(З кн. 3-ої од. "Основи").
Cе був не сон, живе страшне життє.
В безмежному незнаному просторі
Стелили ся, мов хвилї, тумани.
В тім туманї чорнїло щось безкрає,
Воно звивалось, наче гад, і знов,
Знов розвивалось чорне і широке
І все тяглось аж до країв небес.
То люде йшли, жалобою укриті,
Тьми тем людей. Жінки і чоловіки
І дїточки і ветхі деньми старцї
На милицях... і йшли вони і йшли
I не було кінця їм... і нї слова,
Нї стогону не чуть було, бо всїм
Скувало серце горе. Лиш часами
Там віддаля з далеких тих рядів,
Що вже зайшли до обрію, зривав ся
Тужливий спів... Нї, нї! то був не спів,
То стогін був, тяжке, страшне риданнє,
Що серце рвало і пекло вогнем
І краяло жалем... когось ховали,
Проводили в сумну, остатню путь.
Поперед всїх несли труну, велику,
Важку, як жаль, і чорну, мов печаль.
Її несли тьми тем людей, вгинались
Під тягаром страшним, але ішли,
Несли свій скарб в остатній раз... і тихо
Над людьми коливала ся труна,
Червоною китайкою укрита,
Червоною, червоною, мов кров.
Позад труни йшло троє: мали вмерти
З господарем своїм, живі лягти
Повинні були з ним в могилу разом: —
Так вимагав поганський звичай там.
Вони були покійнику ріднїщі,
Вони були і дїти і брати
Й товариші і слуги вірні й вмерти
Повинні були разом. Тихо йшли,
Призначені до жертви — слово, пісня
Й старовина... І тисли ся до них
В остатнїй раз усї. Ридала пісня,
Звивала ся від горя і жалю,
Ламала руки білі і прозорі,
А чорні коси падали до ніг
І всю її жалобою вкривали...
То припадала до труни, то знов,
Знов голосила, тужно голосила...
Те голосїннє краяло серця.
Вона-ж була покійнику вірнїйша,
Бо прийняла його жалї і йшла
За ним на смерть, пречиста і хороша,
Мов сонечко, мов світова зоря,
Мов молодість... Але мовчало слово;
Воно ішло, неначе неживе,
Його скувало горе нерозважне,
Вуста йому заклякли і сльози
Не знать було на очах, скамянїле
Обличчє те, мов з мармору було
Блїде й страшне... від нього віяв холод
Нїмого горя. Поруч з ним ішла
Старовина, висока, горда, рівна,
Немов струна. І сива голова
Не похилилась з горя... Все, що мала,
Вона несла з собою, щоб лягти
З господарем в одну могилу разом...
І зачорнїла яма здалека...
Широкая й глибокая, мов горе,
І чорна, чорна, мов печаль...
Здрігнулись всї. Спинились попереднї.
Так довго йшли, так швидко прибули
До притулку остатнього! І тихо
Могилу обступили всї. Ще раз
Заколивала ся труна і стала
Над ямою. Далеко навкруги
Чорнїло все, неначе чорне море
Геть розлилось навколо, а над ним
Стеливсь туман. Он, заридала пісня,
Так заридала тяжко, що здалось,
Здрігнуло ся важке склепіннє неба.
Ридаючи, упала на труну,
До вуст своїх китайку притулила,
Тулилась до холодної труни,
Мов підвести забитого хотїла,
Зігріть його, вернути до життя...
І кликала покійника, та тихо
Було в трунї. І пісня підвелась
І заломила руки. Зрозуміла,
Що край всьому, поглянула навкруг
В остатнїй раз і в розпуцї упала,
Мов птах підбитий на труну.
"Умерла пісня, чуєте, умерла"...
Почулось скрізь. Мов вітер пролетїв
По всїй юрбі і люде похололи...
Вона-ж лежала нежива. Тодї
Наблизилось до ями слово. Мовчки
Зняло до неба руки, мов іще
В остатнїй раз благати хтїло долю,
І стихли всї, чекаючи. Але
Нїме було важке склепіннє неба
І не було рятунку. Нї, воно
Умерти мало. Любе, тихе слово
У сїм воно було як рідне, всї
Ізмалечку з'єднались з ним, як дїти
Із матїрю. І слїзьми налились
Серця людські, крівавими сльозами,
Образою нечутою. Невжеж
Нема нїде і правди й милосердя?
Невже й воно безвинне мусить тут
Живим піти в могилу темну?
Заплакали, воно-ж учило їх
І доглядало й тїшило й нїкому
Не учинило лиха... Та дарма
Чекали всї: повинно було вмерти, —
Так вимагав поганський звичай там.
Ударив грім і похитнулось слово,
Мов дерево підтяте, і без слїз,
Без стогону упало у могилу
На домовину чорну й полягло
На тій китайцї, кровію полятій,
Де й пісня мертва полягла. І ось
Наблизилась старовина до ями,
Висока й рівна, мов струна. Вона
Все бачила, все відала, все знала.
