адам повідає у своїм славнім оглядї славянських областей (кн. II, гол. 19): "З Юмни (при гирлї Одри) можна дістати ся кораблем у 14 днях до Новгороду (Ostrogard) нa Руси; Руси, столицею котрої є місто Київ, суперник царгородського скиптру, найблискучійша окраса Греції" (Ruzzuae, enius metropolia civitas est Chive, acmula sceptri Constantinopolitani clarissimum decus Graeciae).

** Повно ще в бігу сього лїта можна сподївати ся сотнього числа "Ukrainische Nachrichten". Ся часопись, присвячена визволенню України, витворила ся в дотеперішнїх трьох півроках її істування на таку копальню для історії й усїх національних інтересів України, що треба побажати, щоб зроблено приступний багатий, зведений тут разок матеріял для пізнїйшого користання, виготовивши річевий індекс і авторів.

*** Hans Ravenstein: Galizien, Karpathen, Bukowina nebst anschliessendem Ungarn, Russland u. s. w. Maßstab 1:600.000. Frankfurt а. M. Ludwig Ravenstein. Mk. 1.50. Auslieferung für Österreich bei R. Lechner, Wien I, Graben 30/31.

[Вістник Союза визволення України, 28.05.1916]