Нїхто з людей не відав, відколи
Й звідкіль вона прийшла сюди, бо завжде
Була вона в сїй сторонї і все
В своїм ховала серцї, все минуле,
Все, що колись тут страждало й жило
І вірило і зневірялось. Леле!
Все, що колись боролось тут. І всї
Старі й малі приходили до неї,
Давала раду добру всїм. Вона
Знаходити уміла в пущах стежки,
Цїлюще зїллє знала і лихе
І гоїти уміла тяжкі рани.
Зблудили ся-б без неї люде. То
На смерть вона ішла, вона одвічня
І невмируща. Тихо підійшла
До берегу страшної ями й стала
І повернулась до людей: "Живіть,
Нe забувайте, дїти"... Та урвалась
Враз мова їй...
Кат підійшов, штовхнув і похитнулась
І полягла, мов скошена трава,
На ту китайку, кровію политу,
Де й пісня мертва й слово полягли.
"Спускай труну! Держи міцнїйше паса,
Щоб не урвалась, бо важка!" Гукнув
Хтось здалеку і миттю опинились
Над ямою страшною грабарі
В своїй страшній цяцькованій одежі,
За нас взялись і відштовхнули нас.
Хтось потягнув за дошки й захиталась
Над ямою глибокою труна
Й пішла туди, у пащу чорну, звідки
Нема шляхів до сонця й до тепла.
Посунулась так повагом і тихо
І чуть було, як скрізь з усїх боків
Посипались пісок, земля й каміннє
Й застукали по віку... Ох, а ми
Стояли всї, мов неживі... Не горе.
Гірш горя... Смерть... Не смерть, а щось таке,
Чому нема нї слова, нї наймення,
Немає міри і ваги... Одчай...
Нїмий одчай... Безодня безпросвітна
Гірш всїх смертей. Вмирали ми, не ми
Вмирали тут, всї жертви, всї змагання
І вся любов й загублені життя...
Вони ізнов вмирали і навіки,
На вік віків. І вмерло з нами все
І сонця світ і вітер і повітрє
Умерло все... І тільки чуть було
У тиші тій і мертвій й нерухомій,
Як стукало каміннє об труну.
Слухайте, слухайте, люде,
Пада земля вам на груди,
Вохка, холодная, рідна земля,
Грудочка кажда до вас промовля.
Слухайте, слухайте, люде,
Більше вам лиха не буде:
Все поховаєм, засиплемо все;
Вітер і порох кругом рознесе...
Слухайте, слухайте, люде,
Ви тут зібрались зусюди,
Та почекайте, пів року зійде,
Шлях до могили нїхто не знайде.
Годї-ж тужити над нею:
Все порівняєм з землею.
Вивершим яму, зрівняємо все,
Порохом вітер і слїд занесе...
І стихло все... Мабуть уже зрівняли.
А ми стояли мовчки, неживі.
Не бачили, не чули вже нїчого,
Нас заливала тьма, довічня тьма...
Чи день минув, чи рік, а чи хвилина,
Не відаєм... Спинив ся з нами час.
І коли се враз чиїсь нечуті кроки
Наблизились і голос вчувсь сумний:
"Чом журитесь?" Ласкаво тихе слово
Вернуло нас відразу до життя.
Прозріли ми... В туманї перед нами
Стояла постать легка, тихий світ
Від неї ливсь, ним вся вона світилась,
А очі скорбні, повнії жалю
І милости й безмірньої любови.
Дивила ся на нас і прорекла
Ізнов вона: "Чом журите ся... дїти?"
Озвались ми: "Учителю благий.
Умерло все... Усе ми поховали
Й лишили ся без серця і душі".
"Зневірились, прибиті горем, дїти...
Я єсм життє, хто вірує в Мене,
Той не боїть ся смерти". "Вже каміннєм
Засипане, Учителю благий".
І звів на нас Учитель скорбні очі:
"Чи-ж Лазаря не камінем було
Привалено могилу, чи-ж не мертва
Була Гаіра сотника дочка?
І ожили, бо я — життє. Кажу вам,
Хто вірує в життє, той оживе.
Вам, жени, першим в третїй день по смерти
З'явив ся Я, щоб втїшили ся ви
Й благую вість всїм людям возвістили.
Прокиньте ся-ж, увіруйте в життє,
Ідїть, кажіть знеможеному люду:
"Воскресне все, воскресне й оживе".
І впали ми до ніг Його з сльозами.
Так ринули ті сльози із очей,
Мов дощ рясний, і ростопили горе,
Як сонце лїд, а в серце попливли,
Мов весняні струмки, надїя й віра
І разом всїм прорвало ся з грудей:
"Учителю, заступниче єдиний,
І віруєм і визнаєм! І враз
Засяяло над нами сонце, хмари
Десь дїли ся, розвіяв ся туман,
Зелений степ розкинув ся навколо,
А на степу серед зелених рун
Поміж шляхів, протоптаних ногами,
Немов гора, здіймалась до небес
Високая, широкая могила...
Співала пісня й мертва зпід землї.
[Вістник Союза визволення України]
23.04.1916